ВЕНЕЦІЙАНСЬКИЙ ПЕЙЗАЖ
Венеція – надзвичайне місто. Розташована на 118 островах мілководної лагуни Адріатичного моря, вона нагадує казковий корабель, що вирушив у далеке плавання. Незчислені канали, мости, віддзеркалені у воді старовинні палаци, над якими лине мелодія баркароли – пісні венеціанського гондольєра – це невід’ємна частина венеціанського пейзажу. Колись Венеція була повновладною володаркою Середземного моря. До XVIII ст. вона втрачає вирішальне значення у міжнародній торгівлі, проте вона уникає чужоземного поневолення, частково зберігає багатство і стає центром музичного і театрального життя Європи. Місто славилося своїми святами, регатами, маскарадами, які тривали майже цілий рік за винятком посту. Ця театральність, її проникнення в реальне життя наклали відбиток і на образотворче мистецтво Венеції XVIII ст. Саме венеціанська школа відіграє першорядну роль в італійському живописі. Вона дарує світові цілу плеяду видатних художників. Серед них іменами першої величин виблискують Себастіано Річчі, Джованні Баттіста П’яццетта, Джованні Баттіста Тьєполло, Джованні Антоніо Каналь (Каналєтто), Франческо Ґварді. Про останнього ми сьогодні і поговоримо у звя’зку з представленою в експозиції Полтавського художнього музею картиною із промовистою назвою «Венеція».
Франческо Ґварді часто називають співцем ведути, тобто міського архітектурного пейзажу, який виник як самостійний жанр у Венеції на початку XVIII ст. В цьому жанрі з успіхом працювали Антоніо Каналєтто, Бернардо Беллотто, Мікеле Марієскі, але пейзаж у їх виконанні набирає рис фотографічної констатації навколишньої дійсності. Цим майстрам, звісно, неможливо відмовити у досконалості: пейзажі захоплюють своєю красою, але здебільшого завдяки живописній школі і неповторній красі самої Венеції. Лише Ґварді вдалося надати жанрові нового значення, відкрити по суті справжню чарівність міського краєвиду, наповнити його тонким, ліричним звучанням і глибоко особистими переживаннями.
Франческо Ґварді народився у Венеції 1712 року. Прожив тут все своє життя, тут працював, майже ніколи не залишав рідного міста. Сім’я мала свою художню майстерню, яка після ранньої смерті батька перейшла до трьох синів, трьох братів, старший з яких – Джанантоніо і очолив майстерню. Він же був першим учителем малювання у Франческо. Крім традиційних алтарних композицій, картин на міфологічну і побутову тематику, майстерня також виконувала численні замовлення колекціонерів на копіювання картин великих майстрів минулого. Так розпочалася професійна діяльність і Франческо Ґварді. Він створює полотна із зображенням галантних сцен, подібних до «Гала-концерту», але в його душі живе пейзажист. Після смерті брата у 1760 році майстерня повністю переходить до рук Франческо і художник віддається своєму улюбленому жанру. У музеях світу зберігається багато його вишуканих ведут, сповнених поетичного настрою, наповнених м’яким світлом і ліричними, майже інтимними переживаннями. У багатьох його творах неможливо одразу визначити, який куточок Венеції зафіксовано, проте місцевий колорит безпомилково упізнається по блакитному мареві, що вкрило дальні плани. Таким чином, Ґварді все більше переходить у своїй творчості до ще одного популярного пейзажного жанру – капріччо, тобто пейзажу не реального, а вигаданого.
Прикладом нового підходу до трактування міського пейзажу є картина з колекції Полтавського художнього музею «Венеція», робота, позначена натхненною фантазією автора. Сріблясто-сірий колорит картини надає їй романтичного забарвлення, сповнює відчуттям, що все довкола насичене вологою. Живописцеві пощастило вловити і передати миттєвість рухів і подих вітру. Легкі дотики пензля позначили фігурки гондольєрів, чарівних сеньйор і кавалерів. Композиція незвична. Відсутність бічних куліс і переднього плану – традиційних атрибутів пейзажу, який зберігся до XVIII ст., надає їй природності, створює враження руху. Архітектурні подробиці будинків розмиті світлом або занурені в тінь. Глядачеві здається ніби він сам стрімко пливе каналом, а будинки і мости то з’являються перед ним на мить, то зникають і їхні віддзеркалення у воді змінюються, мерехтять. Неважко простежити живописну техніку: будинки, вода і небо нанесені рідким шаром фарби, а постаті людей – рельєфними мазками густого білила. Авторові повністю вдалося втілити в полотні власний настрій. Стриманий, навіть трохи похмурий колорит картини із збірки Полтавського художнього музею притаманний одному з останніх періодів творчості Ґварді.
Своєю творчістю художник випередив час. Захоплення ліризмом, суб’єктивізмом, поетикою стихії – усе це притаманне творчості художників-імпресіоністів. Саме завдяки виникненню цього стилю Франческо Ґварді наче заново відкрили, що сприяло популяризації його доробку. Шкода, що з трьох картин художника, які належали Полтавському художньому музею до Другої світової війни, зберіглася лише одна.
Світлана Бочарова, заступниця директора з наукової роботи Полтавського художнього музею (галерея мистецтв) імені Миколи Ярошенка
Останні події
Полтавський художній музей на мапі
Останні події
Полтавський художній музей на мапі