З нагоди 26-ї річниці Незалежності України експозиція Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка поповнилася цікавим експонатом з фондової збірки. Мова йде про традиційний полтавський килим XVIII ст. Нині він знайшов постійне місце в оновленій центральній анфіладі музею.
У фондах музею зберігаються 220 килимів ХVІІІ-ХІХ ст. Основу колекції складають гладкі безворсові двосторонні килими рослинного орнаменту. До музейної колекції вони надійшли після наукових експедицій Данила Щербаківського (1906) та завдяки лубенській поміщиці, збирачу українських старожитностей та сакрального мистецтва, Катерині Скаржинській.
Розвиток полтавського килимарства відбувався у контексті західноєвропейського декоративно-ужиткового мистецтва, але мав свої особливості орнаментики, побудови композиції, декоративної стилізації тощо. Полтавська збірка килимів умовно поділяється на “панські”, або “гетьманські”, та народні, а також сучасні авторські гобелени. Перші виготовлялися за зразками західноєвропейських гобеленів для оздоблення панських маєтків та будинків козацької старшини. Народні килими використовувалися у побуті селян. Ними застеляли лави, підлогу, прикрашали стіни.
Для ХVІІІ-ХІХ ст. в орнаментиці полтавського килиму характерним було зображення окремих квіткових мотивів, що часто та ритмічно повторювалися; птахів невеликого розміру, яких розміщували поряд з букетами. Починаючи з ХХ ст. художники більше уваги приділяють композиції “дерево життя”. Це вже не окремі мотиви, а суцільне квіткове дерево. Птахи стають більшими від квітів. З’являються стилізовані зображення тварин. Ткалися килими на горизонтальних та вертикальних верстатах рахунковими та не рахунковими техніками; від способу виготовлення відрізнявся і орнамент. На горизонтальних верстатах ткали геометричні смугасті килими рахунковими техніками. Вертикальні верстати давали більшу композиційну свободу для килимарниць. Не рахункові техніки давали змогу ткати рослинні орнаменти, виводити плавні лінії, створювати більш складні композиції. І саме на Полтавщині мистецтво виконання рослинних, квіткових килимів набуло найбільшого розквіту. Кожен килим має свою історію: одні виконувалися самодіяльними ремісниками, а в інших відчувається присутність професійних художників. Адже для створення рослинного килима необхідний був малюнок “картон” у натуральний розмір, виконаний митцем. А килимарниця, повторюючи контури зображеного на “картоні”, вносила свої зміни: поєднувала техніки ткацтва, виконувала плавні або різкі переходи кольорових відтінків; такі мерехтіння кольорів називали “дерканням”. В залежності від її уміння та професійного досвіду виходив той чи інший гармонійний орнамент. Кольорова гама вовни, що сформувалася на Полтавщині, була більш приглушеною, в основному пастельних відтінків. Адже вовна фарбувалася тими рослинами, які росли в нашому регіоні, і саме вони давали такі спокійні кольори. Усі ці чинники сформували унікальність та неповторність полтавського килиму, яскравий зразок якого нині представлений в постійно діючій експозиції Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка.
Відчутної допомоги у розвиток килимарства надавало Полтавське губернське земство. На всій території Полтавської губернії були відкриті ремісничі майстерні та школи, де навчали народним ремеслам. Завдяки науковій краєзнавчій діяльності земства були зібрані та систематизовані зразки традиційних орнаментів, які в подальшому стали основним підгрунтям для створення осередків народних ремесел — Решетилівка, Кобеляки, Зіньків та інші — у яких було засновано артілі (зокрема, артіль “Троянда” у с. Решетилівка, де виконували традиційні килими, вишиванки, ткані рушники та плахти).
Решетилівка — один із найвідоміших центрів килимарства. Саме там 1905 року відкривається ткацька майстерня Полтавського губернського земства. Згодом вона стає художньо-промисловою артіллю “Троянда”. З того часу решетилівські килими стають відомими на весь світ. Вони демонструються на міжнародних виставках у Мюнхені (1924), Парижі (1925), Лейпцигу (1928), де отримують численні нагороди. У 60-х роках артіль отримує назву Решетилівської фабрики художніх виробів. Протягом століття на ній виготовлялися як народні, так і авторські килими. У радянський період широкого розвитку набуває монументальний гобелен. Його виконують на замовлення художників, які приїздять з різних куточків держави.
Директором виробництва з 1962 по 2003 рік був Товстуха Леонід Самійлович — народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка. Довгий час працювала на фабриці головним художником Бабенко Надія Несторівна — заслужений майстер народної творчості України, лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка. Її килим “Дерево життя” знаходиться у Блакитній залі ООН.
У наш час, на жаль, в Україні виробництва закриті, але основам килимарства продовжують навчати: у Решетилівському художньому ліцеї, а ще працюють творчі майстерні, одна з них — майстерня родини Пілюгіних.
Мистецька родина Пілюгіних з Решетилівки творить власні килими та вишиванки у народних традиціях Полтавщини. Чотири їх гобелени увійшли до фондової збірки Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка. Євген та Лариса Пілюгіни — заслужені майстри народної творчості України, їхні доньки Наталія та Ольга продовжують справу батьків, створюючи власні неповторні килими.
Наталія Дмитренко — старша донька — є науковим співробітником Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка. Навчає килимарству юне покоління майстрів під час проведення цікавих майстер-класів.
