До 85-річного ювілею Івана Яковича Новобранця
Радий, що маю силу волі.
Став художником сам по собі.
Іван Новобранець
Іван Якович Новобранець – людина відома й шанована не тільки у Полтаві, а й далеко за її межами. Він уславився як художник із природним даром образного народного мислення, самобутній поет, композитор і виконавець власних та народних дум і пісень, майстер народних інструментів. Сьогодні Іван Новобранець – заслужений художник України (1999), член Національної спілки майстрів народного мистецтва України (1990) та Національної спілки кобзарів України (2006), лауреат премій імені Самійла Величка (2006) та Василя Симоненка (2022), осавул Українського козацтва, учасник всеукраїнських виставок і творчих симпозіумів. І це далеко не повна презентаційна характеристика нашого земляка, роботи якого займають гідне місце в українських та світових музеях. Окрім того, він захоплюється археологією, вміє шити, пасічникувати, господарювати на землі.
Життєве кредо Івана Новобранця звучить так: «Не відучора художник наче все вміє, а нічого не може. Чи майже нічого. Втома від кольору, здається, є повсюдною, хоч мистецтво, яке в річищі великого стилю української культури, засвідчило невичерпність використання кольору як образу. Західноєвропейська художня традиція розклала форму предмета, проте з тих скалок скласти цілісну картину світу не потрапила. Інакше не могло бути, бо в тій традиції шукало око й розум, а не душа. Лиш душа, яка переживає, а не осмислює, здатна дати цілісну картину світу, творити нову художню дійсність у множині значень, в її русі до безкінечності. Чи є можливим це без свого коріння?».
Народився Іван Якович 2 травня 1939 року в багатодітній сім’ї Якова Йосиповича та Євдокії Андріївни Новобранців із села Березоточа Лубенського району, що на Полтавщині. Тяжкою була повоєнна пора у селянській родині. Якщо їжу в селі можна було “добути” з грядки, то на одяг потрібні були гроші, яких у колгоспах практично не платили. Але захоплення сина малюванням батьки підтримали. Олівець до рук хлопчика потрапив дуже рано, а ось акварельні фарби та пензлик батько приніс йому напередодні навчання у школі. Цей скарб малий Іван не випускав з рук, все малював і малював, навіть ніколи було поїсти.Шкільне навчаннядля нього було нудним, а ходив Іван тудитільки для того, щоб намалювати портрети однокласниць.Не склалися стосунки і з першою учителькою. Вона не схвалювала його захоплення малюванням. Жалілася батькам хлопчика: “Вчитися він не хоче, бо ледащо. Все малює. А що оте малювання дасть? Нічого”. Івана це ображало, бо в малювання він вкладав багато душі і праці.
Одного разу старший брат приніс додому балалайку. Іван з цікавістю розглядав її. Батько показав як грати на цьому інструменті. І вже за кілька тижнів балалайка “сама грала” в дитячих руках. Згодом у школу призначили нову завучку, у якої був син – Льоня, котрий грав на мандоліні. У Івана з’явилася можливість навчитись музичній грамоті.Хлопці на слух підбирали мелодії, грали на перервах та після уроків. Потім сусіди почали просити Івана прийти увечері з гармошкою до клубу. У п’ятому класі він до опівночі бадьоро витинав наймодніші мелодії на танцях, жодне весілля чи молодіжна вечірка не обходилися без Івана. А там і чарку підносили, і цигаркою пригощали. Закінчилося тим, що директор пригрозив батькам тюрмою, “весільні походеньки” заборонив і залишив на другий рік у п’ятому класі.
У цей період у житті Івана сталася важлива подія – зустріч з найулюбленішим учителем Іваном Івановичем Падалкою. Він викладав у Березотоцькій школі фізику, але мав за плечима два курси консерваторії та був незмінним сільським хормейстером: вів усі хори, ансамблі. Іван Іванович вгледів у хлопчині зернятко Божого дару або, як любить казати сам Іван Якович, «Божу печать». Учитель підійшов до Івана і лагідно запитав: “Хочеш грати на баяні? Я тебе підучу, і ти будеш акомпанувати у мене в хорах”. За його порадою голова колгоспу придбав акордеон “Маріо” (баяна не знайшлося), вручив його Іванові, і Падалка почав із хлопцем заняття. Поряд з цим шкільне навчання йшло посередньо. Хоч юнак уже й усвідомлював, що треба вчитися, багато чого надолужувати.
Не згасала і любов до живопису. Знаходив вільні хвилини, аби потішити душу малюванням з натури, а ще мав обов’язки редактора шкільної газети та час від часу випускав стіннівку для колгоспників. Влітку виконував обов’язки масовика в піонерських таборах.
Життя набирало обертів та наповнювалося змістом. Отримав атестат зрілості, який не надто тішив оцінками, проте Іван розумів, що то перший досвід, який спонукає робити відповідні висновки. Прийшов час строкової служби. Здійснилася юнацька заповітна мрія: він, маючи відмінну фізичну форму, потрапив у морфлот. Однак невдовзі настало розчарування – не романтика на військовому судні, а важий труд та ще й сон у прив’язаному до ліжка стані, бо ж коливання корабля практично безупинне… Сірі будні служби скрашували хіба що барви оформлених ним газет для чотирьохсот двадцяти моряків та вечори відпочинку, де він “запалював” на гармошці чи баяні.
Повернувшись додому, за іронією долі, колишнього двічі “другорічника” запросили працювати у школу вчителем фізкультури, а водночас – співів та малювання. Пізніше митець закінчивЗаочний народний університет мистецтв (м. Москва) (1966-1972).
У 1967 році Іван Новобранець переїхав до Полтави. Працював художником-оформлювачем у багатьох закладах міста. Брав участь у численних художніх виставках та конкурсах, де займав призові місця. Творчість Івана Яковича самобутня, дуже вирізняється від інших.Художник відроджує народну картину, на якій панують відкриті кольори та сильна емоційна складова.Здобуття Україноюнезалежностіу 1991 році сприяло розквіту багатогранного таланту майстра.
У віці 60 років Іван Якович відкрив для себе кобзарство. Глибока історія лірників, кобзарів та бандуристів занурила митця у поетичну творчість та наблизила до усвідомлення своєї місії. Так на полотнах художника з’явилися тексти-підписи, як на старовинних картинах «Козаків Мамаїв».
Зараз маючи власну майстерню, художник активно працює та популяризує свою творчість,пов’язану з важливимиісторичними подіями в Україні.
Коли Івана Яковича Новобранця запитують, звідкіля він черпає натхнення та сюжети для своїх полотен, він ніби жартома відповідає: «У ворона. Ворон довго живе, мудрий птах». І справді, на багатьох своїх картинах він малює ворона, є цей птах і на одному з його автопортретів. У 1989 році музей придбав «Автопортрет» 1970 р., що влучно характеризує образ та глибинні сенси Івана Новобранця. Художник зобразив себе 30-річним зрілим та досвідченим чоловіком у чорному вбранніз чітко вимальованим профілем, що стоїть спиною до глядача в інтер’єрі кімнати. Перед автором – чисте полотно, можливо, це початок нової віхи у його житті.
