Громадянський подвиг Леоніда Позена

ЛЕОНІД ПОЗЕН. ГРОМАДЯНСЬКИЙ ПОДВИГ АВТОРА СКУЛЬПТУРНИХ КОМПОЗИЦІЙ ПАМ’ЯТНИКА ІВАНУ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ

Пам’ятник Івану Котляревському в Полтаві (ск. Л. Позен, арх. О. Ширшов) – перший в історії публічний пам’ятник україномовному письменнику – з моменту створення став символом національного відродження України. Кожен етап його спорудження, починаючи від задуму й збору коштів, знаходив значний відгук у суспільстві. Особливо гостра дискусія розгорнулася з приводу місця розташування монумента, адже полтавці прагли вибрати найпрестижніше з усіх, які пропонувалися. Поза волею багатьох містян, його все-таки встановили на Протопопівському бульварі. Проте з сучасного погляду здається, що кращого місця годі було й бажати, настільки гармонійно він вписаний в середмістя Полтави з її історичною малоповерховою забудовою та дворядною алеєю пірамідальних дубів.

Урочисті заходи з нагоди відкриття пам’ятника Івану Котляревському, які проходили 30-31 серпня 1903 р., переросли в справжнє свято національної єдності. Вся Україна, включаючи відтяту штучними кордонами Буковину й Галичину, направила до Полтави численні делегації. У ті дні тут дійсно перебував увесь цвіт української інтелігенції: відомі літератори, видатні учені, громадські діячі, знамениті митці, корифеї театральної сцени. Серед них – Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Василь Стефаник, Володимир Самійленко, Микола Аркас, Дмитро Багалій, Кирило Студинський, Микола Сумцов, Олександра Єфименко, Микола Міхновський, Василь Симович, Марко Кропивницький, Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий, Борис Грінченко, Дмитро Маркович, Юліан Романчук, Лесь Кульчицький, Гнат Хоткевич, Василь Кричевський, Порфирій Мартинович, Опанас Сластьон та ін. Сам Микола Лисенко керував хором в момент найвищого піднесення торжества – виконання кантати «На вічну память Котляревському».

Безпосереднім учасником цього дійства був і Леонід Позен, інтелігентний, на подив скромний автор скульптурного погруддя Івана Котляревського та трьох вмонтованих в постамент горельєфів, виконаних за творами письменника. Представлений під час урочистостей публіці полтавським міським головою Віктором Трегубовим, він, ніяковіючи від надмірної уваги, прагнув, насамперед, висловити величезну вдячність громаді за ту велику честь, яка випала на його долю [5].

На свято Позен приїхав із Санкт-Петербурга, де протягом багатьох років успішно розбудовував суддівську кар’єру, але його творче життя було цілком присвячене Україні.

Леонід Позен народився 10 (22) липня 1849 р. в селі Оболонь Хорольського повіту (тепер Кременчуцький район) на Полтавщині, у дворянській родині Володимира Михайловича Позена та Софії Олексіївни, уродженої Трубачової. Дитинство провів в Оболоні й Полтаві. Виховувався під наглядом іноземних гувернерів і гувернанток. Здобув гарну домашню освіту. Для навчання своїх дітей батьки запрошували кращих викладачів місцевих середніх навчальних закладів. У 1864 р. вступив до п’ятого класу Полтавської першої чоловічої гімназії.Для підлітка, який з дитинства мав нахил до ліплення, важливим чинником розвитку творчих здібностей було те, що малювання в гімназії у той час викладав талановитий митець, учень Карла Брюллова й близький товариш Тараса Шевченка, Федот Ткаченко (1819-1885). Але, коли прийшов час обирати професію, Леонід Позен відмовився від ідеї стати художником, хоча така можливість обговорювалася родиною. Вирішивши стати юристом, у 1867 р. він вступає на юридичний факультет Харківського університету. Звідки переводиться на відповідний факультет Санкт-Петербурзького університету, який закінчує у 1872 р. За рік, працюючи в Полтаві на посаді помічника присяжного повіреного, він готує дисертацію і в 1873 р. отримує ступінь кандидата права.

Кілька років після захисту дисертації Леонід Позен проводить в Санк-Петербурзі, де з новою силою захоплюється мистецтвом. Він поринає у вир культурних подій, часто відвідує художні виставки, стає постійним гостем Ермітажу, в експозиціях якого вивчає історію світового мистецтва. У 1875 р., під час зумовленого службою тимчасового проживання в Пензі, знайомиться з живописцем Костянтином Савицьким (1844-1906). Учень Петербурзької Академії мистецтв, який щойно повернувся з закордонного пенсіонерського відрядження, Савицький спонукає Позена до самостійних занять скульптурою, пробуджує в його душі жагу до творчої праці.

Ні повернення в Петербург, ні переїзд до Полтави, що стався невдовзі після цієї пам’ятної зустрічі, вже не змогли зупинити його прагнення творити й самовдосконалюватися. Спочатку він ретельно опановує техніку ліплення, робить спроби копіювання творів Петра Клодта (1805-1867), Миколи Ліберіха (1828-1883), Євгена Лансере (1848-1886). Особливо йому були до вподоби роботи французького скульптора-анімаліста П’єра-Жуля Мена (1810-1879). Улюбленим матеріалом Позена, якому він не зраджує протягом всього життя, лише зрідка використовуючи глину, гіпс чи пластилін, був віск. Перші самостійні твори скульптора не збереглися, серед них і група з воску «Візник» (1877), яка увійшла в мистецтвознавчу літературу ще й під назвою «Візник у матері». Цікаве трактування походження її другої назви дав відомий мистецтвознавець, автор монографії про Леоніда Позена – Леонід Владич (1913-1984). Він писав: «М.П. Собко невірно прочитав у «Анкетному аркуші» назву цієї групи. У «Словаре русских художников» (т. ІІІ) її названо «Извозчик у матери», хоч Позен взяв у лапки слово Извозчик, а слова у матери, цілком очевидно, означають що ця робота, коли скульптор заповнював «Анкетний аркуш», зберігалася у його матері в Полтаві»[3, С. 9]. Для сучасних дослідників творчості нашого земляка найважливішим у наведеній цитаті є останній рядок й передусім слова «у матері в Полтаві». Вони несуть чимало різних значень, головним з яких є те, що родина, як і раніше, підтримувала творчі шукання свого сина.

У Полтаві професійна діяльність Леоніда Позена була пов’язана з Полтавським окружним судом. Спочатку він працював судовим слідчим, у 1878 р. отримав призначення на посаду товариша прокура. Так розпочалася його суддівська кар’єра, яка тривала понад 40 років. Майже відразу після повернення на батьківщину Леонід Позен одружується з Марією Федорівною Дейтріх, донькою вдови генерал-лейтенанта Катерини Романівни Дейтріх, у той час начальниці Полтавського інституту шляхетних дівчат.

Сприятливою для нього виявилася й творча атмосфера Полтави. Позен швидко вливається в коло полтавських митців, знаходить вірних друзів і щирих порадників. Насамперед, це були художники Іван Зайцев (1805-1890), Василь Волков (1840-1907), Микола Ярошенко (1846-1898).

Донька Василя Волкова, Юлія (в заміжжі Котельникова), яка залишила спогади про батька, називає Позена його учнем. Згадуючи про те, що в їхньому будинку завжди збиралося багато учнів, гімназистів та іншої молоді, яких Волков готував до вступу в Академію мистецтв, вона писала: «Між такими учнями, втім, були й дорослі, солідні люди, як, наприклад, Леонід Володимирович Позен, який служив у Полтавському окружному суді, але захоплювався скульптурою, як любитель. Це був веселий, життєрадісний чоловік, який з великою енергією взявся в свої 40 років вивчати живопис і скульптуру під керівництвом батька». «І потрібно віддати йому належне, – продовжувала вона вже про той період, коли Леонід Позен оселився в Петербурзі й став відомим скульптором, – що він ніколи не забував батька та його перших уроків, часто писав йому і навіть допомогав йому в знаходженні замовлень на портрети, різних міністрів, письменників та інших діячів того часу»[4, С. 7-8].

У цих рядках Юлії Волкової помітно проступає яскрава характеристика людських якостей Позена, його відданість і порядність.

Серед творів Леоніда Позена полтавського періоду – портрети-барельєфи Василя Волкова (1878, не зберігся) та Івана Зайцева (1882, Державний російський музей (С.-Петербург). У 1885 р. Микола Ярошенко створив портрет Позена, в якому показав його за роботою (Кисловодський музей-садиба Миколи Ярошенка), а роком пізніше Василь Волков написав портрет дружини скульптора Марії Федорівни (у 1960-х рр. – приватна збірка). Волков також виконав і малюнок олівцем з позенівського портрету Зайцева (ПХМГМ імені Миколи Ярошенка).

Тісні творчі контакти, про які свідчать означені твори, справили значний вплив на формування Леоніда Позена як митця, стали для нього справжньою мистецькою школою.

Шлях скульптора до визнання також розпочався в Полтаві.

У 1881 р., під час візиту до міста, відомий художник-передвижник Григорій Мясоєдов дав високу оцінку його жанровій групі з воску «На волах» та порекомендував представити її на 10-й виставці Товариства передвижників у Петербурзі. Дебют виявився настільки вдалим, що не залишив жодних сумнівів у автора щодо доцільності подальших занять мистецтвом. Роботу відзначали публіка й критика, її придбав власник бронзоливарного заводу Карл Верфель. Згодом Верфель продовжить практику придбання творів Позена для тиражування, а відлиті в бронзі, вони матимуть незмінний успіх на міжнародних виставках та ринках.

З кожним новим твором майстерність Позена зростала та незмінними лишалися провідні тенденції його творчості, визначальними рисами якої були життєва правда, національна самобутність, соціальна спрямованість. З перших самостійних кроків Леоніда Позена в мистецтві головний ідейний наставник та історик передвижників Володимир Стасов не тільки помітив у ньому нового члена Товариства, але й зробив наголос на характерній особливості його творів. Критик писав: «Що мене глибоко радує – це саме те, що п. Позен прямо починає з вивчення національностей та індивідиумів, а це така рідкість серед скульпторів»[10, C. 154]. Національний характер творчості Леоніда Позена більш чітко визначив український художник, поет і мистецтвознавець Юхим Михайлів (1885-1935), підкресливши, «що Позен увесь свій різьбярський талант, всі творчі сили віддав Україні», а «його тематика виключно взята з української історії, природи та побуту» [6, С. 157].

Подібні твердження не потребують додаткової аргументації, варто лише раз побачити твори Позена, щоб назавжди з’ясувати, з яких джерел він черпав натхнення. З успіхом репрезентувавши український жанр у скульптурі вже першим своїм експонованим твором, митець з дивовижною наполегливістю продовжив розробляти обрану тематику. У 1883 р. була демонстрована нова його скульптурна група «Шинкар», яка технічно й сюжетно доповнювала роботу «На волах», немов брала на себе роль наступної ілюстрації деталізованої авторської оповіді про сільську дорогу. А ще через рік, на 12-й пересувній виставці, він представив найскладнішу композицію цього, по суті, жанрового триптиху – групу «Переселенці» (1884). У ній скульптор з великою життєвою правдою показав сумнозвісну масову міграцію сільського населення, спричинену реформою 1861 р. Це була трагедія величезного масштабу, що тривала десятиліття. Доведені до відчаю голодом і злиднями, селяни змушені були залишати свої домівки й вирушати в далеку й небезпечну подорож у пошуках кращої долі. Зелений клин, Сибір, Тургай та інші землі заселили сотні тисяч українців, з покоління в покоління зберігаючи свою мову й культуру на чужині. Полтавщина увійшла до числа тих губерній, які дали найбільшу кількість переселенців. Тож для скульптора відтворена картина була добре знайомим явищем, не раз баченим на власні очі. Своєю пластичною мовою, що грунтується на принципі реалістичного моделювання форми у поєднанні з гострим психологізмом, значною увагою до найменших деталей та високою майстерністю в передачі фактури, твір «Переселенці» справляє глибокий вплив на глядача.

Подібна образно-пластична мова притаманна й іншим роботам Леоніда Позена, створеним у полтавський та більш пізній, вже петербурзький періоди, зокрема, таким як «Кобзар» (1883), «Жебрак» (1886), «Пастушка» (1889), «Оранка в Малоросії» (1897), що дозволяє віднести її до основних ознак творчості митця.

Доволі швидко посівши одне з чільних місць серед майстрів жанрової скульптури, Позен залишив по собі слід і як талановитий портретист, монументаліст, анімаліст.

Серед його творчих уподобань знаходився й історичний жанр. Серйозно захопившись українською старовиною, митець виявив себе справжнім дослідником. Вивчав історичні документи, відшуковував типажі козаків, при цьому, на що вказував Ю. Михайлів, шукав їх «як у друкуваних матеріалах, у музейних збірках, так і серед живих мешканців сіл Полтавщини» [6, С. 162]. Наслідком проведених досліджень стала група «Запорожець у розвідці» (1887). Її створення принесло майстрові заслужену славу знавця козаччини. Ілля Рєпін навіть рекомендував Дмитру Яворницькому зустрітися з Позеном та домовитися про використання його чудової фігури з воску в якості ілюстрації до праць з історії України [8, С. 69].

До історичного жанру належить і одна з кращих робіт Леоніда Позена – «Скіф» (1889). Владич назвав цей твір зразком єдності сюжетного і пластичного розв’язання образу [3, С. 33]. Він писав: «Все в цьому творі життєве, правдиве, достовірне. Зовнішній вигляд скіфа, його одяг, зброя, кінська збруя, точно, до найменших подробиць відтворені за численними археологічними матеріалами зі збірки Ермітажу, зокрема за зображеннями на всесвітньо відомих нині вазах з Куль-Обської та Чортомлицької могил» [3, С. 33].

Протягом місяця, Позен, день у день відвідував Ермітаж, вивчав скарби скіфської колекції, виконав та привіз до Полтави цілий альбом начерків, багато зліпків зі скіфської зброї та металевих оздоб одягу й кінської збруї. Ретельно опрацювавши зібраний матеріал, він довів, що скіфи носили шкіряний одяг, а також те, що прадавні скіфські орнаменти продовжили побутування в народному вбранні і виробах.

Позенівський «Скіф» вирізняється майстерним використанням художніх засобів – пластикою, ритмом, рухом. Вражає винятково динамічною композицією, в якій у єдине ціле злились вершник, в різкому повороті натягуючи тятиву, і його кінь, зображений в момент такого стрімкого руху, що вже немов летить над високими травами. Вирваним міцною рукою шматком історичного українського степу, втіленим в бронзу, назвав відображену сцену Ю. Михайлів і його слова дивовижно точно характеризують думки й почуття глядача при її спогляданні [6, С. 164].

П’ятнадцять років поспіль Леонід Позен жив і працював у Полтаві. Це був період його творчого сходження. За цей час він створив понад 20 творів, серед яких справжні шедеври анімалістичного, побутового та історичного жанрів «Черкаський віл», «Переселенці», «Скіф».

У 1891 р. Позен вчергове переїхав до С.-Петербурга. Цей рік виявився поворотним у його долі. Навесні (6 березня 1891р.) він був обраний членом Товариства пересувних художніх виставок, а восени (1 жовтня 1891 р.) отримав підвищення по службі й обійняв посаду товариша прокурора Петербурзького окружного суду. Петербурзький період стає для нього часом успішної самореалізації. Він упевнено просувається кар’єрними сходами до вершин «Табелі про ранги», отримуючи чини від статського (1893) до таємного радника (1910), а в 1914 р. стає сенатором кримінального касаційного департаменту Правлячого Сенату [9, С. 59].

У 1894 р. його обирають дійсним членом Санкт-Петербурзької академії мистецтв, а в 1909 р. – членом ради Академії[12, С. 267]. Проте, коли в 1915 р. його кандидатуру висунули на звання академіка, він відмовився від балотування, бо вважав, що «звання академіка, як найвище для художника, треба роздавати з найбільшим розбором, виключно найдостойнішим» [3, С. 65].

У петербурзький період значне місце в творчості Позена посідає портретний жанр. Він створює портрети художників П.О. Брюллова (1893), Ю.Ю. Волкова (1911), К.В. Лемоха (бл.1899), оперних співаків Ф.Г.Стравінського (1897) та О.А. Лярова (1909), вченого й архітектора В.В. Евальда (1906). У 1898 р., глибоко вражений передчасною смертю близького друга, виконує три портрети Миколи Ярошенка (1898-1899) (бронзовий відлив портрету–погруддя (1899) встановлено на надмогильному пам’ятнику М.О.Ярошенка в Кисловодську).

Здебільшого це були погруддя з гіпсу, інколи тонованого під бронзу чи слонову кістку. Поштовхом до появи цілої портретної серії в його творчості, очевидностав створений ще у Полтаві погрудний портрет Г.Г. Мясоєдова (1890). Він був першою й досить вдалою спробою Позена розв’язати завдання психологічної характеристики в портретній скульптурі. Не вдаючись до ефектних прийомів, митець вирішив образ абсолютно реалістично, підкреслесливши непросту вдачу засновника передвижництва, його нестримну енергію, гострий розум, безкомпромісність та саркастичність.

У 1894 р. Леонід Позен захворів на плеврит, через що був змушений виїхати на лікування до Італії. Там він пробув майже рік, поєднавши процес оздоровлення з глибоким вивченням мистецьких шедеврів багатовікової італійської культури.

Поїздка сприяла удосконаленню його навичок в техніці скульптури, але не вплинула на зміну пріоритетів у виборі тематики. Майже одразу після повернення митець береться за розробку драматичної композиції, навіяної рядками української народної пісні: «Син твій, мати, в полі, в полі спочиває, над ним сидить чорний орел в головоньці ськає». Тому складно не погодитися з висновком Ю. Михайліва стосовно перебування Позена в Італії, який писав, що «…серед лісу колон, каріатид та міфологічних статуй у нього, як і в Шевченка перед картинами К. Брюллова, виникають образи української дійсності, як історичної так і сучасної» [6, С. 166].

Щирою любов’ю до України позначений увесь творчий доробок Позена, образно-пластична мова якого зіткана з такого тонкого розуміння душі українського народу й такого великого співчуття до його долі, які байдужій, відірваній від рідного грунту людині, відчути й висловити не під силу.

З особливим захопленням скульптор долучився до увічнення пам’яті видатного земляка Івана Котляревського. Робота над пам’ятником тривала понад шість років. Вона була пов’язана не тільки з творчими пошуками, але й фінансовими та економічними викликами. Царський уряд і місцева влада не були зацікавлені ні в упорядкуванні могили, ні тим більше в спорудженні пам’ятника І.П.Котляревському. Кошти не виділялися, а процес знищення культури українського народу – його мови, літератури, пісні – набирав обертів. Лише під тиском української інтелігенції, що з різних міст України направляла в Полтаву пожертви на новий надгробок, Полтавське земство у 1893 р. асигнувало на цей проєкт 1000 крб. Саме за таких обставин Леонід Позен разом з Василем Волковим розробив ескіз і модель пам’ятника, виконав барельєфний портрет Котляревського. Робота була завершена у 1896 р., проте встановлення цього чотиригранного обеліску відбулося аж влітку 1900 р. Ще до відкриття пам’ятника на могилі поета розпочалася праця над меморіальним пам’ятником. Неквапно розглядав уряд клопотання Полтавської міської думи щодо дозволу на відкриття підписки для збору коштів. Нарешті у 1896 р. підписку було дозволено, але лише у межах Полтавської губернії. За цим рішенням послідувала заборона на написи українською мовою, які пропонувалося виконати на постаменті, а саме – «Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському. 1798-1898» та двох цитат – із вірша Т.Г.Шевченка «На вічну пам’ять Котляревському» і з п’єси «Наталка Полтавка».

Потрібна була громадянська мужність, щоб приєднатися до тієї передової частини суспільства, яка виборювала право увічнення пам’яті першого класика нової української літератури. Всупереч своєму офіційному статусу, який не міг не передбачати лояльності до імперського уряду, Позен, а він  вже обіймав посаду товариша прокурора Петербурзького окружного суду, був членом Петербурзької судової палати й від 1901 р. дійсним статським радником, невідступно продовжував свою роботу над пам’ятником. До того ж, прекрасно розуміючи настільки ускладнено саму процедуру збору коштів на його спорудження, митець відмовився від належного йому гонорару. Міська дума сплатила лише вартість бронзоливарних робіт. Це був значний матеріальний внесок у справу будівництва монументу, високо оцінений передовою громадськістю України.

У 1898 р. скульптор завершив роботу над погруддям Івана Котляревського. Його гіпсовий відлив був репрезентований вже 22 січня 1899 р. у Санкт-Петербурзі на урочистому вечорі, присвяченому 100-річчю з дня виходу в світ першого видання «Енеїди» [3, С.72]. Cкульптурний портрет Котляревського викликав загальне схвалення, але робота на цьому не була завершена. У 1902 р. на 30-й пересувній художній виставці митець експонував два однакових за розмірами (54х70) горельєфи, – «Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак…» та «Од юних літ не знал я любові, не ощущал возженія крові…».

Згодом був виконаний та представлений, вже на 31-й виставці і третій горельєф – «Сцена з комедії «Москаль-чарівник». Таким чином, Позен здійснив свій задум, в якому зробив наголос на невіддільності образу Котляревського від його героїв. Дивує, наскільки точно митцевів далося передати сутність народного ставлення до свого улюбленого письменника

У 1903 р. часопис «Киевская старина», подаючи докладний огляд виконаних для пам’ятника скульптурних творів, писав: «Важко сказати, якому з горельєфів віддати перевагу: тому, що зображує сцену з «Енеїди» – «Спорядження Енея з товариством у морський похід», чи ж горельєфу, що показує бесіду возного з Наталкою. Реалізмом дихають обидві ці сцени. Сила й живість зображення відзначають першу з названих картин, тоді як переважний тон другої – глибока ясність зображення: постаті Наталки та возного, можна сказати, світяться тим внутрішнім змістом, що вкладений поетом у найстарішу в українській літературі і разом з тим незмінно свіжу п’єсу «Наталка Полтавка»[3, С. 49].

І нехай в цьому огляді третій горельєф не отримав такої ж високої оцінки, усі три роботи Позена здобули високе визнання й любов народу. Репродукції горельєфів у вигляді фотографій великого розміру та поштових листівок швидко розходилися серед охочих їх придбати, а отримані кошти спрямовувалися на завершення будівництва пам’ятника [3, С. 49].

Попитом користувалася й серія поштівок, присвячена відкриттю пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. До неї входило 6 карток із зображенням загального виду пам’ятника, трьох горельєфів Л. Позена, портрета І. П. Котляревського та портрета Леоніда Позена з написом «Академік Імператорської академії мистецтв Л.В. Позен» [1, С. 157-161].

Насправді Леонід Позен не мав звання академіка, ні в 1903 р., коли відкрили пам’ятник Івану Котляревському, ні в 1915 р., коли свідомо відмовився від отриманої пропозиції. Проте в очах полтавців авторитет майстра був настільки високим, що виключав будь-які сумніви у достовірності наведеної інформації.

Робота над пам`ятником Івану Котляревському принесла Леоніду Позену заслужену славу в Україні. Тож не випадково, що саме Позен був обраний головою журі Першого міжнародного конкурсу на кращий проєкт пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві, який відбувся в травні 1910 р. І цілком зрозумілим було звернення до нього полтавців з проханням створити скульптуру Миколи Гоголя для монумента, який планувалося встановити з нагоди 100-річного ювілею від дня народження письменника.

Невідомо, коли саме митець приступив до виконання нового замовлення. Збір коштів зволікався. Непомітно промайнув і ювілей, який збиралися відзначати. Лише у 1914 р. справа зрушила з місця. Комітет по спорудженню пам’ятника розглянув готовий проєкт, провів обрахунок коштів і з’ясувавши, що земській управі вдалося зібрати понад 30 тис. крб., нарешті вирішив негайно розпочати будівництво, щоб вже восени його повністю завершити. Про такий перебіг подій у Полтаві повідомляв тогочасний київський часопис «Сяйво»[11, С. 30].

Ряд джерел вказує на те, що в цей же період, в Петербурзі Леонід Позен вивершував свою скульптуру. Ще один наш земляк, художник-аматор, юрист за фахом, автор «Спогадів про Г.Г.Мясоєдова» Віктор Оголевець (1889-1984), пізніше, у статті, присвяченій Л.В. Позену, писав: «Над памятником Гоголю він працював в 1913-1914 роках. В той час я особисто зустрічався зі скульптором. Закінчивши гімназію, ми разом з племінником дружини Позена Марії Федорівни поїхали вчитися в Петербург. Тут він познайомив мене з Позенами. Леонід Володимирович у свої 65 років був по-молодечому жвавим і рухливим. Дотепний і цікавий співрозмовник, він підкупав простотою, товариськістю, привітністю. Працював художник багато і плодотворно» [7].

А вже 6 квітня 1914 р. газета «Биржевые ведомости» опублікувала фотографію, виконану в майстерні скульптора, до якої був поданий наступний напис: «Л.В. Позен закінчує для Полтави памятник Гоголю» [3,С. 51].

Наступного року проєкт Позена був схвалений загальними зборами Академії мистецтв. Скульптуру, за роботу над якою митець не взяв коштів, відлили в бронзі, в майстерні Ребеккі в Ленінграді й перевезли до Полтави [6, С. 168]. Та побачити пам’ятник Леоніду Позену не судилося. Встановлення монументу відтерміновувалося, відкрили його аж в 1934 р.

Помер Леонід Позен 8 січня 1921 р. в Петербурзі. Похований був на Смоленському православному кладовищі, як і заповідав, поряд з могилою Архипа Куїнджі (1841-1910). (У 1952 р. прах А.І.Куїнджі та надмогильний пам’ятник перенесено до Некрополя майстрів мистецтв (Тихвинське кладовище).

Після смерті чоловіка Марія Федорівна Позен частину його творчого спадку передала Полтавському художньому музею (тоді перебував у складі Центрального пролетарського музею Полтавщини). Микола Бокій, завідувач музею в 1922-1930 рр., виокремлював збірку творів Позена в загальній музейній колекції. Він писав: «Отже на зміну покоління старого з’являється покоління молоде і одним із перших представників цього покоління реалістів – наш земляк полтавець Л.В. Позен. Позен не боїться навіть виставити свого «Старця», що в наші часи в Третьяковській галереї. Позена не лякають напади прихильників старого Олімпу, що не можуть поза ним дихати паруванням рідної землі – і його «старець» звичайна для нас фігура в драній свитині, взята безпосередньо з життя. Ескіз цього «старця» з теракоти подарований автором М.О. Ярошенкові є в нашій галереї.

Полтавська галерея має два портретних бюста М.О.Ярошенка роботи Позена – один Ярошенко в молодих годах, другий – Ярошенко років сорока.

Взагалі художня Галерея має над 15 скульптурних робіт Позена, з них два горельєфи до пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві, «водяний», «забитий запорожець», «пастушка» та ін., подаровані музею вдовою художника – М.Ф. Позен».(збережено авторську стилістику, орфографію та пунктуацію) [2, С. 130, 131.

З інших джерел, зокрема, вже цитованої статті Ю. Михайліва, який у період 1928-1929 рр. жив у Полтаві, де очолював технікум промислової кооперації і бачив твори Позена в музеї, дізнаємося, що серед них були також: «Черкаський віл», «Богатир і змій», другий відлив портрета І.П. Котляревського (барельєф) для надмогильного пам’ятника (1896. Бронза, (овал)) [6].

Мав музей і всі три відливи горельєфів для пам’ятника Івану Котляревському, а окрім них ще й етюд верб до горельєфу «Од юних літ не знал я любові, не ощущал возженія крові…» [6].

Більшість з цих творів були втрачені в роки Другої світової війни. За актом 1945 р. у музеї знаходилося всього чотири роботи Л.В. Позена. Сьогодні їх п’ять. Ті чотири, що збереглися в роки війни, а саме – скульптура «Жебрак» та три портрети-погруддя – М.О.Ярошенка, Г.Г. Мясоєдова, Ф.Г. Стравінського (усі – гіпс тонований), а також придбаний музеєм у приватної особи в 1985 р. бронзовий відлив фрагменту скульптури «Переселенці» – «Селянин, що сидить». У музейних документах робота отримала назву «Український селянин». Цей фрагмент-вирізку Позен готував окремо. Він вніс до цієї, вочевидь, найнапруженішої за психологічним трактуванням фігури із групи «Переселенці» ряд змін, які надали фрагменту характеру самостійного твору – дещо розширив смужку землі перед ногами селянина, ближче до нього поклав шапку й чоботи, а праворуч од нього виліпив пеньок, урівноваживши цим композицію[3, С. 21]. Сьогодні ці твори займають почесне місце в колекції Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка.

Народжений в Україні, глибоко занурений в українську культуру та народні традиції, Леонід Позен все своє життя залишився вірним землі, що виплекала його самобутній талант. Він був сином своєї доби, але кращим сином, який прагнув піднятися над пануючими суспільними відносинами, зміг виявити свій патріотизм і громадянську мужність, продемонструвавши позицію, що йшла врозріз з офіційною імперською політикою. Він не лише зробив значний внесок в розвиток українського образотворчого мистецтва, але й став для багатьох поколінь взірцем справжнього громадянина.

Полтавці шанують свого видатного земляка. Створені ним пам’ятники Івану Котляревському та Миколі Гоголю упродовж багатьох років залишаються найбільш популярними і затребуваними, а місця їх розташування – улюбленими локаціями для відпочинку та проведення культурних заходів.

Восени 2014 р. неподалік від цих пам’ятників була встановлена меморіальна дошка їх автору, яка є красномовним підтвердженням непорушного зв’язку поколінь полтавців. Художньо оформлена, вона містить рельєфний портрет митця та напис: «Позен Леонід Володимирович (1849-1921) – визначний український скульптор, автор пам’ятників славетним землякам І.П. Котляревському та М.В. Гоголю» (арх. С. Белінчіо, худ.: Є. Путря, О. Соболевський).

Світлана Бочарова

Література:

1. Аничин Є. М. Привіт із Полтави : ілюстрований каталог поштових карток з видами міста та околиць. – Ч. 2. – Полтава : АСМІ, 2019. – 180 с. : іл. ( С.-157-161 )

2.Бокій М. М. Збірки художньої галереї музею // Збірник, присвячений 35-річчю      музею / під ред. В. Бендеровського, Я. Риженка, М. Гавриленка. -Полтава, 1928. – С. 130-131.

3. Владич Л. В. Леонід Володимирович Позен. – К. : Державне видавництво образотворчого мистецтва і літератури УРСР, 1961. – 79 с. : іл.

4.Выдержки из дневника художницы Ю. В. Котельниковой (урожд. Волковой) :        машинопис. – 35 с. // Архів ПХМГМ імені Миколи Ярошенка.

5. Кравченко Василь. Щоденник видатного українського народознавця, етнографа, фольклориста, діалектолога, активного учасника «Просвіти», одного з перших в Україні теоретиків етнографічної музейної справи В. Г. Кравченка (1862–1945)[електронний ресурс]// Історія Полтави. Сайт Бориса Тристанова. – Режим доступу: http://histpol.pl.ua/ru/?option=com_content&view=article&id=12339. – Назва з екрана. – Дата звернення: 19 січня 2024.

6. Михайлів Ю. С. Леонід Позен //Життя і революція. – 1929. – № 7/8. -С. 157–169.

7. Оголевець В. С. Л. В. Позен // Зоря Полтавщини. – 1968. – 17 лют.

8. Репин И. Е. Письма к художникам и художественным деятелям. – М. : Искусство, 1952. – 408 с.

9. Северюхин Д. Я. Леонид Владимирович Позен / Д. Я. Северюхин, В. В. Скурлов // Антикварное обозрение. – 2007. – № 1. – С. 58-59.

10. Стасов В. В. Избранные сочинения в трех томах. – Том второй. – М. : Искусство, 1952. – 774 с.

11. [Хроніка] // Сяйво – 1914. – № 1. – С. 30.

12. Юбилейный справочник Императорской Академии Художеств. 1764-1914 / сост. С. Н. Кондаков. – Ч. 2. – СПб, 1915. – 464 с.