ВЕНЕЦІЙАНСЬКИЙ ПЕЙЗАЖ
Венеція – надзвичайне місто. Розташована на 118 островах мілководної лагуни Адріатичного моря, вона нагадує казковий корабель, що вирушив у далеке плавання. Незчислені канали, мости, віддзеркалені у воді старовинні палаци, над якими лине мелодія баркароли – пісні венеціанського гондольєра – це невід’ємна частина венеціанського пейзажу. Колись Венеція була повновладною володаркою Середземного моря. До XVIII ст. вона втрачає вирішальне значення у міжнародній торгівлі, проте вона уникає чужоземного поневолення, частково зберігає багатство і стає центром музичного і театрального життя Європи. Місто славилося своїми святами, регатами, маскарадами, які тривали майже цілий рік за винятком посту. Ця театральність, її проникнення в реальне життя наклали відбиток і на образотворче мистецтво Венеції XVIII ст. Саме венеціанська школа відіграє першорядну роль в італійському живописі. Вона дарує світові цілу плеяду видатних художників. Серед них іменами першої величин виблискують Себастіано Річчі, Джованні Баттіста П’яццетта, Джованні Баттіста Тьєполло, Джованні Антоніо Каналь (Каналєтто), Франческо Ґварді. Про останнього ми сьогодні і поговоримо у звя’зку з представленою в експозиції Полтавського художнього музею картиною із промовистою назвою «Венеція».










Прикладом нового підходу до трактування міського пейзажу є картина з колекції Полтавського художнього музею «Венеція», робота, позначена натхненною фантазією автора. Сріблясто-сірий колорит картини надає їй романтичного забарвлення, сповнює відчуттям, що все довкола насичене вологою. Живописцеві пощастило вловити і передати миттєвість рухів і подих вітру. Легкі дотики пензля позначили фігурки гондольєрів, чарівних сеньйор і кавалерів. Композиція незвична. Відсутність бічних куліс і переднього плану – традиційних атрибутів пейзажу, який зберігся до XVIII ст., надає їй природності, створює враження руху. Архітектурні подробиці будинків розмиті світлом або занурені в тінь. Глядачеві здається ніби він сам стрімко пливе каналом, а будинки і мости то з’являються перед ним на мить, то зникають і їхні віддзеркалення у воді змінюються, мерехтять. Неважко простежити живописну техніку: будинки, вода і небо нанесені рідким шаром фарби, а постаті людей – рельєфними мазками густого білила. Авторові повністю вдалося втілити в полотні власний настрій. Стриманий, навіть трохи похмурий колорит картини із збірки Полтавського художнього музею притаманний одному з останніх періодів творчості Ґварді.




