Саша Путря. Перерваний політ

17
Зараз її звали б Олександрою Євгеніївною. Вона була б дружиною, мамою, в грудні цього року святкувала б своє тридцятиріччя. Але Саша Путря померла одинадцятилітньою від лейкемії (білокрів’я). Залишила світ, зробивши людям щедрий подарунок: більше двох тисяч своїх малюнків, де усміхається дитинство, співає казка, квітне краса.

Малювати Сашенька почала з трьох років. Ручки і личко її майже завжди були помальовані фломастерами чи акварельними фарбами. А втім, було б дивно, якби дівчинка, яка цілі дні проводила в художній майстерні свого батька, під яку була відведена одна з кімнат двокімнатної квартири, не почала малювати. Мама, Вікторія Леонідівна, диригент-хормейстер, викладала у музичному училищі. А Євген Васильович, щоб не віддавати донечку до дитячого садка, брав роботу додому.
Сашенька малювала те, що завжди малюють діти: тварин, героїв казок, тата і маму, сестричку, себе… В тому, може, не було б нічого особливого, якби…
Якби не дивовижна фантазія, що з собаки Альфи могла витворити таке собі чудернацьки-беззахисне створіння в оборочках. Або “народити” приборкувачку змій, яка могла б прикрасити найрозкішніше видання східних казок. А ще, якби не музика лінії – їй позаздрили б і дорослі художники-професіонали. А ще, дивовижне чуття іншої музики – музики орнаменту. Він співає на стінах Хрестовоздвиженського монастиря, на головних уборах, вбранні прекрасних жінок. Це і ворожка, і Ярославна, І княгиня Ольга, і мама, і сестричка, і подруга Наташа Пасхалова.
“Я буду художником. Коли виросту, буду малювати зранку до вечора. І навіть вночі”, – говорила Саша батькам. Та юній полтавчанці не судилося стати дорослою. У п’ять років дівчинка раптово захворіла. Діагноз прозвучав, як вирок – лейкемія. Дівчинці залишилось жити не більше двох місяців.
“За рекомендацією професора-гематолога Світлани Киреєвої ми терміново поїхали на лікування до Києва. Після двомісячного курсу підсиленої терапії Сашуні довелося знову вчитися ходити, настільки вона ослабла. А перед поверненням додому, я посадив її в дитячу коляску і повіз до Києво-Печерської Лаври. Перед мощами кожного святого ми хрестилися, просячи в них зцілення. Мабуть, десь на небесах почули наші молитви, і донечці були подаровані ще шість років життя” – говорить Євген Васильович. Це були дуже важкі роки, проведені більше в лікарняній палаті, ніж вдома. Щось пробудилося тоді в душі хворої дівчинки, саме після відвідування Лаври вона серйозно зайнялась малюванням. Часто батько і дочка творили кожен за своїм столом в майстерні.
– Мене буквально приголомшила одна з найперших робіт Сашеньки, яка, на жаль, не збереглася, – згадує Євген Васильович. – Якось ми читали спогади друзів Пушкіна по ліцею і дізналися, що іони називали його між собою Цвіркуном. Сашеньку це розсмішило, і вона вже через п’ятнадцять хвилин намалювала поета в образі цвіркуна. Така схожість! Цьому ні в одному інституті не навчать.
Звичайно ж, художником треба народитися. Саша Путря не навчалася ні в одній художній школі, вона навіть звичайну школу відвідувала тільки один рік, а потім через хворобу вчилася вдома. Але ранньому розкриттю таланту, безумовно, сприяла атмосфера, в якій росла дівчинка. Практично з пелюшок, дитина мала змогу роздивлятися репродукції кращих художників світу – Рєпіна, Саврасова, Куїнджі, Боровиковського, Сєрова, якими замість шпалер була обклеєна одна зі стін вітальні. Сашенька могла просиджувати за малюванням по десять годин на день. Коли хвороба загострювалася, і мама лягала з нею в лікарню, дівчинка брала з собою книги і все необхідне для малювання. Кожен день, навідуючи доньку і дружину в лікарні, Євген Васильович запитував Вікторію Леонідівну: “Як Сашенька? Малює?”
Якщо мама показувала нові малюнки, це означало, що здоров’я покращується, якщо малюнків не було, то стан був невтішний. В лікарні Сашу любили всі: за терплячість, з якою вона переносила болючі процедури, за доброту, за веселу, життєрадісну вдачу. В палаті, де іона лежала, завжди збирались діти, чутно було сміх і веселощі. В перервах між лікуванням, батько саджав доньку на велосипед і вони їхали то в один, то в інший куточок історичної Полтави. Одного разу, коли вони зупинились біля руїн Пушкарівської церкви, Саша запропонувала батькові: “Давай врятуємо її!” Батько тільки зітхнув.
“А ти напиши найголовнішому начальнику і попроси допомогти нам”. Євген Васильович так і зробив. Замалював фломастером, те що залишилося від церкви, написав, що потрібно для реставрації і відправив листа у Фонд культури СРСР. Цей лист було надіслано до Києва, а потім повідомили, що гроші будуть надіслані на відродження церкви з бюджету. Так що нині діюча церква відродилась дякуючи Олександрі.
Дівчинка успадкувала від мами абсолютний музичний слух, але музику вибрала тільки тлом для своєї творчості. Коли вона малювала, в квартирі звучали класичні твори, або музика з мультфільмів. Та духовний зв’язок дочки з батьком був більшим, ніж з мамою.
Євген Васильович та Вікторія Леонідівна допомогли своїй дитині в головному: до останньої миті не втрачали надії і віри в добро. Коли ж хвороба прикувала Сашу до ліжка, дівчинка просила читати їй. Читали Купера, Стівенсона, Вольтера, Скотта, казки всіх часів і народів. Ставало краще, і почуте виливалося в нові малюнки.

 

 

 

 

 

 

 

Портрет Лермонтова. Здається, сам поет впізнав би тут себе справжнього, свою душу печальної, смертельно ображеної дитини, на худенькі плечі якої світ звалив непомірний тягар розчарувань. Дівчинка Саша розправлялася з ними за допомогою фломастера або пензля. І ось уже сміється маленький товстунчик Дракона, і народжуються чудернацькі об’їдальчик-заїдальчик та нічний ока стик, і крокує Труфальдіно з Бергамот…
Вона малювала те, що любила – звірів і птахів, книги і музику рідних і подруг. В цей ряд несподівано увійшла Індія. 1986 року Сашенька подивилася індійський фільм “Танцівник диско”. Картина справила дуже сильне враження, що все подальше життя пройшло під знаком інтересу до Індії. Саша захопилась цією країною, її мистецтвом, історією, кінематографом, музикою. Її найбільшою любов’ю став чарівний актор-юнак Мітхун Чакраборті. Улюбленому акторові вона присвятила десятки малюнків.

 

 

 

 

 

 

 

Сашині індіанки – прекрасні жінки, жінки з вогником таїни і очах. Дівчинка мріяла, щоб її малюнки надрукували в журналі “Індія”. Пізніше, останнє бажання доньки виконали батьки, а редакція журналу виділила кольорову вкладку для публікації малюнків маленької полтавчанки. Тут і Бог Шіва, і індійські молодята, і чорнокоса, молода Індіра Ганді.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Одного разу дев’ятирічна Саша ошелешила тата з мамою: “Куди подівся наш слон?” Батьки не відразу зрозуміли запитання. “Як же ви не пам’ятаєте нашого слона? Я каталася на ньому в такому красивому кошику. Я була тоді маленькою, а слон великий, справжній, і мені було навіть трохи страшно, що я так високо сиджу”. Судячи з тону й наполегливості, з якою донька виясняла, де вони раніше жили, батьки зрозуміли, що це не кіно фантазія. Тоді що це? Яка пам’ять включилась у свідомість дівчинки? З минулого життя, пам’ять вічної душі? Якщо це так, то надзвичайний інтерес Саші до далекої Індії цілком можна пояснити. Точнісінько також, як і техніку малювання, яка чимось нагадує реріхівську. Але головне – очі Величезні, східні, глибокі, недосяжні. Вони дивляться з усіх сторін, від них не відірватися, в них просто тонеш. Крім малюнків Саша залишила багато портретів і шаржів у записних книжках, вітальні листівки, чеканки, випалення по дереву, картини, роботи з пластиліну. А ще Саша Путря писала чудові вірші. Улюбленим художником Сашеньки був Дюкер. Що вона в ньому знаходила, для рідних залишилося таємницею. Подобались їй роботи Васнєцова, Білібіна, Нарбута. За життя Сашині малюнки експонувалися всього два рази в рідній Полтаві.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вона дуже пишалася цим. Батькові колеги-художники відразу розпізнали в ній талант і спілкувалися з дівчинкою, як з рівнею. Вона їх називала хлоп’ятами. Сашенька змальовувати не любила. Все творила з уяви, з голови, з пам’яті. В неї забралась ціла серія портретів маминих студенток. Малювала друзів і родичів, облагороджуючи і омолоджуючи, переодягаючи в казковий одяг.

Новий 1989 рік Саша та її подруга Оксана зустрічали в індійських національних костюмах. Все пошили самі, навіть браслети самі виготовили. 22 січня, перебуваючи вже в лікарні, Саша намалювала автопортрет в сарі. Він ще раз засвідчив, що в дівчинці росте справжній художник.

 

 

 

 

 

 

 

Через два дні Саші Путрі не стало. Її поховали в індійському сарі і з портретом Мітхуна Чакраборті – прижиттєвим талісманом юної художниці. Поховали художники, її хлоп’ята. Через кілька днів після похорону відкрилася персональна виставка Сашеньки в Полтавському художньому музеї. Для багатьох її малюнки були відкриттям, потрясінням.

Кияни познайомилися з творчістю маленької полтавки у травні 1991 року у Державному музеї літератури УРСР, де відкрилася добродійна виставка творів Саші Путрі, організована редакцією журналу “Україна”. Звідти вона зробила крок у світове мистецтво, її роботи демонструвалися більше ніж в п’ятидесяти країнах світу. В Новосибірську організатори виставки вирішили об’єднати картини Саші Путрі з картинами Наді Рушевої. Батько з задоволенням констатував, що роботи доньки нічим не поступаються творам відомої художниці. Але якщо для сприйняття творчості Наді Рушевої необхідно бути підготовленим, то творчість Саші Путрі зрозуміла всім, навіть малим дітям.
В Німеччині Христа і Манфред Шленкери видали альбом з малюнками Саші Путрі під назвою “Чудове зібрання картин одного короткого життя”. Мистецтвознавці впевнені, якби доля дозволила таланту Олександри Путрі розкритися до кінця, її ім’я стало б нині в одному ряду з іменами Рєпіна, Айвазовського, Яблонської.

Саша прожила на світі лише 11 років, створивши, однак, за цей час 2279 робіт: 46 альбомів з малюнками, неабияку кількість виробів, а також технічні  креслення, які, на її думку, повинні допомогти дорослим досягнути Місяця і зробити асфальтове покриття доріг без тріщин.

Нагороджена посмертно Золотою медаллю Христа Спасителя «За життя гідне людини» (1998 р.), Орденом Святого Миколи Чудотворця «За примноження добра на Землі» (2000 р.), старовинною іконою в срібному окладі «Христос Вседержитель» (2001 р.), національною премією Всеіндійського дитячого об’єднання «Неру Бал Саміті» – «Каласарі Авангард» (2001 р.).

В Полтавському художньому музеї (галереї мистецтв) ім’ям Саші Путрі названа зала дитячої творчості.

“Спасибі, тобі Господи, що ти даєш людям таких людей” – це запис в книзі відгуків на виставці малюнків Саші Путрі.

Ніна КРИВОРУЧКО (1987)