Павло Матвійович Горобець

40


Павло Матвійович Горобець (1905-1974) увійшов в історію українського мистецтва як живописець і графік. У його доробку – понад тисяча картин і сотні малюнків, точну кількість яких сьогодні не ладен назвати ніхто, бо вони розпорошені по численних колекціях. Серед графічної спадщини митця трапляються справжні перлини, які свідчать, що він не лише досконало володів технікою академічного рисунку, а й був віртуозним виконавцем миттєвого портрета олівцем з натури та неперевершеним майстром дружнього шаржу.
Проте повновладним господарем творчої душі Павла Горобця став ліричний пейзаж. Художника часто називали співцем природи Полтавщини, що є безперечною істиною, підтвердженою його творами, які немов випромінюють величальні мотиви.

Народився і виріс майбутній митець у Полтаві 28 січня 1905 року, на Бабичівці, в родині друкаря Матвія Григоровича Горобця. Мати – Меланія Панасівна – була кравчинею. Молоде подружжя приділяло вихованню сина велику увагу, прищеплювало любов до мистецтва, музики, літератури. Батько часто влаштовував для нього піші прогулянки мальовничими околицями міста та берегами Ворскли, водив у театр. Саме в театрі малий Павлуша вперше звідав зустріч зі справжнім образотворчим мистецтвом, побачивши на сцені живописну завісу, виконану для полтавців видатним передвижником Григорієм Мясоєдовим. Картина вразила його, стала тим першим зерням, що потрапило на благодатний грунт і проросло мрією стати художником. Були в житті Павла Горобця і початкова школа мадам Ворожейкіної, й успішні іспити та вступ до Першої чоловічої гімназії. До речі, саме в останній йому поталанило на зустріч з відомим хоровим диригентом, композитором і педагогом Ф.М. Попадичем, яка сприяла його захопленню співом. Із притаманним митцеві гумором він згадував пізніше свої гімназичні роки: “Директор гімназії Ранч (німець за походженням) ставився до цієї нової мови з ненавистю (йдеться про українську мову), а наші гімназичні хори, які розучували українські пісні під керівництвом чудового регента Федора Миколайовича Попадича, просто забороняв. “Або “заповіть” співати, або в гімназії не вчитися!” – кричав Ранч. Але ми все одно розучували і “Заповіт”, і “Реве та стогне …”, і “Сиву зозулю”, і на тематичних вечорах усе це чудово виконували”. Закінчення гімназії (1918) співпало з настанням тяжких часів – точилася громадянська війна, тому вибір майбутньої професії відбувся якось сам собою. Певно, перемогло бажання допомагати пораненим бійцям, і Павло Горобець подався опановувати медицину. Однак збігали роки, налагоджувалося мирне життя, що принесло усвідомлення хибності зробленого кроку. Заручившись підтримкою батька, Павло Горобець залишає навчання й обирає новий шлях – у мистецтво. 1922 року він переступає поріг Полтавської художньої студії. Його першим учителем, а згодом і старшим другом на довгі роки став талановитий портретист, вихованець Г.Г. Мясоєдова та І.Ю. Рєпіна Григорій Іванович Цисс. Нині доволі складно лише на підставі порівняння творчості обох художників говорити про взаємовпливи чи упізнати в учнівських роботах руку вчителя. До нашого часу дійшло дуже мало пейзажних творів Григорія Цисса. Але його родичі згадували, що портретист Г.І. Цисс був автором цілого ряду краєвидів, у яких виявив себе справжнім майстром пейзажного жанру. Свідченням цього є і ті два етюди (один із них двосторонній), що зберігаються у фондах Полтавського художнього музею. Вони зовсім маленькі, ці своєрідні портрети природи. Особливо вражають хмари, відображені засобом об’ємного ліплення, що надзвичайно реалістично клубочаться у небесній височині, стрімко проносячись над землею. Уміння майстерно передати особливий стан неба, відчутний рух хмар було притаманне і Павлу Горобцю. Роботи “Хмари над річкою” (1935), “В похмурий день. Санжари” (1940), “Дніпро у вітряний день” (1934), “Хмарний день” (1946) та багато інших – яскравий тому доказ.
Дружні стосунки, що склалися між митцями, привели Григорія Цисса до виконання кількох портретів свого молодшого колеги. У спогадах Павло Горобець писав: “Як дорогу пам’ять я бережу два портрети, створені Григорієм Івановичем з мене в 1925 і 1930 роках”. Тепер вони так само дбайливо зберігаються в Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка.
З художнім музеєм, який відкрився в Полтаві у 1919 році, пов’язана вся творча біографія митця. Сюди ще юнаком він приходив, мов до храму, на поклоніння великим майстрам живопису, вчитися на їх картинах. Ще до війни влаштувався до музею лаборантом. З 1946 року працював заступником директора з наукової роботи, а з 1963-го протягом десяти років очолював музей.
У середині 1920-х років у Полтаві сформувався досить потужний гурт живописців і графіків, до якого входили Микола Бокий-Бикадиров, Матвій Донцов, Соломон Розенбаум, Антон Федоренко, Віктор Магденко, Марк Брукман, Іван Орлов, Дмитро Ангельський та інші.
Був серед них і молодий Павло Горобець. Разом із колегами по художньому цеху він став членом Полтавських філій Асоціації художників революційної Росії і Асоціації художників червоної України. Брав участь в організації та проведенні першими художніми організаціями Полтави трьох виставок. У 1926 році він уперше демонструє свої роботи – це була виставка філії АХРРу.
У цей період П.М. Горобець працював у кінотеатрах “Колізей” і “Червона зірка”, обіймав посаду художника-журналіста газети “Більшовик Полтавщини”. До речі, з обласною газетою, яка з 1943 року стала називатися “Зоря Полтавщини”, він ніколи не поривав зв’язків, виступаючи на її шпальтах із мистецтвознавчими розвідками та публікуючи малюнки протягом всього свого творчого життя.
1934 рік приніс молодому художнику тяжку втрату – перестало битися серце його вірного друга й наставника Григорія Цисса. Але доля подарувала Павлу Горобцю ще одну важливу зустріч – особисте знайомство з Миколою Бурачеком. Часті зустрічі, листування відчутно вплинули на творчість Павла Горобця. У його творах з’являється простір, вони наповнюються повітрям і світлом. Микола Григорович Бурачек був не тільки талановитим живописцем, але й прекрасним педагогом. Випускник Краківської академії, він назавжди засвоїв уроки Яна Станіславського і пізніше використовував його педагогічний метод, який базувався насамперед на безпосередньому вивченні природи, на приділенні величезної уваги етюду і на повному запереченні методики навчання за копіюванням пейзажних взірців.
Павло Горобець надзвичайно цінував Миколу Бурачека, зберігав його листи, які й сьогодні є цінним матеріалом для художників, оскільки містять корисні поради щодо оволодіння художньою майстерністю. Перш за все Микола Бурачек радив досконально вивчати природу, позбуватися вигаданої красивості, працювати, бувати на етюдах за будь-якої погоди, влітку і взимку, навесні й восени.
Вирішальну роль у творчості Павла Горобця відіграв 1934 рік. Саме тоді відбулася його спільна поїздка з Миколою Бурачеком на етюди в Міжгір’я. Художник на власні очі міг бачити, як творить майстер, працювати поряд. У цей час Павло Горобець починає писати мастихіном. Його живопис набуває пастозності за рахунок дрібних щільно покладених мазків. Подібна манера письма була притаманна творам не тільки Миколи Бурачека, а й Абрама Маневича, Володимира Менка. Роботи Горобця періоду 1930-х років за цими ознаками вгадуються безпомилково.
Пізніше він і сам писав: “У 30-х роках я так захопився манерою письма М.Г. Бурачека, що сам почав писати мастихіном… Дуже вже сильним було бажання досягти тих же результатів, що й у вчителя”. Але, остаточно обравши в ті роки свій шлях у мистецтві, Павло Горобець віддав перевагу саме пейзажу і жодного разу не зрадив йому.
А потім була війна. З першого і до останнього дня Великої Вітчизняної її солдат Павло Матвійович Горобець був серед тих, хто ратним подвигом наближав Перемогу. Тяжко поранений під Ржевом, він закінчив війну бійцем 1-го Прибалтійського фронту. Навесні 1945 року в місті Лабіау (Східна Пруссія) взяв участь у виставці Перемоги, де експонувалися роботи художників-фронтовиків, виконані в коротких перервах між боями.
Фронтові малюнки художника потрапили до колекції музею Великої Вітчизняної війни у Москві, частина їх зберігається в Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського, знаходяться вони і в зібранні Полтавського художнього музею імені Миколи Ярошенка.
Після війни Павло Горобець повертається до Полтави, до рідного дому, що ще стояв у Бабичівському провулку, 8 (тепер пров. Желвакова). Його вразили зміни, що відбулися в художньому житті міста: “Багатьох художників немає серед живих. Із “стариків” лишився я один. На зміну прийшло нове, молоде покоління, утворилося товариство художників, фундамент якого довелося закладати і мені”.
Павло Матвійович Горобець був завжди помітною постаттю в культурному житті Полтави. Він брав активну участь в обласних і всесоюзних виставках, читав лекції по мистецтву, навчав живопису й малюнку самодіяльних митців і юні дарування. Як член Спілки художників СРСР з 1945 року виконував обов’язки уповноваженого з питань мистецтва у Полтавській області. Наділений цілим букетом артистичних талантів, П.М. Горобець уславився в місті і як співак, він мав приємний баритон, любив українські народні пісні та романси. У молоді роки виступав на сцені народного театру, де не раз і сам ставив спектаклі та писав до них декорації. Захоплювався й музикою – з дитинства грав на гармошці, мандоліні, гітарі, пізніше засвоїв гру на скрипці й фортепіано.
Ще й сьогодні, хоча минуло чотири десятиліття після смерті художника (Павла Матвійовича Горобця не стало в 1974 році), в місті живе добра пам’ять про нього. Полтавці пишаються особистим знайомством із ним, згадують зустрічі і спілкування. Є серед них і ті, хто з вдячністю називає Павла Матвійовича вчителем. Зокрема полтавський художник Євген Васильович Путря, який присвятив П.М. Горобцю сторінки своїх спогадів, передавши їх до наукового архіву художнього музею.
Для працівників Полтавського художнього музею (Галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка постать Павла Матвійовича Горобця культова. Музей був для митця рідним домом, він і мешкав разом із дружиною Іраїдою Петрівною Цвєтковою та донькою Оленою в скромному будиночку на його території. У музеї знаходилася і майстерня, яку він облаштував у своєму кабінеті, іншої не мав. У музеї ж залишилася і значна збірка його творчої спадщини – 61 живописний твір і понад 200 графічних робіт.

Із вдячністю ставлячись до митця, музейні працівники започаткували добру традицію відкриття виставок, присвячених ювілеям Павла Горобця. Було так за життя Павла Матвійовича, зберігається ця традиція й нині. Одна з останніх виставок – масштабний проект у великій виставковій залі сучасного приміщення, створений до 100-літнього ювілею художника у 2005 році – увінчалася виданням великого каталогу, в якому репродукції творів уперше представлені у повнокольоровому форматі. У цьому ж виданні відбулася й публікація спогадів П.М. Горобця, дбайливо залишена ним у музеї для нащадків.

Світлана БОЧАРОВА
Заступник директора Полтавського художнього музею (Галерея мистецтв) імені Миколи Ярошенка