25 жовтня виповнюється 140 років від дня народження визначного українського художника Карпа Дем’яновича Трохименка – майстра живопису, славетного педагога, мистецтвознавця. Він впроваджував у національне образотворче мистецтво принципи нової української школи реалістичного живопису, які залишаються вирішальними й для сучасних мистців.
Карпо Трохименко народився в селі Сушани (нині – Київська область) у родині сільського писаря, навчався в місцевій церковно-парафіяльній школі. Чотирнадцятирічним підлітком він почав свій шлях до мистецтва в церковно-іконописній майстерні у Києві. 1902 року вступив до Київського художнього училища, яке тоді було одним з центрів мистецької освіти міста. Трохименко залишив цікаві спогади про заклад, де у подробицях описав навчальний процес, розповів про викладачів та їх підхід до викладання дисциплін. З особливою пошаною він згадував своїх вчителів – Олександра Мурашка, Миколу Пимоненка, Івана Селезньова, Григорія Дядченка – видатних майстрів українського живопису кінця ХІХ – початку ХХ століть. Навчання перервалося бурхливими подіями революції 1905 року: заняття в училищі припинилися. Трохименко переїхав до Москви, успішно склавши іспити, вступив до Московського училища живопису, скульптури і зодчества. На ту пору там викладали художники Костянтин Коровін, Віктор Васнецов, Микола Касаткін, відомі своїми прогресивними методами навчання. Їх творчі майстерні і відвідував Трохименко. Через хворобу вже за рік він повернувся до Києва та продовжив освіту у художньому училищі. Після його закінчення у 1910 році, як відмінник, вступив без іспитів до Петербурзької академії мистецтв. Спочатку навчався в класах педагога-художника Яна Ціонглинського, далі перейшов до майстерні батального живопису, якою в той час керував видатний художник-баталіст Микола Самокиш. І хоча Трохименко не обрав для себе батальний жанр як основний, ця творча майстерня найбільш відповідала його уявленням про художню освіту. Самокиш був відомий своєю оригінальністю та новаторським підходом до процесу навчання, багато приділяв уваги пленерній практиці. Саме тоді пейзаж як жанр зацікавив Трохименка. Пізніше Микола Самокиш у оцінці творчості свого учня казав, що в історії українського мистецтва питання спеціальності Карпа Трохименка буде дискусійним. «…Хто він – баталіст, пейзажист чи жанрист? Тим не менш, до якої групи його приєднати, кінець кінцем, не так важливо. Я більше люблю його як пейзажиста, котрий вміє збагатити природу присутністю вінця природи – людини».
У живописному доробку майстра є твори, які висвітлюють тему історичного минулого українського народу, знакових подій радянського періоду, очевидцем яких він був («Дніпробуд», «Кадри Дніпробуду»). Трохименко багато працював над шевченківською тематикою, створив портрети видатних постатей України («Григорій Сковорода»), портрети сучасників. Але все ж переважала пристрасть до пейзажу, надалі цей жанр став визначним в творчості майстра. У створених ним сюжетних роботах, портретах, де природа слугувала тлом, він завжди ретельно продумував її зображення. Художник намагався досягнути гармонійного поєднання різних жанрів.
Багато років Карпо Трохименко присвятив педагогічній діяльності. Послідовник славетного Миколи Самокиша, він впроваджував в освітній процес новаторські принципи свого вчителя, був неординарним, мудрим вихователем для майбутніх художників. Трохименко починав свій шлях у педагогіці з майстерні Самокиша, де він працював асистентом. У 1920-х – на початку 1930-х років викладав у Київській художньо-індустріальній профшколі, художньому технікумі, з 1933 року – у Київському художньому інституті (тепер – Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). У 1938 році очолив кафедру живопису та композиції, керував майстернею батального та історичного живопису. 1939 року йому було надано звання професора. Чимало талановитих художників виховав Трохименко за понад 30 років педагогічної діяльності. Також він є автором багатьох наукових розвідок, серед яких «Український портретний живопис», «Т.Г. Шевченко як художник», статей про Олександра Мурашка, Іллю Рєпіна та інших монографічних нарисів.
У зібранні Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка зберігаються п’ять живописних творів Карпа Трохименка, які в різні роки надходили до музейного фонду від Дирекції художніх виставок України.
Твір «Катерина» (1959; другий варіант, перший створено у 1940 році) продовжує шевченківську тему у творчості Трохименка. Доля героїні однойменної поеми великого Кобзаря не раз надихала художників на створення її живописного образа. Карпо Трохименко по-своєму сприймає сюжетну сцену, сповнену глибоким емоційним змістом. Продумана автором композиція одразу концентрує увагу на постаті Катерини з немовлям на руках. Її образ – сплетення почуттів від розпачу, болю, самотності до рішучості та нескореності. Пози батьків передають весь драматизм сцени. Зажурений, але непохитний у своєї рішучості щодо долі доньки батько підпер голову рукою, мати схилилася у відчаї до столу. Інтер’єр селянської хати із характерними формами віконець, іконами на стіні, прикрашеними тканими рушниками слугують автентичним тлом, передають народний побут того часу. Тепла, приглушена кольорова гама, в якій переважають вохристі, червоні, коричневі відтінки, створює відчуття родинного затишку, надії Катерини на любов та розуміння батьків. Але глядачу відома подальша доля цієї молодої жінки…
Інші чотири твори у збірці музею – це пейзажі. Любов майстра до цього жанру відчутна у створених ним панорамних, архітектурних, ліричних пейзажах. Їх композиційна будова завжди добре продумана. В роботах художника – жива українська наддніпрянська природа, що має для Трохименка особливу красу, яку він відчув з дитинства. Це пейзажі його Батьківщини з національним забарвленням, зв’язком з традиціями, життям, побутом українського народу. Не випадково серед природного різноманіття присутня людина, в цьому характерна особливість пейзажних робіт майстра. У написаних ним краєвидах, здебільшого просторових, панорамних – гармонійна єдність людини з оточуючим її світом. Таким є твір «Весна» (1947).
На тлі широкої панорами Києва з його виразними архітектурними силуетами, що відкриваються за схилом і пагорбами, група людей займається весняними роботами на землі. Тонкі гілки дерев навколо вкриваються молодим ніжним листям. Світле, блакитно-сріблясте небо з легкими хмаринками створює простір та глибину. М’яка колористика твору сприяє відчуттю весняного пробудження, початку нового життя.
Архітектурний пейзаж «Площа Богдана Хмельницького в Києві» написаний у 1945 році. В той час місто лежало в руїнах, люто покалічене ворогом. Але найдавніша святиня, Софія Київська, встояла. У зображенні ансамблю площі Карпо Трохименко передає величний образ міста, його історію, непокору та незламність українського народу. Київ живе, він відроджується після воєнних випробувань. Тонка гра кольорів, вільні, світлі мазки створюють відчуття повітря й руху, постаті перехожих надають сцені теплоти та живої присутності.
Пейзаж «Пізня осінь», створений у 1938 році, має глибоко ліричний, інтимний характер.
В камерному зображенні природи відчувається тонке, на нюансах, сприйняття її автором. Вражає надзвичайна легкість письма. Атмосфера м’якого світла і туману створює настрій для роздумів. Виникає ціла палітра почуттів. Останні яскраві барви осені у золотій гамі листя, у зеленій траві ще зберігають теплі спогади про літо. Проте осінній туман, що огорнув будинки, мокра від дощу тераса, віддзеркалення сірого неба у калюжах зароджують легкий смуток у душі. Мить такої вразливої краси…
Матеріал підготувала Марина Салюк
Список джерел та літератури
- Врона І. К.Д. Трохименко. Нарис про життя та творчість. – Київ: Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1957.
- Щербак В. Карпо Трохименко і його школа. – Образотворче мистецтво, #1(57), 2006. С. 54-57.
- Сторчай О. Карпо Трохименко: спогади про Київське художнє училище (публікація архівного документа). URL: https://sm.etnolog.org.ua/zmist/2008/1/143.pdf (дата звернення 07.10.2025)
