Всеволод Максимович – один з найяскравіших українських представників стилю модерн, зірка якого свого часу засяяла так яскраво і згасла так швидко. За двадцять років свого життя, пізнавши і нестримність богемних вечірок, і оточення, що його не сприймало, він залишив по собі зовсім невелику кількість творів, що зробили художника відомим далеко за межами своєї Батьківщини.
Народився Всеволод Миколайович Максимович 1894 року в Полтаві, у родині дворян. Навчався майбутній графік та живописець у полтавських митців – Олександри Рощиної та Івана Мясоєдова, а з 1912 року – у студії Івана Рерберга в Москві. Занурений у вільне творче середовище Полтави, молодий Всеволод став учасником гуртка атлетів-нудистів, організованого Мясоєдовим на Павленках і відомого під назвою «Сад богів». Там захоплювалися мистецтвом Давньої Греції, сповідували культ атлетичного тіла, влаштовували тематичні фотосесії і, певна річ, робили етюди та вчилися академічному живопису. Втім, всі свої роботи того періоду Максимович знищив, вважаючи, що ці твори нічого не варті.
Розквіт творчості Всеволода Максимовича припадає на 1912 – 1914 роки. Він є автором величезних панно, в яких простежується вплив творчості британського графіка Обрі Бердслея, котрим Всеволод захоплювався. Художник у своїх роботах використовував декоративні елементи, як античного мистецтва, так і полтавської народної орнаментики. Виразним декоративним прийомом творів Максимовича є кулясті площини різного розміру, які, накладаючись одна на одну, створюють своєрідний фантастичний орнамент, як, наприклад, на картинах «Поцілунок» (1913 р.) та «Автопортрет» (1913 р.).
Виходячи далеко за межі буденності, бувши достатньо сильним, щоб не підлаштовуватись під установлені роками правила, Максимович шукає власну манеру в творчості. Пише портрети, пейзажі, картини й панно на міфологічні та казкові теми в стилі модерн, наповнюючи їх оригінальним змістом і формами. Крім вище згаданих творів художника, особливої уваги заслуговують такі твори як «Юнак», «Казкова царівна», «Декоративне панно», «Хмарочос уночі», «Зимовий краєвид» (1910 р.), «Чоловічий портрет» (1912 р.), «Маскарад» і «Бенкет» (1913 р.), і, нарешті, «Оголені» (1914 р.).
Певний час Всеволод Максимович мав широкі зв’язки в колах відомих футуристів. Завдяки Давиду Бурлюку та Володимиру Маяковському, з котрими він разом навчався у Москві, Всеволод знайомиться з Михайлом Ларіоновим, Велимиром Хлєбніковим, Борисом Пастернаком, Марією Синяковою. Деякі елементи футуризму можна помітити на панно «Аргонавти» (1913 р).
Небайдужим Максимович був і до кіномистецтва. У 1914 році він зіграв головну роль у авангардному фільмі «Драма в кабаре футуристів №13». На жаль, стрічка до наших днів не збереглася. Зовсім скоро, 3 травня 1914 року, Всеволод Максимович вкорочує собі віку. Серед причин називають провал та критику консервативним середовищем його першої й останньої персональної виставки у Москві, занадто декадентський стиль життя, та навіть нещасне кохання.
Доля творів Всеволода Максимовича тривалий час залишалась невідомою. Після його самогубства картини зберігались у Надії Ніколаєвої (Новицької) – дівчини, в котру був закоханий Всеволод, натурниці для його «Казкової царівни». До збірки Національного художнього музею України (тоді Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Г. Шевченка) роботи Максимовича потрапили у 1925 році завдяки Федору Ернсту – одному з засновників музею. Однак через кілька років, картини визнали «нерадянськими», зняли з підрамників та зберігали змотаними у рулони.
Нове відкриття доробку Всеволода Максимовича відбулось завдяки виставці «Перехрестя: український модернізм, 1910 – 1930», яка проходила 2007 року в Чикаго. Мистецтвознавці відгукувались про роботи молодого полтавця, як про «приголомшливі за задумом і технікою виконання», і навіть знаходили щось спільне з роботами таких метрів як Обрі Бердслей та Густав Клімт. Саме це і підтверджує той факт, що Всеволод Максимович зробив вагомий внесок у розвиток світового мистецтва.
У Полтавському художньому музеї картини Максимовича «Юнак», «Казкова царівна», «Декоративне панно», «Портрет чоловіка з собакою» експонувались на виставці «Іван Мясоєдов та його доба», яка відбулася у грудні 2011 року.
Характерними рисами творів Максимовича є естетизм, чуттєвість, декаданс, декоративність, графічність. Вони всі притаманні роботі «Автопортрет» (1913 р.). Картина виконана олійними фарбами майже ахроматично, з використанням авторського орнаменту, що нагадує морську піну, характерну для японської гравюри. Хоч живописне полотно і називається «Автопортрет», та ця унікальна робота, безперечно, є сюжетним твором. Темною плямою зображений на тлі вигадливого орнаменту молодий чоловік, одягнений наче денді. Він спирається на тростину, погляд пильних і виразних очей спрямований на глядача. А у лівій частині твору, поруч із декоративними чорними кулями, що наведені білим контуром, простежуються загадкові мініатюрні фігури оголених людей під балдахіном. Можливо, це думки про «Сад богів», які є приємними спогадами і зовсім не випадково виринають на поверхню полотна. На картині створено цілісний образ творчої особистості, митець ніби «привідкриває» двері до особистого внутрішнього світу за допомогою художніх засобів.
Всеволод Максимович залишив по собі унікальний творчий спадок, що продовжує вражати сучасників своєю глибиною та новаторством. Його роботи, насичені символікою, декоративністю та впливами модерну, є справжнім свідченням сміливого духу митця, який не боявся експериментувати й шукати власний стиль.
Відновлення інтересу до його творчості на міжнародному рівні доводить, що мистецтво Максимовича перевершило межі свого часу, зберігши актуальність і сьогодні. Трагедія його життя лише підкреслює складність творчих пошуків, завдяки яким Всеволод Максимович прагнув вийти за межі буденності та утвердити унікальність свого бачення. Нині, цей забутий геній з Полтави поступово повертається до культурної спадщини України, стаючи джерелом натхнення для нових поколінь митців та поціновувачів мистецтва.
