11 лютого 2017 року йому б виповнилось 95 років.
Життя та творчість Володимира Васильовича Гнипи, без перебільшення й зайвої патетики, — яскравий приклад самовідданого служіння мистецтву. Понад півстоліття, не шукаючи ані слави, ані винагород, художник торував обраний шлях, бо інакше свого існування не уявляв. У його скромних, на перший погляд, навіть буденних пейзажах, портретах та натюрмортах криються глибокі філософські роздуми про людину і світ, про непорушність їх тісного зв’язку, про нескінченні, часом невідчутні зовні, процеси їх взаємодії та взаємовпливу. Створені душею, ці живописні полотна несуть особистий космічний код автора, притаманні йому щирість, людяність, доброту. Вони містять настільки потужний заряд позитивної енергії, що здатні легко змінити ауру найбільших виставкових залів, знайти палкий відгук в серцях найви- могливішої аудиторії.
На початку ХХІ ст. В.В. Гнипа значно активізував свою виставкову діяльність. Протягом 2005-2012 років у Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка з великим успіхом пройшли чотири персональні виставки художника, які принесли йому заслужене визнання, розширили коло поціновувачів цього дійсно самобутнього таланту. Щоразу на суд глядача автор представляв усе нові й нові роботи. «Живу, бо малюю!», — переконано стверджував митець.
Інакше як подвигом творчості влаштування цих виставок не назвеш. Подібні заходи під силу молодим і дужим, художник же перетнув свій 90-річний рубіж. Та хіба звикати до подвигів колишньому воїну-фронтовику, адже Володимир Гнипа належить до генерації творчих особистостей, які прийшли в мистецтво через суворі випробовування Великої Вітчизняної війни.

Корінний полтавець Володимир Васильович Гнипа народився 11 лютого 1922 року. Він був первістком в робітничій родині Василя Трохимовича та Дар’ї Іванівни Гнип. Зростав на Павленках, поблизу знаменитої садиби Мясосдових. Незважаючи на те, що в місті вже працювали промислові підприємства, Полтава ще в значній мірі зберігала свій патріархальний устрій. Її невеликі будиночки потопали в зелені яблуневих та вишневих садів. І хоч поруч з колишніми каретними майстернями, розгородженими під помешкання, в яких сім’я отримала житло, на заводі «Метал» (так називався Полтавський турбомеханічний завод в період 1929- 1958 рр.) день і ніч не вщухав виробничий процес, до промислового буму було ще далеко. Неподалік від підприємства, на місці нинішнього Павленківського парку, височила мурована однобанна Покровська церква (закрита в 1943 р., розібрана в 1946 р.). А на Павленківській площі гомонів базар. Торгували всілякою сільськогосподарською продукцією, навіть великою рогатою худобою. Безмежне привілля Полтавщини, її зелену розкіш, мов губка, вбирав малий хлопчак, назавжди закохавшись у соковиті барви рідного краю. Стежки дитинства заносили його й на колишню садибу художників Мясоєдових.
У шкільні роки почали проявлятися основні риси його характеру, серед яких переважали гостре почуття справедливості, потреба стати на захист скривджених. Формування в учня яскраво вираженої індивідуальної громадянської позиції не завжди відповідало інтересам шкільної адміністрації, тому доводилося кілька разів змінювати навчальний заклад. По черзі Володимир Гнипа встиг повчитися у п’ятій, двадцять п’ятій та сімнадцятій школах міста. Восьмирічку закінчив у 1938 році. Країна тоді переживала період індустріалізації, та й родина відчувала необхідність матеріальної допомоги, тож вибір був невеликий — пішов працювати учнем слюсаря на завод «Метал», продовживши трудову династію та облишивши до часу заповітне бажання малювати.
Однак усі плани, мрії та надії перекреслила війна.
Початок війни вкарбувався в пам’ять назавжди. Того недільного ранку мати розбудила сина, який відпочивав після нічної зміни, з тривогою і розпачем промовляючи: «Війна, війна!».
Близько місяця Володимир брав участь у підготовці заводу до евакуації в Саратов. За розпорядженням заводської адміністрації мав супроводжувати верстати та обладнання в тил, щоб там заново налагоджувати роботу підприємства. Однак за ніч, проведену на Південному вокзалі в очікуванні потяга до завантаження, прийняв діаметрально протилежне рішення. Замість рухатися на Схід — намірився на Захід. Вранці 19 липня 1941 року Володимир Гнипа вже був у Полтавському військовому комісаріаті і просився добровольцем на фронт.
І повели його фронтові дороги… Залізничні колії, автошляхи й водні артерії, а частіше бездоріжжя, чагарники, болота. Скільки їх довелося проїхати, проплисти, пройти, проповзти, навіть здолати на лижах. Для Володимира Васильовича Гнипи дороги війни склали десятки тисяч кілометрів.
Спочатку він стає курсантом військової школи молодших авіаційних спеціалістів (ШМАС) у м. Вовчанську Харківської області. Невдовзі ворог почав наступ, і школа отримує наказ про передислокацію до Середньої Азії, в результаті чого Володимир Гнипа потрапляє в глибокий тил — до Чуйської долини в Киргизії, за 40 км від її столиці м. Фрунзе, де на берегах річки Ак-Суу розкинулося велике село Біловодське. ШМАС розмістили в одній із місцевих середніх шкіл. Навчання велося за програмою військового часу, тому виявилося вкрай напруженим. Проте молодість брала гору. В коротких перервах між теоретичними та практичними заняттями встигали спілкуватися, зав’язати дружні стосунки, зустріти Новий 1942 рік і зробити кілька знімків на пам’ять. Ці фотографії дбайливо зберігаються в сімейному альбомі. На звороті кожної вказані місце та дата події, прізвища курсантів. Один із цих написів, а саме: «Середня Азія. Киргизія. Село Біловодське», є яскравим штрихом до характеристики молодого чоловіка. Адже в період 1930-1950 рр. село Біловодське носило назву Сталінське, уникаючи якої Гнипа скоїв просто-таки безрозсудний вчинок, за який в умовах того часу міг бути жорстоко покараний.
У травні 1942 року Володимир Гнипа — молодший сержант, спеціаліст в галузі ае- рофотозйомки, яка в період Великої Вітчизняної війни набула величезного значення в повітряній розвідці, прибув у підмосковне селище Салтиковка. Він отримав призначення у 7-му окрему роту аерофотослужби 1-ї повітряної армії і мав нести службу у фотолабораторії.
До певного часу доля, здавалося, оберігала його, та згодом виявилося, лише задля того, щоб кинути в справжнє пекло. Він став учасником найкривавішої події в історії Другої світової війни — Ржевської битви, точніше, її Ржевсько-Сичевської наступальної операції 25 листопада — 20 грудня 1942 року, відомої також під назвою «Марс».
Готуючи новий наступ на ржевсько-вяземському плацдармі, де фашистська Німеччина зосередила 79 дивізій групи армій «Центр», радянське командування усіма силами прагнуло досягти переваги в живій силі. Мова військових наказів гранично лаконічна, їх не обговорюють. Тож 10 листопада Володимир Гнипа переходить з авіації до піхоти, стає бійцем 3-ї роти розподільного батальйону 920-го полку 247-ї стрілкової дивізії 20-ї армії Західного фронту. Разом зі своїм підрозділом, пройшовши 180 км на лижах, він потрапляє в бій біля села Жеребцово. На сучасній карті цього населеного пункту більше не існує, а місцевість і до сьогодні іменують в народі «Долиною смерті».
Коли ветеран згадує війну, його погляд напружується. Вдивляєшся в його обличчя і розумієш, що він знов і знов переживає ті події, бачить реальні картини пережитого. «Ніхто не забутий, ніщо не забуте», — для Володимира Гнипи це не просто крилата фраза. Він пам’ятає, та й хто крім нього згадає, смертельно пораненого солдата, який з останніх сил кличе маму, санінструктора Машу, що з відірваною снарядом ногою в шоковому стані намагається підвестися, щоб рятувати поранених, загибель офіцера, з яким щойно вибралися з німецького бліндажа, криваво-сіру рівнину, щільно вкриту тілами полеглих… Апокаліпсисом смерті назвав ці бої один із німецьких учасників. «На моїй ділянці це виглядало жахливо. Загиблі російські і німецькі солдати лежали спокійно поруч один з одним…», — писав він. У донесенні військовому прокурору Західного фронту військовий прокурор 2-го гвардійського кавалерійського корпусу повідомляв: «…Незначна за розмірами площа була наповнена військами, обозами, транспортом, боєприпасами, артилерією, кавалерією та іншими родами військ. Причому місцевість відкрита, лісів немає. Внаслідок чого частини, обози, транспорт, артилерія, кавалерія змішалися між собою, стовпилися в лощину… Противник прострілює наші бойові з’єднання в глибину справа і зліва артилерійським, мінометним вогнем, крім того, бомбить з повітря. Наші частини укриття не мають і, через те що скупчилися суцільними натовпами в лощинах і на полях, несуть колосальні втрати в людях, конях і техніці. Балки в окремих місцях покриті тисячами трупів, коней, ряд полків є майже небоєздатними в силу колосальних втрат в людському і кінському складі. На мій погляд, єдиного централізованого командування частинами і з’єднаннями, розташованими на вказаній ділянці, немає…».
У бою під Жеребцово 11 грудня 1942 року Гнипа дістав численні осколкові поранення. Як сам каже: «Лівий бік був обідраний до кісток». Які сили допомогли йому доповзти до пункту польового шпиталю, де під час операції з його тіла дістали 13 осколків, залишилося загадкою. Чи то диво, чи жага до життя, але він зміг вижити під Ржевом.
Наступні півроку він провів в шпиталях Москви, Сасово та Казані. Лише в травні 1943 року зміг стати в стрій. І знову повела його дальня дорога, але тепер вже в зворотньому напрямку — до рідного краю. Спочатку В. Гнипа на пароплаві прибув до м. Горького, де йшло формування резервів для майбутнього широкомасштабного наступу на південних фронтах, і тільки згодом вирушив на Харків. На цьому шляху, в Москві, його застала звістка про визволення Полтави. Радів неймовірно. Разом з ним раділи і друзі, які вітали й підкидали свого товариша вгору. А потім трапилася ще й щаслива на-года відвідати рідний дім, побачитися з батьками, яка, щоправда, ледве не закінчилася трагедією всього життя. Адже пробігши через усю Полтаву, з Південного вокзалу на Павленківську, а потім здійснивши такий же марш-кидок назад, він виявив, що потяг уже відбув з міста. На щастя, вдалося наздогнати свою частину, інакше могли б визнати дезертиром.
На Україні воював у складі механізованої піхоти 9-го танкового корпусу колишнього Степового, а згодом 1-го Українського фронту. У боях за Кіровоградщину, в умовах бойової розвідки під Олександрією, потрапив у вогневе кільце ворожих мінометних мін. «Тоді з трьох взводів, — згадує Гнипа, — нас в живих лишилося тільки троє».
Півмісяця, ховаючись по лісосмугах, виживаючи лише за рахунок незібраної, вже припорошеної першим снігом кукурудзи, пробиралися до своїх. Тоді, долаючи голод і холод, спрагу і біль, Володимир Васильович не міг собі уявити, що в цей самий час, в цих самих місцях воював і загинув його молодший брат Микола.
Для нього самого те протистояння з долею завершилося інвалідністю — наскрізь пробита кулеметною чергою ліва рука, вилікувати яку не вдалося.
У 1944 році, демобілізований як інвалід Великої Вітчизняної війни, Володимир Гнипа повернувся на завод. Колишня спеціаль ність слюсаря потребувала вправного володіння обома руками, тому довелося змінити цех на склад.
Поступово в Полтаві налагоджувалося мирне життя. Піднімалися з руїн не тільки споруди, але й людські душі. Володимир Гнипа знову зажив мрією про мистецтво. Всюди мав при собі олівець, папір. Малював кожної вільної миті.
1950 року обопільне захоплення мистецтвом зв’язало серця В.В.Гнипи та Є.В.Любимова вірною дружбою. Разом писали етюди, вели нескінченні бесіди про живопис, заряджалися один від одного творчою енергією. А скільки стежок протоптали полтавськими околицями в пошуках вражень від мальовничої української природи. Перед самою війною Євген Володимирович Любимов (1925-2005) встиг провчитися цілий рік у Сталінградському художньому училищі, тому Гнипа уважно дослухався до порад друга. Проте у власній творчості, як і раніше, покладався тільки на власні відчуття.
Дорожив Володимир Гнипа і спілкуванням з Яковом Ніконенком. Познайомився з ним ще у 1945 році в щойно відкритому після повернення з евакуації Полтавському художньому музеї. А коли Яков Якович почав вести студію при заводському будинку культури, став частим гостем його занять.
Дружні стосунки склалися у В.В.Гнипи і з Андрієм Сербутовським, Дмитром Чвалою, Григорієм Ступенком. Зустрічався також і з відомим полтавським пейзажистом Павлом Горобцем.
Постійне перебування в мистецькому оточенні наводить Володимира Гнипу на думку про одержання художньої освіти. У 1953 році він подає заяву до Всесоюзного заочного народного університету мистецтв ім. Н.К. Крупської (ЗНУМ, Москва). Заклад, заснований у 1954 р. як заочні курси при ВБНТ ім. Н.К. Крупської, пишався своєю історією, тим, що біля його витоків стояли такі видатні художники, як К.Ф. Юон, І.Е. Грабарь, С.В. Герасимов, К.С. Петров- Водкін та інші, а також впровадженням оригінальної методики викладання, що дала численні приклади позитивного результату при практичному застосуванні.
Проте у випадку з В.В. Гнипою ця методика не спрацювала. Не те щоб, взявшись здобути освіту, він поставився до цього питання недбало. Навпаки, його роботи відразу привернули увагу викладача, який відзначав нестандартну манеру молодого художника. «Судячи з Ваших вступних малюнків і першого завдання з натюрморту, — писав художник-консультант В.І. Груздєв, — Ви вже маєте хороший навик і свою техніку малюнка».
Сталося так, що ні основний, ні вищий курс, який пройшов В.В. Гнипа, жодним чином не вплинули на формування його творчих уподобань. «З великої кількості тих, хто пройшов у нас самодіяльне навчання, Ви один з небагатьох справді обдарованих. Але Ви і один з дуже небагатьох, які від курсів майже нічого не взяли, залишилися Ви таким же самобутнім, оригінальним і таким же замкнутим, пасивним у своєму мистецтві», — майже з відчаєм констатував В.І. Груздєв. Не міг здогадатися московський консультант, що свій вибір Володимир Гнипа здійснив вже давно.
1958 року Володимир Васильович приймає пропозицію директора Полтавського турбомеханічного заводу і стає головним художником на підприємстві. Будні, а особливо свята для художника радянської доби пов’язані із згадками про виготовлення величезних обсягів наочної агітації, того безкрайнього моря кумачу — гасел, знамен, яскравих панно, що був покликаний художньо стверджувати революційний ентузіазм народу. Одним словом, без роботи ні головний художник, ні художній підрозділ з десяти митців не залишалися. Вдень, а часто й вночі копіювали, переписували, збільшували, тиражували. Серед рутинної праці траплялися й творчі завдання, під час виконання яких створювалися справжні шедеври соцреалізму, високо ціновані сучасними колекціонерами. Були серед них складні в технічному плані завдання, були надтермінові. Серед старих фотографій у Володимира Гнипи знайшлася та, на якій він знятий поряд з шестиметровим портретом Т.Г. Шевченка, — писали до 150-річчя від дня народження поета для оформлення сцени театру. Все то була праця, що забезпечувала можливість утримувати родину, де вже підростали дві доньки. Головною ж справою всього життя лишалося мистецтво, яке не відпускало ні на мить. Малював переважно для себе, не поспішаючи виставляти створеного напоказ. Що таке муки творчості, знає не з чуток. Говорить: «Це мистецтво, цей живопис мучив мене все життя».
Час від часу твори художника таки потрапляли на виставки, починаючи з тієї, що демонструвала в Москві (1956р.) кращі роботи самодіяльних художників — тогочасних учнів ЗНУМу.
На початку 70-х років Володимир Гнипа нарешті влаштовує кілька персональних виставок. Вони почали свій хід із заводського будинку культури. Згодом демонструвалися в обласному художньому салоні, що на ті роки був кращою виставковою залою м. Полтави. Плідні творчі зв’язки встановилися у Володимира Васильовича і з Полтавським художнім музеєм. Довгі роки він приходив сюди, щоб поринути у світ класики, а в 1987 році до музейного зібрання вперше увійшли його власні твори (всього в музеї зберігається 15 картин В.В. Гнипи). Жодна з влаштованих митцем виставок не залишилася непоміченою. Є в його творах якась особлива життєдайна сила, здатна торкнутися найпотаємніших струн людської душі, пробудити в глядачеві почуття прекрасного.
Вести мову про етапи становлення творчої майстерності художника чи здійснити спробу аналізу певних періодів його діяльності сьогодні абсолютно неможливо. Ранні роботи Володимира Гнипи не збереглися. Персональну виставку 2012 року в Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка, головним чином, складали твори, виконані протягом двох останніх десятиріч, з окремим вкрапленням поодиноких полотен 1980-х років. У цілому ж доробок митця вагомий не лише за обсягом. Він має значення справжнього явища на ниві полтавського мистецтва. Коли остаточно сформувався самобутній творчий метод митця, що чітко вирізняє його полотна, визначити складно, хоча ряд непрямих письмових джерел відносить культуру письма Володимира Гнипи до глибин його щедрого природного дару. Так, ще в 1956 році, відзначаючи технічність прийомів художника, В.І. Груздєв писав: «Своя думка у Вас непогана. Живопис і рисунок такі, що позаздри ти може кожен». Високий професіоналізм В.В. Гнипи відмічали й колеги-художники, зокрема Андрій Сербутовський, Андрій Бочаров, Семен Лоїк та інші, про що свідчать записи в книгах відгуків на виставки 1970-х років.
Чи не найголовніше, що завжди рухало художником, це прагнення не схибити перед природою, перед багатством почуттів і вражень, дарованих спілкуванням з нею. Звісно, цей шлях вимагає значного напруження внутрішніх сил, широкого використання досягнень і відкриттів у галузі пластичних мистецтв різних часів і національних шкіл. Тому в полотнах художника можна угледіти відразу риси і ознаки цілого ряду художніх напрямів — від реалістичних до імпресіоністичних.
Живописна тканина творів митця здебільшого гладка, подібна до емалі, зіткана з численних ефектів фактури шару фарби, утвореної різною технікою мазка. Сам же мазок часто варіюється від густого пастозного до легкого прозорого, що надає поверхні полотна майже скульптурного, рельєфного об’єму. І все ж в техніці художника чимало загадкових моментів, адже він часто вдається до переписування, зчищення фарби і нового її нанесення. Саме таким чином досягає своєї кінцевої мети — надання картині емоційного звучання, або, за його власними словами, — душі.
Як, тут не згадати слова В.Н. Бакшеєва про живописні прийоми І.П. Похітонова. «У більшості художників, — писав він, — видно, як написано, можна розгадати техніку, а у Похітонова не зрозумієш: намазано, зчищено і зверху знову написано. А все живе, дихає. Це дійсно якийсь чарівник!». Значною мірою сказане стосується й живописних пошуків Володимира Гнипи.
Пройнятий лірикою, з легким присмаком смутку, живопис художника переходить межі стилістичних ознак його жанрових уподобань. Тож і виходять з-під пензля митця пейзажі-роздуми, портрети-образи та натюрморти, сповнені духмяними пахощами літа, турботою рук, що зростили змальовані квіти.
Тема простої людини та дороги, в сенсі життєвого шляху, виступає у творчості Володимира Гнипи на перший план. Ніби з пам’яті зринають образи і посідають свої місця в нескладних за композицією погрудних портретах — «Робітниця», «Дід Шарпи- ло»г «Старий партизан», «Дуня з Ромодану», «Циган» та інші. Портрети позбавлені будь яких аксесуарів, головна увага приділена обличчям, очам, як віддзеркаленню душі. Багатошаровим ретельним ліпленням форми автор досягає значної виразності у передачі образів. Його портрети змушують зупинитися, задуматися, перейнятися співчуттям до оточуючих.
За силою враження з-поміж інших портретів помітно вирізняється портрет батька в хутряній шапці. Рідне, незабутнє обличчя вимальовується на білому тлі, мов проступає з снігового холодного мороку, як невідступний сон, як щемна згадка. При здійсненні зрізу творчого доробку митця виявляється, що в його пейзажах майже повновладно господарює осінь. Золото барв, прохолода повітря наповнюють переважну більшість сільських краєвидів. Щоправда, здебільшого це міські околиці, яких ще не торкнувся процес урбанізації, з їх безхитрісним устроєм, невеличкими будиночками, зі старенькими бабусями, зайнятими випасанням кіз або курей. Саме осінь найбільше спонукає до роздумів. Це не тільки пора зів’янення природи з її останніми сонячними днями — це осінь життя, півдороги земного буття.
Осінній пейзаж у творчості В. Гнипи, як у самій природі, поступається місцем зимовому краєвиду. Ті ж самі околиці села, тільки вкриті сніговим покривом. Тиша і спокій, яку ніби ненароком порушує поодинока постать перехожого чи запряжена в сани конячина біля стіжка. Сніг виграє безліччю ледь вловимих кольорових нюансів бузкового, сірого, жовтуватого, синього. Довгі тіні пролягли від дерев — короткий зимовий день — коротке людське життя.
Лише іноді художник змальовує весну, здебільшого ранню, холодну, зі сніговими проталинами, або літній передгрозовий стан природи, з небом, вкритим важкими купчастими хмарами. Взагалі в його пейзажах майже не буває неба без хмар. Вони то клубочаться угорі, то затягують весь небосхил, то виграють рожевим сяйвом, освітлені промінням сонця, що сідає. Характерною особливістю творів Володимира Гнипи є і постійна присутність в них мотиву дороги — у вигляді ледь протоптаної стежки чи проїжджої грунтівки, але ніколи не в якості асфальтованому шосе. У розумінні творчості митця важливу роль відіграють його малюнки. Де б не перебував художник, папір та олівець – його незмінні супутники. Вправною рукою він змальовує оточуючий краєвид, людей, окремі предмети. Малюнки не тільки досконалі, вони деталізовані, до того ж в них переважає міський пейзаж, який потім ніколи не потрапляє на полотно. Як не доходить до картини у первозданному вигляді й жоден із чисельних етюдів, написаних на природі.
Окремий ряд в живописі Володимира Гнипи становлять такі роботи, як «Під Москвою», «Під Калугою», в яких відбилися його спогади про фронтові дороги. Митець свідомо не створює картин на військову тематику. «Я не буду війну малювати!» — часто повторює він. Під таким заголовком у 2010 році на телеекрани вийшов фільм, знятий ТРК «Атава», ці слова були покладені і в назву його виставки, відкритої до 65-ї річниці Перемоги.
Проте фронтових спогадів позбутися неможливо. Вони невідступні, добре помітні і в неспроможному зігріти в люті морози одязі, і в обтяжених війною постатях, і в церкві, забарвленій кривавим заходом сонця, і в розгрузлих дорогах, що відображені митцем у підмосковних краєвидах. Мабуть, тільки для нього ці місця лишилися такими, якими він бачив їх у роки війни.
Виставки художника, вся його діяльність на мистецькій ниві, бойові заслуги високо оцінені полтавцями. 2012 року він обраний почесним членом НСХУ, хоча насправді ніколи не прагнув ні до жодних лав, ні до публічності.
Відомий вислів твердить: «Дорогу подужає той, хто йде». Його відповідність дійсності митець довів своїм життям, своєю невтомною щоденною працею. «Можливо, це і є ота таїна творчості і стан духу», — сказав голова Полтавської обласної організації НСХУ Юрій Самойленко на відкритті виставки, присвяченої 90-річчю Володимира Васильовича Гнипи.
Володимир Васильович Гнипа відійшов у вічність 22 жовтня 2013 року на 92-му році життя.
Світлана Бочарова, заступник директора з наукової роботи Полтавського художнього музею (Галереї мистецтв) ім. М. Ярошенка