Виставка до 120-річчя від дня народження Павла Горобця

248
Виставка «Доля» присвячена 120-ій річниці від дня народження українського живописця і графіка, визнаного майстра ліричного пейзажу Павла Матвійовича Горобця (1905-1974).
Це ще один спільний проєкт Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка та родини колекціонерів Гриньових. Активна співпраця музею з приватними колекціонерами принесла останніми роками вагомі результати на ниві популяризації національного образотврчого мистецтва, сприяла широкому висвітленню творчої спадщини цілого ряду українських митців, зокрема, Олександра Судакова (1943 2021), Віктора Брикульця (1924- 2022), Сергія Гнойового (1954- 2019), Віталія Шаховцова (1924-1969).
Новостворена виставка покликана якомога повніше продемонструвати творчий спадок славнозвісного полтавского пейзажиста Павла Горобця. Задля досягнення поставленої мети в музейному просторі об’єднано дві найбільші, з існуючих нині збірок творів художника – державну – Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка та приватну – родини Гриньових.
Загалом творча спадщина Павла Горобця досить значна. Вона становить понад 1000 картин та сотні малюнків. Проте цей доробок, через щедру натуру митця, який з легкістю роздаровував свої роботи, виявився надміру розпорошеним.
Дбав Павло Горобець лише про те, щоб залишити свої твори в художньому музеї, з яким так тісно було пов’язане життя художника, що він став його долею. Доля митця і музейника Павла Горобця стала лейтмотивом однойменної виставки. Масштабний проєкт представляє 124 твори художника, з них 78 живопису і 46 графіки, а також цікаві архівні матеріали.
Народився Павло Матвійович Горобець 28 січня (за новим стилем) 1905 р. в Полтаві, в сім’ї друкаря. Малювати почав рано. В дитинстві його особливо вабили дві незвичайні речі –
ілюстрації в журналах про моду матері-швачки та заняття сусіда-француза, який давав приватні уроки малювання заможним містянам. Перші самостійні роботи майбутнього художника датовані 1911-1915 рр. Це краєвиди Павленок і Бабичівки, де він народився й зростав, а також види Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, які щоденно споглядав на видноколі. Освіту отримав в початковій школі мадам Ворожейкіної та Першій чоловічій гімназії, в якій захопився музикою й співом під керівництвом відомого хорового диригента і композитора Ф.М. Попадича, що був його педагогом.
Юність митця припала на період великих соціальних і культурних трансформацій, про який він пізніше писав: «…Революційні події застали мене ще в гімназії. Довго на Полтавщині гриміла зброя. Як слід вчитись у ці роки не довелось. Щоб здобути хоч якусь освіту, я поступив до ветеринарного технікуму, а потім до медінституту, але не відчуваючи призвання до професії лікаря залишив навчання».
Сімнадцятирічним, у 1922 р., Павло Горобець вступив до художньої студії в якій викладав відомий полтавський портретист, учень Г.Г. Мясоєдова і І.Ю. Рєпіна Григорій Цисс (1869- 1935). Художник згадував, що Григорій Іванович вчив його працювати на пленері, говорив, що «розмова з природою віч-на-віч, завжди багатша й змістовніша, ніж спогади про неї в майстерні». В студії Горобець навчався чотири роки. Здобувши необхідні навички, почав працювати художником в кінотеатрі «Колізей». Між ним і вчителем склалися дружні стосунки. Г.І. Цисс увів його до кола полтавських митців, до якого належали С.А. Розенбаум, М.Б. Брукман, Д.І. Ангельський, І.І. Орлов, А.Я. Федоренко, М.О. Донцов та інші. Об’єднані спільними інтересами і прагненнями художники ходили разом на етюди. Збиралися в художньому музеї для бесід, взаємних консультацій, вивчали рідкісні книги по мистецтву з музейної бібліотеки (директором тоді був художник М.М. Бокій). У 1925 р. вони вирішили відобразити в своїх роботах інтер’єри музею. З усіх виконаних, до нас дійшла лише робота П.М. Горобця. Вона так і називається «Інтер’єр Полтавського художнього музею». Сьогодні, перебуваючи на збереженні в колекції музею, картина є не тільки мистецькою цінністю, але й справжнім джерелом з його історії. Своє достойне місце зайняла вона і в експозиції нинішньої виставки.
Існування в місті такої сильної групи художників сприяло виникненню в 1926 р. Полтавської філії Асоціації художників революційної Росії (АХРР), а згодом Асоціації художників Червоної України (АХЧУ). До лав цих організацій входив і П.М. Горобець. Активно долучився він до організації художніх виставок, влаштованих ними в Полтаві у 1926, 1928 та 1929 рр., де брав участь на рівні з досвідченими митцями. У 1934 р. Павло Горобець зустрів ще одного свого вчителя. Ним став видатний український пейзажист, випускник Краківської академії мистецтв, учень Яна Станіславського та Фердинанда Рущица, один із засновників української академії мистецтв, професор, на той час, Харківського художнього інституту Микола Григорович Бурачек (1871-1942). Бурачек був не тільки талановитим живописцем, але й прекрасним педагогом. Він успішно використовував педагогічний метод свого вчителя Яна Станіславського, який базувався на безпосередньому вивченні природи, на приділенні величезної уваги етюду і на повному запереченні методики навчання за копіюванням пейзажних взірців. Для М.П. Горобця це була велика й важлива школа. У його творах з’являється простір, вони наповнюються повітрям і світлом. Його живопис набуває пастозності за рахунок дрібних, щільно покладених мазків. Роботи Павла Горобця періоду 1930-х рр. за цими ознаками вгадуються безпомилково. Пізніше він і сам писав: «У 30-х роках я так захопився манерою письма М.Г. Бурачека, що сам почав писати мастихіном… Дуже вже сильним було бажання досягти тих же результатів, що й у вчителя». Саме в цей час Павло Горобець остаточно визначився зі своїми пріоритетами в мистецтві. Повновладним господарем його творчої душі назавжди став ліричний пейзаж.
Микола Бурачек, вирізняючись особливою делікатністю і чуйністю, не просто вчив, а вів своїх учнів довгі роки. Не полишав він контактів і з Павлом Горобцем. З великим трепетом Горобець зберігав листи від свого вчителя, жалкуючи, що не всі їх вдалося зберегти в період війни. У травні 1941 р. Микола Бурачек завітав до Полтави, де в залах художнього музею проходила його персональна виставка. А вже за кілька тижнів розпочалася війна. Професор М.Г. Бурачек загинув в роки окупації Харкова, а його учень П.М. Горобець пройшов бойовими дорогами до Прибалтики, зазнав тяжкого поранення, став учасником художньої виставки 1-го Прибалтійського фронту в м. Лабіау, отримав бойові нагороди. Після війни повернувся до Полтави.
Доля знову привела його до Полтавського художнього музею. З 1946 р. й практично до останніх днів життя він обіймав різні посади в музеї. Був науковцем, завідувачем відділу малярства, скульптури і графіки, заступником директора з наукової частини, а з 1964 по 1973 рр. – директором. Свою закоханість у мистецтво П.М. Горобець передавав численним відвідувачам, як в залах музейної експозиції, так і в художній студії, яку відкрив у музеї, зі шпальт газет та сторінок часописів, де виступав автором мистецтвознавчих розвідок і статей.
Художника Павла Горобця часто називали співцем природи Полтавщини. В справедливості цього вислову переконує вся творчість митця, яка випромінює тонкий ліризм, задушевність, всеосяжну любов до рідного краю. Улюблений мотив його переважно невеликих натурних етюдів – мальовничі береги Ворскли, з свіжою зеленню, з залитими сонцем піщаними берегами, а нерідко й сірої днини чи в теплому світлі надвечір’я – «Ворскла в Санжарах» (1938), «Хмарний день» (1946).
Працюючи над пейзажем, П.М. Горобець концентрував свою увагу не лише на точному зображенні мальовничого куточка природи, його насамперед захоплювала мелодія барв, настрій, чарівна неповторність мінливого світу. У першу чергу ці риси притаманні творам періоду 1930-1940 рр., які вирізняє яскравий, доведений до звучності локальний колір і наповнений світлом простір. В свій імпресіоністичний період П.М. Горобець, як сам зізнавався, часто писав мастихіном, який давав велику свободу дій, дозволяв накладати густі дрібні мазки, змішувати кольори прямо на самій поверхні етюду. Завдяки цим засобам художник досягав створення на поверхні полотна маси сяйливих кольорових іскор, які в своїй сумі давали сильну гру кольору, робили його більш яскравим і насиченим.
Із творів П.М. Горобця імпресіоністичного звучання в експозиції представлені: «Осики в Санжарах»(1937), «Ворскла в Санжарах» (1938), «Хмарний день» (1946), «Зимове сонце. Бабичівка» (1937), «Осінь. Освітлені сонцем хати»(1935), «Вітерець»(1935) та інш.
У період 1950-х, а згодом ще помітніше, М.П. Горобець відмовляється від імпресіоністичного методу, але етюдний характер його творів, робота на пленері, залишаються незмінними. Про що сам він писав: «І якось непомітно склався у мене скромний розмір моїх пейзажів, які вміщались в робочий етюдник. Я звик до того, що майстерня моя була на лоні природи. Розмова з нею віч-на-віч завжди багатша і змістовніша, аніж спогади про неї у стінах майстерні. Головне, що мені завжди хотілось виразити у моїх скромних мотивах – це радість буття, радість життя!». Серед графічної спадщини митця, а це портрети, шаржі, карикатури, пейзажі, жанрові та фронтові замальовки, трапляються справжні перлини, які свідчать, що він не лише досконало володів технікою академічного рисунку, а й був віртуозним виконавцем миттєвого портрета олівцем з натури, неперевершеним майстром дружнього шаржу.
Павло Горобець був завжди помітною постаттю в Полтаві. Він брав активну участь в обласних і всесоюзних виставках, читав лекції по мистецтву, навчав живопису й малюнку самодіяльних митців та юні дарування. Як член Спілки художників СРСР з 1945 року виконував обов’язки уповноваженого з питань мистецтва у Полтавській області.
Наділений цілим рядом талантів, Павло Горобець славився в місті і як співак, він мав приємний баритон, виконавець українських народних пісень та романсів. В молоді роки
виступав на сцені народного театру, де не раз сам ставив спектаклі та писав до них декорації. Захоплювався музикою – з дитинства грав на гармошці, мандоліні, гітарі, пізніше засвоїв гру на скрипці й фортепіано.                                                                                                Для працівників Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка постать Павла Матвійовича Горобця культова. Музей був для митця рідним домом, він навіть мешкав разом із дружиною Іраїдою Петрівною Цвєтковою та донькою Оленою в скромному будиночку на його території. У музеї знаходилася й майстерня, яку художник облаштував у своєму кабінеті, іншої не мав. У музеї залишилася й значна частка його творчої спадщини – 62 твори живопису та 205 графіки. Із вдячністю ставлячись до митця, музейні працівники започаткували добру традицію – відкриття виставок, присвячених ювілеям митця. Було так за життя Павла Матвійовича, зберігається ця традиція й нині. Персональні виставки творів Павла Горобця в музеї відбулись у 1946, 1957, 1965, 1975, 2005, 2015 рр. Майже до кожної з них були видані каталоги. Серед них вирізняється підготовлений до виставки з нагоди 100-літнього ювілею художника, В ньому вперше були надруковані спогади П.М. Горобця, дбайливо залишені ним у музеї для нащадків.
За концепцією, масштабністю, художнім та документальним наповненням виставка «Доля» сягає рівня структурованого наукового проєкту, спрямованого на сучасний аналіз творчого доробку Павла Горобця, визначення сьогоднішнього бачення його ролі і місця в історії українського образотворчого мистецтва ХХ століття. Вона безумовно стане подією в культурному житті Полтави, принесе насолоду шанувальникам творчості Павла Матвійовича Горобця, память про якого, про особисті зустрічі з ним продовжують зберігати полтавці.
Світлана Бочаров