Виставка однієї картини з фондової збірки, що нині запропонована Полтавським художнім музеєм (галереєю мистецтв) імені Миколи Ярошенка своїм віртуальним відвідувачам, приурочена до Дня пам’яті та примирення і Дня Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні
Як може художник-учасник кровопролитних боїв передати своє сприйняття війни? Чи можна розкрити тему без нагромадження гармат, танків, вибухів? Виявляється може! Зокрема, це блискуче вдалося Леоніду Лабеноку у роботі «Тато» (1971), яку було визнано найкращою на одній з республіканських виставок, а згодом вона обійшла весь світ, де тільки не була!
Леонід Васильович Лабенок (24 травня 1927 року – 9 вересня 2000 року) – український живописець, визнаний майстер пейзажу, автор портретів, тематичних картин у реалістичному стилі.
Народився в Ленінграді (нині Санкт-Петербург). Випускник Кримського художнього училища імені М. С. Самокиша та Ленінградського вищого художньо-промислового училища імені В.І. Мухіної (нині Санкт-Петербурзька державна художньо-промислова академія імені О. Л. Штігліца). Учасник Другої світової війни. Нагороджений медаллю «За відвагу», орденами Вітчизняної війни II ступеня, медаллю «За трудову відзнаку», орденом «Знак Пошани», Срібною медаллю М.Б. Грекова за відображення теми Великої Вітчизняної війни в образотворчому мистецтві. У 1984 році отримав звання Народний художник України.
За спогадами заслуженої журналістки Криму, письменниці, мистецтвознавиці, театрознавиці Людмили Обухівської, яка добре знала художника, він любив повторювати: «Поспішайте любити, поспішайте робити добро». І це не просто слова. Це було його життєве кредо. На долю майбутнього художника випало чимало випробувань. Хлопчиськом був зв’язковим у партизанів під час окупації Криму. Після звільнення півострова служив в армії. І мріяв стати художником. Після закінчення відділення монументального живопису, повернувся до Сімферополя. Ось як згадував Леонід Васильович про той час: «Ніхто тут не знав, що таке монументальне мистецтво. Навіть колеги. Коли представлявся, чув: «а, церковний художник …». «Вважали, що монументальне мистецтво – тільки в церкві та в метро. Потім вже почали розписувати санаторії, пансіонати, Будинки культури в колгоспах. Швидко розчарувався в такій роботі, якою треба було прикривати огріхи архітекторів, безглуздість будівель, словом, займатися прикрашанням. Я чому вступив на монументальне відділення – був зачарований технікою фресок, їх благородством, тонкістю, яка схожа на акварелі. А коли зрозумів, що самовиразитися у творах, зроблених за певним замовленням, з певною метою, не зможу, перейшов на станковий живопис. Завжди любив пейзаж. І, звичайно, хвилювала тема війни. Але не ті кульмінаційні моменти, коли стріляють, підривають, – мені ближче «другий план», людське сприйняття війни … ».
Робота Павла Лабенока «Тато» експонувалася на багатьох виставках, була відтворена у багатьох журналах і навіть шкільних підручниках.
Цегляна стіна, в отворі якої вдалині видно купол храму, а на стіні – виконаний дитячою рукою портрет молодої людини в солдатській пілотці. Груди воїна прикрашає медаль “За відвагу”. Малюнок шматочком шкільної крейди зробила і відійшла в сторону, зашарівшись від збентеження, нескладна довгонога дівчинка-підліток. Це 13-річна дочка Варя позувала батькові. В ній зворушливість ніжного створіння, яке уявляє собі тата, якого не пам’ятає, якого любить безмежно, за яким сумує дитяча душа і не може змиритися із втратою, повірити, що не побачить рідне обличчя ніколи-ніколи… Варвара Леонідівна вважає, що тільки завдяки батькові, його вмінню образно пояснювати, впоралась зі складним завданням. Не лише мистецтвознавці оцінили полотно. Зберігається у сімейному архіві лист доцента Казанського університету М. Магдєєва з коротким, але містким відгуком: «вам вдалося без нагромадження гармат, літаків і колючого дроту показати всю трагедію війни, яка залишила сиротами мільйони дітей…» І знову спогад художника: «ця репродукція по всьому світу розійшлася, де тільки не була! а я, дивлячись на неї, не міг повірити, що впорався з портретом, який треба було саме дитячою рукою вивести. Безпосередності, щирості навчався у дітей, розглядаючи дитячі малюнки». Та, власне, це і риси його творчості, його характеру, адже можна досягти найвищої майстерності, але ніколи не досягти зворушливої чистоти, якщо не володієш цими якостями.
Цього року Україна зустрічає День пам’яті та примирення і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні в умовах повномасштабної військової агресії росії, яка посягає на нашу незалежність і територіальну цілісність, на саме існування українського народу. У 1939–1945 роках ворогом були нацисти, які вбивали, катували, ґвалтували, руйнували. Сьогоднішнім ворогом є рашисти – російська версія імперського націоналізму та фашизму, що перевершили своєю жорстокістю злочини попередників. Доля нацистських загарбників відома. Відома й ціна: загальні втрати військових та цивільного населення під час війни за різними даними становлять від 50 до, як найчастіше озвучують, − 75 млн осіб. З них приблизно від 8 до 10 млн українців − це майже чверть усього тогочасного населення нашої країни, яке становило близько 40 млн. Через 77 років на нашу землю знову прийшла війна. На боротьбу з російськими загарбниками піднявся весь народ України. ЗСУ героїчно відбивають атаки ворога, українці як ніколи згуртовані і готові боронити свою землю до повної перемоги. І вона, ця перемога добра над злом, буде! Перемогли нацистів – переможемо і рашистів! І нехай до кожної дитини повернеться тато-воїн, тато-захисник, тато-ВИЗВОЛИТЕЛЬ!
Марина Попкова
