24 лютого виповнюється 100 років від дня народження театрального художника, живописця, народного художника УРСР, члена Національної спілки художників України й Національної спілки театральних діячів України Володимира Федоровича Геращенка.
Упродовж багатьох років він був головним художником музично-драматичних театрів, спочатку – у Запоріжжі (1953-1966), потім – у Полтаві (1966-1989). Саме театр, чарівність якого полонила Геращенка у студентські роки на виставах Харківського академічного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка, став для нього основною творчою майстернею. Випускник Харківського художнього інституту, учень відомих педагогів, знавців театрального мистецтва, театральних художників Бориса Косарева, Олексія Кокеля, Дмитра Овчаренка, він вкладав весь свій творчий потенціал в улюблену справу.
Театр – окремий світ, де сплітаються воєдино різні види мистецтва, де успіх сценічного дійства залежить від самовідданості та наполегливої праці усього колективу. Шлях від задуму до кінцевого результату є складним процесом синтезу, в якому індивідуальна творчість і талант кожного трансформується у дійство, яке одразу поглинає глядача. Однак у той момент, коли падає завіса, особливу відповідальність відчуває театральний художник. Перший погляд глядацької аудиторії оцінює саме його роботу. Через образне та сценічне перетворення вінподає головну ідею вистави, втілює задум режисера. Художник повинен зрозуміти автора, відчути епоху, в якій відбуваються події, прожити життя героїв. Починається нескінченний процес пошуків, роздумів, експериментів та їх творчої реалізації.
Геращенко працював над різними за жанром виставами – драмами, комедіями, мюзиклами, оперетами. У процесі роботи над ними він створив величезну кількість сюжетних малюнків, ескізів костюмів,ескізів і макетів декорацій. Серед оформлених – вистави за творами класиків української літератури: «Украдене щастя» І. Франка (1956), «Назар Стодоля» Т. Шевченка (1961), «Енеїда» (1977) та «Наталка Полтавка» (1994) І. Котляревського,«Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького (1982), «Маруся Богуславка» М. Старицького (1987), «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1992), «Ніч перед Різдвом» за М. Гоголем (1995). З успіхом проходили вистави за творами всесвітньо відомих письменників, композиторів: «Каппелія» Л. Деліба (1977, Харків. театр опери та балету ім. М. Лисенка), «Віндзорські жартівниці» В. Шекспіра, «Маріца» І. Кальмана (обидві – 1980), «Моя чарівна леді» Ф. Лоу (1983), «Декамерон» за Дж. Бокаччо (1984).
Роль цієї надзвичайно обдарованої, талановитої людини у творчому шляху пов’язаних з ним театрів важко переоцінити. В історії їх становлення та подальшого розвитку назавжди залишиться ім’я Володимира Геращенка, а в пам’яті глядача – блискучі вистави, успіх яких у значній мірі залежав від роботи художника, його справжнього театрального мистецького смаку. З його особистістю завжди буде пов’язана та висока планка моральної й професійної етики, яка для Геращенка була законом у стосунках та спільній праці з колегами.
Віддаючи свій талант і знання театральній справі, Геращенко ніколи не полишав станковий живопис. Він створював портрети, пейзажі, натюрморти. Був учасником мистецьких виставок з 1966 року, мав персональні – у Запоріжжі та Полтаві. Його роботи зберігаються у Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського, Полтавському літературно-меморіальному музеї Панаса Мирного, приватних колекціях.
Надзвичайно цінним для Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка було надходження у 2022 році творів Володимира Геращенка до фондового зібрання. Адже до останнього часу музей не мав у своєї колекції робіт художника. Колекціонер і меценат, відомий у Полтаві видавець Олексій Петренко передав три живописних полотна майстра та його особисті документи для створення особового архіву. Передані музею твори – портрети, серед яких окреме місце займає автопортрет.
З полотна на нас дивиться людина, сповнена єдності краси фізичної та духовної. М’який овал обличчя, високе чоло, виразні очі, акуратно укладене ледь хвилясте з легкою сивиною волосся…Вишуканий одяг у класичному поєднанні чорного та білого доповнює образ. Тло твору у гамі відтінків зеленого від світлого до глибоко темного асоціюється з переливами оксамиту театральної завіси. Відчувається атмосфера камерності, але водночас легка інтонація урочистості моменту. Між глядачем і автором виникає мовчазний діалог. Автопортрет – завжди значно більше, ніж просто портрет. Це уявлення самого себе у навколишньому світі. Художник прагне, щоб і нині, і у майбутньому його побачили саме таким.
Два інших твори – портрети колег по професійній діяльності, народних артистів УРСР, режисерів театру – Бориса Мироновича Прокоповича (1929-1980) та Іллі Григоровича Кобринського (1904-1979). Обидва твори написані у 1972 році.
Полотно на картоні, олія 69,5х49,5
Борис Миронович Прокопович – легенда Полтавського академічного музично-драматичного театру імені М.В. Гоголя. Його діяльність на посаді головного режисера, яка почалася у 1965 році, сприяла розквіту театру. Він об’єднав навколо себе надзвичайно талановитих мистців, серед яких був і Володимир Геращенко. З театром було пов’язане життя членів його родини – дружини Валентини Кожевникової, народної артистки УРСР, і сина Сергія, актора трупи. Прокопович поставив декілька десятків різних за жанрами яскравих вистав. Це стало поштовхом для подальшого тривалого розквіту театру, який закріпив за собою славу одного з найкращих в Україні.
На картині талановитий режисер зображений у момент повного занурення у світ книги, її героїв, сюжетних ліній, світ яскравих подій та неспішних оповідань. І кожен, хто дивиться на цей портрет, відчуває бажання своєю присутністю не порушити той особливий настрій, ту чудову мить наодинці з книгою.
Іллю Григоровича Кобринського, видатного режисера театру та педагога, сучасники згадують як людину з надзвичайним рівнем інтелекту та глибокими енциклопедичними знаннями. Для багатьох він був більше ніж режисер, мав великий авторитет, готував для театру справжню еліту.
