У музейній збірці зберігаються роботи Василя Федоровича Мироненка (1911-1964), найвідомішого та найшанованішого українського графіка середини ХХ століття, 110 років від дня народження якого відзначаємо 9 січня.
Василь Федорович Мироненко народився 27 грудня 1910 р. (9 січня 1911 року за новим стилем) у с. Оріхівка Лубенського р-ну на Полтавщині в родині селянина-бідняка. Батько помер, коли майбутньому художнику було три роки. Дитинство своє хлопчик провів, як і більшість селянських дітей, в полі на пасовиськах та допомагав братам в роботі по господарству. 1928 р. юнак закінчив семирічку в с. Кибинці і поступив у художню профшколу, згодом перейменовану в технікум, яку закінчив 1931 р. Ще студентом профшколи розпочинає працювати в галузі книжкової графіки та плакату. Незабаром стає членом спочатку АХЧУ, а у 1930–1931 ― ВУАПмиту (Всеукраїнської асоціації пролетарських митців). У 1931–1936 рр. В. Мироненко навчався у Харківському художньому інституті (викладач з фаху художник-графік В. Касіян, по закінченні якого одержав диплом художника-графіка. Від 1936 р. молодий графік бере активну участь у виставках. Його твори регулярно експонуються на республіканських і всесоюзних виставках, а також за кордоном. Станом на 1949 р. митець був учасником 35 виставок.
У 1937-1941рр. В. Мироненко працює переважно над створенням українського ліричного пейзажу. Ранки і місячні ночі, весняні та осінні мотиви Полтавщини, Харківщини, Київщини відображені в творах цього періоду, виконаних в різноманітних графічних техніках (офорт, акватинта, автолітографія, монотипія, суха голка). Поряд з сільським краєвидом в його творчості знаходить відображення і міський пейзаж. Окрім пейзажів скверів і площ Харкова, художник створив офорти, присвячені містам Болгарії та Польщі, гравюри італійських міст.
З початком війни В. Мироненко бере активну участь у виготовленні агіт-вікон, плакатів, листівок. В кінці 1941 р. разом з Харківським художнім інститутом евакуюється до Самарканду, де працює керівником офортної майстерні на
українському відділі Московського художнього інституту, бере участь в вікнах роста, виготовленні плакатів, листівок тощо.
Повернувшись до Харкова, того ж року активно включається в роботу з відновлення діяльності Художнього інституту. Починає втілювати задуману ним ще в евакуації серію офортів “Україно моя”. Працює над створенням плакатів, присвячених переважно відбудові країни. Роботу над плакатом сільсько-господарчим, політичним і особливо індустріальним не залишає і в подальші роки.
Офорти В. Мироненка за 1951–1953 рр. Спілкою Художників України та Харківською організацією художників, Управлінням образотворчого мистецтва Міністерства культури УРСР та Харківським художнім інститутом були представлені на здобуття Сталінської премії і в зв’язку з цим 25 його творів було експоновано в Третяковській галереї на виставці творів радянських художників, що були також висунуті на здобуття Сталінської премії за 1951–1953 рр.
Свою творчу працю В. Мироненко тісно пов’язує з мистецько-педагогічною діяльністю: з 1947 р. він доцент по кафедрі рисунку та графіки, а також заступник директора з наукової частини Харківського художнього інституту; пізніше очолив кафедру графіки ХХІ та Бюро секції графіки харківської організації СХУ.
Художником створені серії офортів «Українські пейзажі» (1936—1941), «Донбас» (1947—1950), «Нова Каховка» (1952—1953), «Приазов’я» (1954—1956), «Індустріально-колгоспна України» (1958—1960), «Мальовнича Україна» (1960). Твори В. Мироненка зберігаються в багатьох музеях України та інших колишніх республік Радянського Союзу.
Помер Василь Федорович Мироненко у Харкові 10 квітня 1964 року. Численним шанувальникам його творчості залишилися роботи художника ― в музеях. А також його листи й рукописи — в архівах.
У томі п’ятому “Мистецтво ХХ століття” “Історії українського мистецтва” зазначено: «Слід сказати, що серед українських графіків, які працювали у середині ХХ ст., творчий спадок В. Мироненка став в один ряд з О. Кульчицькою, М. Дерегусом, О. Пащенком, В. Литвиненком та іншими провідними майстрами національної станкової графіки, чия творчість за здатністю впливу належить до метаетнічної, загальнолюдської системи культури».
