Пам’яті Анатолія Олексійовича Гонтаря

Творчий та життєвий шлях художника Анатолія Гонтаря нерозривно пов’язаний з Полтавою

При потребі надзвичайно стислої характеристики живопису Анатолія Гонтаря можна послуговуватись єдиним прикметником – вишуканий. Бо це ознака і стилю, і колориту, і творчої манери художника. Доказом цього твердження є притаманна його  декоративно вирішеним полотнам дивовижна гармонія ритмів кольорової формотворчої пластики з опоетизованою глибинно-народною сутністю ідейного змісту. Зіткані з абсолютно реальних предметів уявою автора, вони на генному рівні несуть космічний код України у Всесвіті, відтворюють існування земних стихій, пробуджують відчуття дотику до всеперемагаючого руху вічного буття.

Джерелом натхнення митця, поза сумнівом, була народна творчість у всьому розмаїтті її виявів. Стриманий, врівноважений колорит веде свій родовід від м’якості приглушених кольорів „панських” килимів, що  тримається на принадності природних барвників. Авторська інтерпретація форми походить від декоративного розпису, який був традиційною окрасою селянських осель. А особлива мелодійність  споріднює їх з ліричною українською піснею.

Творчий та життєвий шлях художника нерозривно пов’язаний з Полтавою. Народився Анатолій Олексійович Гонтар 14 липня 1934 року в  робітничій родині. Дитинство його минуло на берегах тихоплинної Ворскли, серед мальовничої української природи, яка справила благотворний вплив на формування майбутнього митця.

Зовсім юним обрав він творчу професію, жодного разу не зрадивши високій справі служіння мистецтву. Вже сивочолим чоловіком, з трепетом у голосі згадував, як у далекому 1949 році, п’ятнадцятилітнім, вперше прямував напівзруйнованими вулицями повоєнного міста до Полтавського міськпромкомбінату, де  почав працювати учнем художника. Займався виконанням замовлень на наочну агітацію – писав гасла, брав участь в оформленні Полтави до свят, одночасно опановуючи основи мистецької грамоти. Серед своїх учителів Анатолій Гонтар називав імена художників В.І. Шаховцова, А.А. Сербутовського, М.І. Телятника, В.К. Шості.

У 1966 році молодий митець дебютував зі своїми творами на виставці й більше вже не припиняв виставкової діяльності. Він став учасником 67 виставок, від міських до міжнародних, розробив і втілив ряд авторських проєктів побудови музейних експозицій та художнього оформлення інтер’єрів громадських та адміністративних об’єктів міста і області, був лауреатом багатьох конкурсів політичного плакату. У 1999 році отримав звання заслуженого художника України. Ще раніше прийшло справжнє визнання глядача. Твори митця публікувались у виданнях Києва, Софії, Вашингтона, видавалися масовими тиражами, були придбані для державних та приватних збірок в Україні й за кордоном.

Проте головний нюанс творчої біографії художника полягає в тому, що тривалий проміжок часу сферою його діяльності залишались графіка і плакат.

Творча натура мало коли зупиняється лише на одному виді мистецтва, навіть за умови значних досягнень. Не став винятком у цьому ряду й Анатолій Гонтар.  Його душа дедалі більше прагнула до омріяного з юності живопису. І на початку 1990-х років він впевнено увійшов до славної когорти українських майстрів малярства. Цей крок здався неочікуваним лише для тих, хто не дуже добре знав митця, інші розуміли, що таке рішення було прогнозоване й закономірне. Нікого не наслідуючи і не копіюючи, Анатолій Гонтар  відразу зайняв свою нішу в  живописі, вразивши глядача картинами, продиктованими власним оригінальним світобаченням.

Майже півтора десятка років Гонтар осібно стояв серед полтавських живописців, творячи свої реалістичні фантазії. Не шукав чогось виняткового, як і не прагнув протокольної фіксації навколишньої дійсності. Його вабила магія барв, можливість перевірити себе в царині колориту. Йому більше імпонували кольорові і тональні структури, аніж детальний аналіз кожної речі в просторі. Одним із найголовніших своїх завдань вважав передачу в живописі емоцій і почуттів, викликаних, здавалося б, буденними явищами. На справжню сонячну симфонію, вирішену в золотавій гамі, перетворював пензель художника ясний літній день („Сонячна сифонія”.1994), а ранній сніг – на символ одвічного змагання сил природи, де врівноваження двох колірних площин, що складаються зі сріблясто-білої та брунатно-зеленої мас досягнуто за рахунок золотаво-червоних плодів, як вирішального чинника існування пір року („Біла фантазія”.1997).

Тема чарівності рідної природи  помітно домінувала в творчості митця – „Подих весни” (1997), „Відгомоніло співом літо” (1994), „Ранній сніг” (1998), „Ранкова роса” (1995) та ін. Однак, милуючись її красою, він не уникав соціальної тематики.

Присвячений сьомій річниці Чорнобильської трагедії твір „Самотній хутір” (1993) звучить пересторогою майбутнім поколінням. Порожні зіниці вікон полишених жителями осель, що щемом озиваються в серці, – це вдало знайдений образ сплюндрованої катастрофою  часточки рідної землі, де  не скоро відродиться життя.

Загалом же настрій картин Анатолія Гонтаря піднесений, мажорний. Віддаючи перевагу тоновим модифікаціям жовтого і синього кольорів, він  мимоволі створив символічно  забарвлену українську рапсодію на полотні, сповнену величальних мотивів невимовної краси батьківського краю („Простір цвітіння”.2004,  „Відродження”(1994), „На світанку”(1997).

Образ землі у художника багатогранний:  щедра і плодюча, ранима, мінлива,  і в усіх своїх проявах однаково прекрасна. Він виведений у цілому ряді творів –   „Родючість”( 1997)”, Поцілунок землі”(1996), „Необмежений господар”(2002), що за ідейною цільністю легко об’єднуються в єдину композицію, де роль головного акценту виконує  робота  „Спасибі тобі, земле!”(2002). Цей низький уклін рідній землі  є  знаковим символом всієї творчості Анатолія Гонтаря.

Коло  художніх інтересів митця продиктовано багатим внутрішнім світом, неспокоєм душі поета-лірика. Торкаючись буденних тем, він підносив їх до вершин духовності, глибоко проникав у суть явищ і традицій.

Більшість створених ним полотен позначена бездоганністю компонування. Художник вільно володів традиційними академічними прийомами композиції, перебував у постійному пошуку її нових форм, що дозволяло йому повною мірою розкривати свій задум. Так високе призначення храму підкреслене художніми засобами, що здіймають архітектурну споруду у  небесну височінь – „Полтавський Хрестовоздвиженський монастир”(1995), „Свято-Миколаївський собор (1995), а для надання образам „Трійці”(1996) інтимності й тепла використане ліричне трактування.

Увібравши  духовні цінності української культурної спадщини, митець всі сили власного таланту  сповна віддав рідному народу, милій серцю Полтаві. До останнього подиху свого земного життя, він продовжував натхненно працювати. Останні зі створених ним робіт позначені  особливою прозорістю барв  – „ Передосінній подих”, „Поезія кохання” , ”Час іде.(Ретро )” (всі-2004 р.).  А стилістично витончена композиційна організація „Опішнянської новели” (2004) доводить, що на початку 2000-х років художник знаходився у розквіті таланту.

Серце митця перестало битися 10 квітня 2005 року. Вдумливим, врівноваженим, щирим і людяним, справжнім харизматичним лідером запам’ятали полтавці свого талановитого земляка. Його твори потрапили до багатьох музейних і приватних колекцій. У Полтавському художньому музеї (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка зберігається картина «Відгомоніло співом літо»(1994) та кілька  плакатів (як оригінальна, так і друкована графіка).

Один із  плакатів, а саме «Воля. Україно, будь благословенна!» (2000) залишається надзвичайно актуальним та затребуваним й через понад два десятиліття, власне, як і увесь творчий спадок Анатолія Гонтаря.

14 липня 2024 року Анатолію Олексійовичу Гонтарю могло б виповнитися 90. Шануємо, пам’ятаємо!

Світлана Бочарова

.