Виставка “НебОзвід” Юрія Самойленка, запропонована музеєм своїм віртуальним відвідувачам, приурочена до 50-річчя Полтавської обласної організації Національної спілки художників України у цьому, яку Юрій Олексійович очолює майже 25 років, та Дня художника, який відзначається щорічно у другу неділю жовтня.
НЕБОЗВІД: КІЛЬКА ВИСТАВКОВИХ ВРАЖЕНЬ
Мама. «Молитва під Чумацьким Шляхом» Своїй мамі художник присвятив особливу картину. Дія її відбувається вночі – о тій порі, коли затихає суєтність і метушня, коли для втаємничених світ буденний торкається світу вищого.
Надвір через прочинені двері вийшла літня жінка. Переступила поріг і стала коло хати… Два архангели незримо супроводжують її. Якщо випадковий перехожий знічев’я ковзне оком по подвір’ю, подумає, що то просто гра тіні та світла на стінах.
А от світло на обійсті не може не подивувати. Звідки його стільки вночі, що освічує і стіну будинку, ісад із плодами? Звідки його стільки, що осяває все життя художника і через його твори – життя багатьох інших людей? … стоїть на подвір’ї мати, задивилася в чеканні на дитячу гойдалку. Угорі фантастичним феєрверком летять зорі й комети. Немов ракета, готова здійнятися в космос, височіє за хатою тополя. Дають дерева добрі плоди, набравшись соків земних за законом небесним. Здвигаються тектонічні плити. Зустрічаються і знову розходяться галактики.
Трансформують усе існування людське новітні технології…
А може, мама вже зовсім на іншій планеті, начається дорога в жѝті. Але і звідти біліє мамина хусточка, і звідти сяє німб у неї над головою.
Євангеліст Лука і написана ним ікона
На картині, яка зображує Святого Луку, багато білого. Біле волосся немолодого чоловіка – роки послуху, глибока мудрість, виважений аскетизм.
Чисті білки очей увиразнюють упевненість і строгість, висловлені глибоким синім поглядом. Білі нігті й уся рука – якісь нетутешні, до справ мирських непричетні. Біла фарба пензлика – створення речей у земному світі за замислом Божим. Білі
відблиски німбу пречистого – тонкі коливання в ноосфері.
Певним кольоровим контрастом до цього білого є образ Божої Матері з Дитятком, що його намалював Святий Лука, – теплого кольору серцевини дерева, липи чи груші, такий по-домашньому близький, як той образ, котрий міг висіти у традиційній українській хаті. Божа Матір пригортає своє маленьке Дитятко, і хоч вони перебувають в охоронній зоні німба Святого, здаються вразливими і беззахисними, такими, що потребують наших молитов, тільки молитов справжніх – на підтримку
них самих, а не як прохання собі щось одержати. У синє загорнені плечі Євангеліста Луки, і в синє сповитий край ікони. Ця праця зі створення святого образу – вияв його глибокої щиросердної віри, а для нас – дружня настанова: не в слідуванні матеріальним атрибутам смисл віри, а у труді нашого серця.
«Тайна пришестя»
Тайна пришестя – це велика таїна, і про неї не слід марнословити, її треба тримати в душі так зосереджено й бережно, як у долонях коштовну перлину. І коли без зайвих слів придивишся до перлини, зображеної в центрі картини, – збагнеш, що то зіниця Вселенського ока, яке незмигненно спостерігає за тобою. Як ти прийняв Перше пришестя? Чи справді маєш віру? Як готуєшся до Другого пришестя?.. Розгортає вгорі крилами фізичний простір і людську історію Ангел світла – можеш йому пошепки звіритися.
«Вознесіння»
Присвячений важливій релігійній події Вознесіння Господнього на небо гобелен «Вознесіння», на диво, повіває не суворістю проповіді, а домашнім теплом. Здіймається Ісус Христос – і в цей час жита починають викидати колос, побожні господині фарбують яєчка, а дбайливі господарі обходять свої посіви, качаючи по них крашанки. Верхівка дерева на гобелені – точка відліку: воно залишилося далеко внизу, а Син Божий лине ввись, увесь Він – лик світла, і дерево аж трохи
тьмяніє в його чистому, сліпучому сяйві. Та одночасно воно радісно шелестить своїм зелен листом про те, що нині тепло, що буде літечко-літо, що зараз «гай, густесенький, неначе справді рай»…
Дивишся на гобелен, грієшся душею і раптом у якусь мить розумієш, яке то велике і справжнє щастя, коли одним і тим же трудом своїм ти заробляєш на хліб насущний і здобуваєш хліб духовний.
«Ніч і День»
Якщо розглядати зображення на картині зліва направо (так, як ми читаємо назву), то зіткнемося з певним парадоксом: словесне і візуальне йдуть одне з одним урозріз. На полотні самотня фігура ліворуч зі сліпучим вогником у руці в оточенні сяйва насамперед асоціюється із Днем, а група темних постатей праворуч, які утворили коло довкруж свічі, – з Ніччю. Ця напруженість між сказаним і зображеним, композиція картини, за якою центральне місце займає дерево, на якому не висить, а ніби лежить покладений кимось згори круглий оранжевий плід, а ще два вже скотилися додолу; незалежність дерева від зміни дня і ночі, бо його крона і стовбур не стають ані темніші, ані світліші від того, що збігає доба; узагальненість постатей, які не мають рисобличчя, символічність їхнього сукупного числа – дванадцять – усе це спонукає напружено шукати відповіді, міркувати про світло і темінь, а то й згадати відоме Шевченкове «І день іде, і ніч іде, / І, голову схопивши в руки, / Дивуєшся, чому не йде /Апостол правди і науки?». Запам’ятовуєш картину як настанову і вдень, і вночі дбати про сокровенне.
Присвята Миколі Гоголю: симфонія на полотні
Як і сам Микола Гоголь, картина Юрія Самойленка, присвячена йому, відзначається загадковістю. На порівняно невеликій площі (170х100 см) вона вміщує символічне відображення життя і праці Гоголя, відображає довгі роки доскіпливих студій сучасним майстром пензля як художньо-літературних та епістолярних (публіцистичних) творів письменника, так і матеріалів про нього; це полотно – і участь у багаторічній полеміці про те, як інтерпретувати Гоголя, і висловлювання потужної підтримки Гоголеві-письменнику й Гоголеві-людині. Домінування в центрі картини чистого, теплого, доброго жовто-білого світла, яке м’яко оповиває постать Гоголя й мовби поступово вбирає його у свою глибінь, однозначно вказує на те, що художник має достойну відповідь на всі закиди, які будьколи висувалися письменникові, а для самого Гоголя віднаходить зцілення від усіх його страхів. Зображене на полотні немовби розділене на грані, чи струмені, або промені. Ця множинність наочно репрезентує багатовимірність самого Гоголя – як митця, котрий узявся за різну та складну проблематику, і як людини, котра шукала в житті свій духовний шлях. Приглядаючись до кожної із зауважених граней, помічаємо значущі деталі, котрі немовби виринають зі смислових глибин полотна і ведуть діалог одна з одною, не пропонуючи однак глядачеві прямолінійності й однозначності, а ставлячи його перед необхідністю самому пізнавати дуальність, самому вирішувати дилеми, самому розставляти наголоси; самому сприймати і розуміти симфонію… Розбурхане, розпечене гарячо-червоне сонце апокаліптично котиться вниз. Але по інший бік відписьменника сходить білий умиротворений місяць, певний того, що його серпик повнітиме і він набиратиметься сили. Палає, аж завиває пекельний вогонь, і горять у ньому гріховні пристрасті, що призводять до згуби окремої людини й погибелі цілої спільноти, всього людства.
Роздирає вуста роз’ятрений крик нестерпного болю, і не менше страждання передає заціпеніле німування.
Козаки-вершники мчать долати супротивника: оголені шаблі, розгорнуті стяги. І в цей час Архангели поборюють змія, що прагне вислизнути-вивернутися з-під списів.
Правиця козака міцно стискає клинок, а рука письменника впевнено тримає біле перо. Хоч зброя у них і різна, – ворог спільний. Угорі розкрила молитовно долоні Оранта. Над нею – верхівка храму, що його самого треба ще нашими зусиллями збудувати. Однак образ храму вже омислений, він існує, лише для цілковитого
втілення потребує труду загального. Деякі грані перетинаються й утворюють хрест,
який є і Богом даним людині призначенням, і життєвим вибором самої людини.
На письменника дивиться Дух – чистими проникливо-яскравими голубими очима. До нього поривається, розгорнувши крила, душа письменника – біла пташка з такими ж голубими очицями. Узагальнювальний акорд – тактовна, ненав’язлива підказка, де треба поставити акцент: виразний український прапор майорить угорі праворуч, і з ним перегукуються жовто-сині і синьо-жовті промені Духа та жовто-блакитний покров, який тримає Оранта. Так багато розкрито глядачеві на полотні про Миколу Гоголя. Усе висловлене з повною відвертістю, і все ж залишається загадка: як збагнути ту глибочінь чутливості до світу, чуйності до людей,
розуміння світів видимого й невидимого, а також відповідальності за своє життя і творчість, яка була притаманна митцеві зображеному і яка питома мистцю, який його зобразив…
Тетяна Горицвіт (Луньова)
