Микола Болюх. Реальність міфу

Болюх Микола Федорович (народ. 1955 р.) – український художник, графік, живописець, викладач кафедри образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва Навчально-наукового інституту мистецтв ДЗ “Луганський університет імені Тараса Шевченка”. У своєму доробку має багато живописних творів, монументально-декоративних робіт, розписів храмів, рекламних та поліграфічних творів; розробляє плакати та ілюструє книги. У викладанні професійних дисциплін застосовує цікаві та неординарні методи навчання студентів.

Коли виникає питання, хто такий Микола Болюх, то, спостерігаючи за різними його іпостасями, розумієш: він – насамперед художник.
Йому пощастило знайти свій шлях ще у десять років. І хоча хлопця цікавило чимало речей – від історії до філософії, від музики до футболу – цей шлях став домінантним. Автору поталанило зустріти видатних вчителів: Я. Никоненка та Д. Меркур’єва в Полтавській художній школі, О. Журбія в художній студії рідного міста, а згодом – С. Солодовника, О. Вяткіна, С. Бєсєдіна та В. Гонтарова в Харківському художньому інституті.
Після закінчення інституту та служби в армії Микола Болюх навчався на філософському факультеті Київського університету ім. Т. Шевченка, що суттєво вплинуло на його подальшу творчість.
Зазвичай, говорячи про митця, насамперед запитують про жанр в якому він працює: чи він портретист, чи пейзажист, чи майстер історичного живопису. Щодо творчості Миколи Болюха, то це питання не є суттєвим, оскільки для нього, як і для мистецтва загалом, існують речі важливіші. Про що влучно писав Гегель, ніби споглядаючи картини автора. Тож, не відкриваючи заново вже забуті істини, краще дослухаємося до німецького мислителя: «…Формальна ціль відтворити вдруге те, що вже існує у зовнішньому світі і в тій формі… – це повторення можемо відразу визнати зайвою справою…»
Відтак, на цій виставці ми не знайдемо натюрмортів чи пейзажів, де потрібно повторювати існуюче. Хіба що автопортрет – як форма самоаналізу, як виняток.
Микола Болюх має виразний індивідуальний стиль. Найбільш цікавим для нього є такий аспект ноосфери, як суспільна міфологія – не традиційна, а альтернативна. Це коло думок, емоцій та комплексів, що живуть між людьми, але трактування цих ідеологем у автора є суб’єктивним та нетривіальним.
У представлених роботах домінують життя і насильство (дихотомія Ероса і Танатоса, як писали мудрі греки), а також невловима «хімія» людських стосунків. Як художник постмодерністського дискурсу, Болюх звертається до традиційних констант, але переосмислює їх, дивлячись ніби збоку – Віктор Шкловський називав це «остранєнієм». Митець не зображує конкретні події, як це притаманно жанровому живопису; його роботи подібні до катренів Нострадамуса чи фантазій Гофмана.
Твори відображають багатовимірні сюжети, де реальність переплітається з паралельними світами. У картинах художника, як у калейдоскопі, задіяні персонажі різних епох, проте за цим контрастом ми вбачаємо незмінність людської природи. Світ його живопису — асоціативний та метафізичний. Напрямок творчості автора та її концепцію можна назвати романтичною філософією. Вона ґрунтується на інтуїції та одкровенні, де делікатно присутнє раціо, але першочерговими є емоції та почуття.
Микола Болюх сприймає український погляд як постмодерний, поєднуючи його з власною рефлексією індивідуальних комплексів.
Серед домінуючих мотивів – ерозія і релятивність ідеологій та соціум як віддзеркалення «іншого», метафоричного. Навіть образ Христа представлений як реінкарнація від божества до «рибалки душ» і навіть царя – це одночасно велич, заздрість і споглядання. Поєднання статичності ікони та театралізації життя перетворює полотно на сцену, де будь-що може стати кулісами.
У роботах автора ніби блукаєш зруйнованим містом, де ставлення до минулого і сучасного однакове. Улюблений прийом митця –використання маски, яка не реагує та не змінюється мімічно і психологічно, а слугує візуалізацією духовного. Як в іконі чи давньогрецькому театрі, тут свідомо обмежена кількість ракурсів облич, жестів та рухів – зовнішня статика при внутрішньому конфлікті. Лаконічний антураж і декорації тяжіють до узагальнення, перетворюючи кожен предмет на символ.
Аналізуючи архетипи сучасника та позбавляючись старих міфів, автор прагне створити власні. Залишаючись щирим і відвертим із глядачем, завжди готовим до дискусії, Микола Болюх відкритий до будь-яких критичних оцінок.