ДРУЗІ В ЖИТТІ ТА МИСТЕЦТВІ (Віктор Батурін і Анатолій Щербак)
У 1985 році в приміщенні Полтавського краєзнавчого музею відбулась виставка робіт творчої групи полтавських художників зі створення музейних експозицій. Підготовка до цієї події велась ретельно, адже виставка мала дати уявлення про творчий шлях групи за п’ятнадцять років. Усього представили 426 експонатів: ескізи проектів, предмети виготовлені для експозицій, художні твори, фотографії, публікації тощо. Залишилась пам’ять про цю виставку, зберігся її тематико-експозиційний план, на титульній стороні якого зазначено: «Керівники: Віктор Батурін, Анатолій Щербак – заслужені художники Української РСР».
Сьогодні, коли пройшло вже понад двадцять років, цей напис із вживанням множини стосовно звання художників виглядає особливо символічно – одночасно примножує вагомість обох митців і підкреслює нерозривний зв’язок між ними. Справді, протягом майже всього життя вини йшли поряд, були вірними друзями, які присвятили себе служінню одній і тій же справі. Долі їх так тісно переплелись, що своєю схожістю справляють подекуди містичне враження.
Творчий та життєвий шлях митців нерозривно пов’язаний з Полтавою. Вони належали до покоління так званих «дітей війни».
Віктор Миколайович Батурін народився 3 липня 1937 року в Полтаві, а Анатолій Терентійович Щербак уперше побачив світ 30 березня 1939 року в Миргороді. Раннє дитинство обидва провели в евакуації. Сім’я Анатолія Щербака до 1943 року перебувала у Сталінградській області, після чого повернулась в Україну і відтоді оселились у Полтаві. Родина Віктора Батуріна в часи воєнного лихоліття опинилась на Уралі в Нижньому Тагилі, де довелось очікувати переможного 1945 року. Зростали в центральних районах понівеченої фашистами Полтави. У пам’яті підлітків назавжди закарбувалися руїни міста, негаразди повоєнного часу, які, кожен по-своєму. Часто згадували у товариських бесідах, що нескінченно точили у колі художників.
Походили майбутні митці з інтелігентних родин, атмосфера яких сприяла формуванню та виявленню творчих нахилів. Малювати почали в дитинстві. Тому не дивно, що цей потяг привів обох хлопчаків на початку 50-х років до художньої студії палацу піонерів, якою керував Кость Гнатович Кузема. Для Анатолія Щербака він став першим наставником, а Віктор Батурін до цього два роки навчався у Павла Матвійовича Горобця. Власне в судії і відбулось їх перше знайомство. «Як не дивно, – згадував Євген Путря, близький друг обох художників, – але ні той, ні інший не виявили взаємного інтересу один до одного. Більше того, через багато років вони щось неясно пригадували і посміхались».
Відразу після закінчення середньої школи, влітку 1956 року, Віктора Батуріна призивають на військову службу. Перше випробування проходить цілиною. В армії оволодіває спеціальністю топографа, знання якої стали в нагоді і через багато років, коли довелося глибоко вникати у музейну справу.
Та в юні роки творчі душі особливо вабив театр.
Тож і Анатолій Щербак, після декількох невдалих спроб знайти своє покликання, а це, поміж іншим, було і нестримне навчання у Полтавському педагогічному інституті на історико-філологічному факультеті, і Віктор Батурін, по завершенні строку служби, врешті решт опиняються в художньому цехові Полтавського обласного драматичного театру ім. М.В.Гоголя. Близькість до театральних декорацій, костюмів різних епох і народів дарувала справжню насолоду. До певного часу задовольняла і посада художника-декоратора. Щоправда, Щербак виявився дещо менш зібраним і відповідальним, аніж Батурін. Тривалий час він постійно змінював місце роботи, переходив з театру то до міського будинку культури, то до універмагу, де працював на посаді художника-оформлювача і знову повертався в театр. Два роки викладав у дитячій художній школі, поки 1965 року не переступив поріг Полтавського художньо-виробничого комбінату, який тоді ще звався майстернями. Це був час розквіту організації, яка об’єднувала найкращі творчі сили Полтави. Тут працювали майже всі провідні художники міста: Павло Горобець, Олександр Журбій, Андрій Сербутовський, Дмитро Чвала, Станіслав Ремчуков, Григорій Ступенко, Михайло Зікун, Валерій Кумов, Костянтин Кузема, Юрій Гонтар, Віра Максимчук, Микола Крумін, Микола Коган, за ними слідували молодші: Валерій Мозок, Віктор Трохимець-Мілютін, Анатолій Гонтар, Євген Путря. У тому ж 1965 році до майстерень приходить і Віктор Батурін, також залишивши посаду викладача Полтавської дитячої художньої школи. Активний, діяльний, у 1968 році він уже член художньої ради організації.
Молоді полтавські художники прагнули до вищої освіти. Більшість віддавала перевагу Харківському художньому інституту. Віктор Батурін і Анатолій Щербак обрали столичний вуз – Московський поліграфічний інститут. Разом вони їздять до Москви і, успішно склавши іспити, 1962 року вступають на факультет художнього оформлення друкованої продукції. Навчання давалось легко, позначався досвід творчої роботи. Учителями з фаху були провідні графіки – М.П. Мітурич і А.Д. Гончаров. Доводиться лише з подивом констатувати той факт, що друзі також разом, не закінчивши останнього курсу, залишають інститут через складні сімейні обставини, викликані народженням доньок в обох родинах.
Однак жоден із них особливо не переймався незакінченою освітою.
Йшов 1968 рік, громадськість готувалась до всесвітнього відзначення 200-річного ювілею першого класика нової української літератури І.П.Котляревського. Полтавські художники отримують міністерське замовлення на створення нової експозиції літературно-меморіального музею поета. Виконувати його доручили четвірці молодих митців – Віктору Батуріну, Анатолію Щербаку, Борису Головку і Євгену Путрі. Так утворилося ядро майже всіх наступних творчих груп художників-експозиціонерів.
Це було перше важливе завдання. Залишились у минулому стенди, гасла, дошки пошани, з їх рутинною одноманітністю. Нова робота надихала. За спогадами Євгена Путрі лідерство у групі належало Віктору Батуріну. Це він доводив до доцільність задумів, бігав інстанціями, креслив планшети, просиджував за документацією, переконував замовників і керівництво, здобував кошти. «Кувалда», – з посмішкою говорив про нього Анатолій Щербак.
Сам же Анатолій Щербак виконував роль «мозкового» центру, був консультантом з епохи, літературознавцем, мистецтвознавцем та автором композицій, які ілюстрували події з життя І.П. Котляревського і яких так не вистачало для створення досконалої музейної експозиції.
Музейна справа – річ захоплююча. Вона в змозі, особливо творчій особистості, принести щоденні відкриття, які перетворюють будні на свята, додають снаги і натхнення. Для початківців-експозиціонерів музей був храмом, вони вкладали в свою працю душу і знайшли в ній своє покликання. Натомість отримали захоплення на все життя, яке з роками переросло у справжній фах. Кваліфікації творчої групи В.М. Батуріна і А.Т. Щербака не було рівних. Їх визнавали, ними пишались, вони стали гордістю Полтави. У них було чому повчитись навіть досвідченим музейним працівникам.
Наступним у часі став військово-історичний музей ім. О.В. Суворова в Очакові. Інша тема, військова спрямованість нового об’єкту не стала перешкодою, навпаки, пробудила жвавий інтерес митців до життя і діяльності великого полководця. Працювали з великим піднесенням, відкриваючи для себе невідомі сторінки біографії О.В. Суворова. З’ясували, що генерал-аншеф царської армії не тільки бував на полтавській землі, але тривалий час провів у Кременчуці, готуючи дивізію до складних випробувань. У 1787 році він з честю продемонстрував бойову виправку своїх підлеглих на військовому огляді, влаштованого з приводу приїзду Катерини ІІ. Таким чином, кожен новий музей мав для художників велике пізнавальне значення і у сфері краєзнавства. Поступово Віктор Батурін і Анатолій Щербак стали одними з кращих серед знавців історії рідного краю.
У творчому колективі Віктора Батуріна і Анатолія Щербака завжди панувала дружня атмосфера. Особливо тепло колишні його члени згадують час, проведений в Очакові. Піднесений емоційний настрій тих спогадів пояснюється просто – море, молодість (це був 1972 рік, а до групи входили переважно ровесники), майже цілодобове спілкування сприяло тісному згуртуванню митців, розкриттю найкращих рис їх характеру. Пройняті спільною метою, вони працювали злагоджено і завзято, а вечорами. Трохи перепочивали, продовжували радитись щодо ще не виконаних завдань. Тішились піснями під гітару у виконанні Віктора Батуріна.
Відмітною ознакою їх спілкування завжди був м’який гумор. Об’єктом загальних веселощів часто ставав Анатолій Щербак. Ще б пак, у силу своєї статури він рухався значно повільніше за інших, а ще йому до вподоби був затишок і комфорт домашньої оселі. Друзі називали його сибаритом і складали з цього приводу легенди, які продовжують переповідати й нині. Проте Щербак не ображався, він мужньо зносив побутові незручності і вважав очаківський період найкращими митями свого життя.
У 1973-74 роках група працює над поновленням меморіальної частини музею Панаса Мирного. Анатолій Щербак, оповитий тютюновим димом, без перепочинку розбирає архіви письменника, перераховує та переміряє експонати, а потім до півночі разом з Віктором Батуріним обговорює подачу матеріалу. Працюють у безпосередньому контакті з Михайлом Опанасовичем Рудченком, адже, щоб максимально точно відтворити обстановку дому письменника необхідно було з’ясувати все до дрібниць. Результатом колосальної роботи став ескізний проект експозиції, загальна площа якого склала понад двадцять квадратних метрів.
У цей період до групи приєднується художник-оформлювач Віктор Цимбаліст та Іван Ковалевський і різьбяр, учень знаменитого В.С. Гарбуза, Олександр Чвала. З їх появою робота почала просуватись значно швидше. Митці поспішали, наближалось 1 Травня – свято солідарності трудящих, і партійне керівництво призначило на цю дату відкриття нової експозиції. З незалежних від художників, однак щасливих для музею обставин урочистості відбулись 13 травня 1974 року – у день 125-річчя від дня народження Панаса Мирного.
Однією з перших нову експозицію відвідала вдова сина письменника М.П. Рудченка – Ніна Дмитрівна. Вона тремтячими руками торкалась відремонтованих меблів і, плачучи, повторювала: «Упізнаю…». Ті сльози стали чи не найвищою нагородою авторам відтвореного меморіалу.
Таким чином урочистості продовжувались, музей відвідало чимало офіційних посадовців, серед них і представники Міністерства культури. Лунали тільки схвальні відгуки.
А невдовзі полтавці отримали нову пропозицію. Міністерство культури запрошувало групу до Києва для створення експозиції державного музею театрального, музичного і кіномистецтва УРСР. Це було складне і відповідальне завдання, на виконання якого пішло більше семи років.
Багата фондова збірка – понад 200 тис. експонатів: костюми, реквізит. Ескізи та макети декорацій, особисті архіви видатних діячів, унікальна колекція старовинних музичних інструментів, вертепи XVIII ст. з комплектами ляльок та ін. – відкривала широке поле діяльності, сприяла реалізації численних ідей творчої групи щодо ролі художнього оформлення музейних інтер’єрів. Для Анатолія Щербака та Віктора Батуріна музей театрального, музичного і кіномистецтва став ще й дивом повернення у власну юність.
Експозицію розгорнули у п’ятнадцяти залах колишньої трапезної Києво-Печерської лаври. Висвітлення неосяжних надбань українського народу в цій галузі вирішили розпочати з показу вертепу, що стало своєрідною перемогою, бо суперечило тогочасному розумінню значенню української культури.
Та попри всі переваги та творчі перспективи нового проекту постійні переїзди негативно позначилися на стані здоров’я. Починає хворіти Анатолій Щербак. Все частіше він змушений відмовлятися від чергової поїздки. Віктор Батурін з розумінням поставився до проблеми, що виникла, і перебрав тягар напівкочового способу життя на власні плечі. Відстань між містами не розділила митців, вони продовжували працювати разом – один генерував творчі задуми в Полтаві, а інший втілював їх у Києві.
Завершена у 1982 році експозиція перевершила всі сподівання. Елементи театральних декорацій у вітринах як експонати та декоративність форм в оздобленні інтер’єрів, виконаних полтавськими митцями, утворили ефект перманентного дійства – вистави, що зійшла зі сцени і чарівним способом запанувала в музеї. «Єдиним у своєму роді» назвав Музей театрального, музичного і кіномистецтва України Народний артист УРСР, головний режисер Київського театру ім. Івана Франка Сергій Володимирович Данченко, висловивши пропозицію про висування авторського колективу нової експозиції на здобуття Державної премії Т.Г. Шевченка. [1].
По волі В. М. Батурін і А.Т. Щербак віддаляються один від одного. У 1982 році Анатолій Щербак набирає нову групу, до якої входять Анатолій Міськов, Євген Верьовкін, Геннадій Мінаєв, Юрій Чамаров, Олександр Чвала. У цьому складі митці виконують реекспозицію музею садиби І.П. Котляревського та Вінницького краєзнавчого музею.
А Віктор Батурін продовжує разом з Левом Вайнгортом втілювати ідею повної реконструкції садиби сім’ї Гоголів у Василівці, де Микола Васильович Гоголь провів дитинство і куди щомиті линув подумки, неодноразово повертавсь протягом усього життя. Відродити зруйновану святиню могли тільки справжні сподвижники рівня художника В.М. Батуріна та архітектора Л.С. Вайнгорта.
Чотири роки Віктор Батурін присвятив клопіткій пошуковій діяльності. Вивчав архіви, музейні збірки, досліджував епістолярну та літературну спадщину письменника, у процесі чого підготував наукові розробки для створенню музею-заповідника М.В. Гоголя в селі Гоголеве Шишацького району Полтавської області (колишньої Василівки) та ескізний проект його меморіальної частини. Він став кращим знавцем гоголівської теми. Душею вболівав за достойне вшанування пам’яті великого сина полтавської землі. Автор серії гербових значків «Родовід М.В. Гоголя», він планував кошти від їх продажу використати на реконструкцію пам’ятнику письменникові в Полтаві та встановленню меморіальної дошки на споруді Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцах, у якій хрестили Миколу Васильовича Гоголя.
Праця на відтворенням родового гнізда М.В. Гоголя вимагала повної самовіддачі. Лише ґрунтовні знання та високий професіоналізм усіх членів групи могли забезпечити виконання цього надскладного завдання. Буквально кожну річ потрібно було виготовити своїми руками, від вхідних дверей і підлоги до інтер’єру кімнат, від пічних кахлів до найцінніших експонатів. Основу творчої групи Віктора Батуріна склали: Борис Головко, Олександр Білецькій, Адольф Бойко, Іван Ковалевський, Віктор Цимбалісь, Анатолій Чорнощоков.
Анатолій Щербак, тепер уже із власним колективом, був автором історико-біографічної експозиції музею-заповідника М.В. Гоголя.
Урочистості із нагоди відкриття новоствореного музею відбулись на передодні 175-річчя від дня народження М.В. Гоголя – 31 березня 1984 року.
Два десятиліття живе гоголівських будинок власним життям. Шумить довкола розкішний сад, стрімко збігає стежка до ставка, веде далі до альтанки і таємничого гроту. Давно вивітрився запах свіжої фарби, потемніли дошки на ганку, кожна річ зрослася зі своїм місцем, все тут дихає минулим, історією, творцями якої стали полтавські митці з небайдужими серцями.
1984 рік запам’ятався Віктору Батуріну та Анатолію Щербаку ще двома подіями. Обидва вступають до СХУ та отримують почесні звання заслужених художників України [3, с. 16, 215].
Декілька років художники працюють окремо. Група Анатолія Щербака тимчасово припинивши реекспозицію історико-культурного заповідника «Поле Полтавської битви», виконує часткове оформлення Лубенського краєзнавчого музею. Незабаром у них відбувається знайомство з людиною, чий ентузіазм змушує художників взятися за створення зразково сільського краєзнавчого музею у селі Вовчик Лубенського району Полтавської області. То був сільській учитель, директор музею, безмежно закоханий у свою справу Іван Іванович Саєнко. Зібравши унікальну колекцію пам’яток історії та культури, він мріяв про музей, який би не поступався столичним, і вперто йшов до своєї мети. Навіть після завершення роботи над експозицією музею, художники довго не поривали зв’язків з його самовідданим директором.
У 1986-88 роках групи Анатолія Щербака і Віктора Батуріна знову об’єднує спільна справа. На цей раз – музей заповідник А.С. Макаренка в селі Ковалівка Полтавської області.
«Піснею» називав Анатолій Щербак роботу над реекспозицією музею історії Полтавської битви. Він ще не знав, що стане вона для нього останньою. Пройшло чотири роки перш ніж його група повернулась до музею. Від тепер митці були налаштовані будь за що завершити розпочатий проект. Хоч робочий день часто сягав 10-12 годин, праця приносила задоволення. Художники жили епохою Перта І, намагаючись як найреальніше відтворити і в залах музею. Тому й виникають задуми влаштування вітрин у вигляді корабельної каюти чи фортечної вежі, розміщення гармат з обов’язковим використання лафету, а то й спорудженням деталей бастіону. Художні знахідки митців високо оцінили відвідувачі музею.
На весні 1990 року закінчили оформлення останнього залу, та, здавалось, музей не відпускав. Настав час переосмислення української історії, спростування ідеологічних нашарувань. Зі спецсховищ виходять праці видатних українських істориків: Михайла Грушевського, Миколи Костомарова, Івана Крип’якевича та ін. Українці зачитуються ними, як бестселерами. У світлі цих подій виникає задум створення постійно діючої виставки «Козацька держава». На запрошення працівників заповідника «Поле Полтавської битви» Анатолій Щербак розробляє перший проект цієї експозиції. Та стан здоров’я не дозволив втілити його в життя. На сам кінець експозицію «Козацької держави» побудували Анатолій Чорнощоков та Геннадій Ільїн, а Анатолій Щербак, останній раз побувавши в музеї влітку 1994 року, надав консультації відносно остаточного її завершення.
У цей час у Полтаві здійснювався і останній проект головного художника міста Віктора Батуріна – на Панянському пагорбі будувався пам’ятник полеглим українським козакам (скульптор В.І. Білоус, архітектор В.С. Шевченко). Життя митця обірвалося раптово 16 листопада 1993 року, побачити пам’ятник завершеним не судилося.
Анатолій Щербак тяжко переживає втрату друга, що остаточно підриває його здоров’я. Через рік, також пізньої осені 23 листопада 1994 року не стало і Анатолія Щербака. Так і пішли у вічність, до болю рано, як жили й працювали – разом.
«Творцями музейних експозицій» назвав полтавських художників-експозиціонерів Леонід Мельник в газетній публікації в 1984 року [2]. Навряд чи можна підібрати кращі слова, щоб так змістовно і коротко охарактеризувати цей досить рідкісних фах. Обравши саме його, Віктор Батурін і Анатолій Щербак щедро дарували співвітчизникам свій талант. Вони залишили у спадок нащадкам музеї, а значення такої творчої спадщини важко переоцінити.
Світлана Бочарова, заступник директора з наукової роботи