«Обережно, двері відчиняються, наступна зупинка…»
У 39-ту річницю аварії на Чорнобильській АЕС ми представляємо рефлексії сучасної української художниці Людмили Санік на теми найбільших в історії людства техногенних катастроф. Робота Квадриптих «Обережно, двері відчиняються» (1 – «Хіросіма», 2 – «Чорнобиль», 3 – «Фукусіма», 4 – «Сонце зійде!») написана в рамках масштабного артпроєкту, який, на жаль, не був реалізований. Ідея виникла 2014 року. Архітектор Сергій Машковський та художники міста вирішили нагадати людству про чотири стихії. Схематично задум виглядав так: чотири полотна розміром 144/80 мали імітувати проріз дверей пасажирських поїздів Японії… Раптом лунає об’ява: ,,Обережно! Двері відчиняються, наступна зупинка…» Уявний поїзд перестає рухатись, художник, який знаходиться у вагоні, у прорізі дверей, протягом миті бачить, скоріш уявляє, свою власну версію цих стихій: Хіросіма (землетрус), Чорнобиль (аварія на АЕС), Фукусіма (стихія води), … Четверте полотно навмисно залишили без назви. Кожен учасник проекту мав дати свою версію та назву. Участь в проекті мали взяти 100 митців з усієї України, з Полтави – Анатолій Лавренко та Людмила Санік. Авторка подарувала свою роботу Полтавському художньому музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка. На згадку залишила й історію створення квадриптиху: «Коли працюю над якоюсь темою, перш ніж приступити до роботи, я маю відчути матеріал досконально. Два місяці я сиділа за комп’ютером. Переглянувши всі документальні фільми про Хіросіму, Чорнобиль, Фукусіму, була вражена. Виникла ідея створити прообраз японської ширми. Деякі японські ширми зроблені таким чином: кожна її частина – продовження попередньої. При цьому будь-яка з частин може працювати як окремий твір. Якщо прибрати одну з частин і з’єднати ті, що залишилися, твір сприймається цілісним. Важко словесно описувати абстрактний живопис. Можна тільки сказати, що за основу першої стихії, тобто Хіросіми, я взяла традиційний японський одяг. Перейшовши до Чорнобиля, згадувала про дерева, які мене вразили під час поїздки до Седніва: листя на деревах уже не було, але на всіх яблунях висіли яблука абсолютно чорного кольору. Свічка – пам’яті першим ліквідаторам. Третя частина – стихія води. Окремо хочеться сказати про четверту частину моєї «ширми» – «Сонце зійде». Я дивилася десять версій проєкту. У деяких художників остання частина була просто записана чорним кольором – імітувала кінець світу, бо людство саме себе знищить. У художниці з Харкова була написана Богородиця-спасителька. Я довго думала і все ж таки вирішила дати людям надію, тобто, якщо ми схаменемося, то прийдемо до СВІТЛА, тобто до ГОСПОДА! І Сонце все таки зійде! За основу цієї частини я взяла прапор Японії, вкрила його цвітінням сакури (найшанованіший святковий період у житті японців; я щиро радію, що тепер вона цвіте й у нас у Полтаві) та написала пагоду – браму, яка стоїть на сході міст Японії, де зустрічаються вцілілі діти, мами, що їх загубили, тобто під час стихій усі тікають туди (це гарно показано у фільмі Акіри Куросави «Рашьомон». Під брамою моя монограма, тобто я теж поділяю цю долю. Вода, що переходить на полотно, вже не так вирує, над нею з’являються чайки – символ життя. Сонце я підняла (на японському прапорі воно посередині). Я вірю, що Сонце ЗІЙДЕ!»
