Запрошуємо на відкриття персональної виставки Івана Герцуня, художника, педагога, наукового співробітника відділу науково-масової та виставкової работи музею.
Довідка: : Іван Герцунь народився 3 лютого 1996 року в селі Гора Полтавського району. Навчався у Полтавській дитячій художній школі імені Святослава Пашинського, після закінчення якої відвідував Артстудію «Художник» (керівник студії – Юрій Бернацький). Вищу освіту здобував у Національному університеті «Полтавська політехніка» імені Юрія Кондратюка. Отримав ґрунтовні знання і практичний досвід під керівництвом висококваліфікованого професорсько-викладацького складу кафедри образотворчого мистецтва архітектурного факультету. Із вдячністю згадує своїх педагогів Юрія Бернацького, Сергія Журавльова, Миколу Болюха, Олександра Левадного, Сергія Григор’єва, Олега Перця, Володимира Безуглова, Марію Панченко. Магістратуру продовжив одразу у двох напрямках: у Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка навчався стаціонарно на кафедрі образотворчого мистецтва психолого-педагогічного факультету та заочно на історичному факультеті. Працює науковим співробітником відділу науково-масової та виставкової роботи Полтавського художньго музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка. Крім живопису, захоплюється історичною реконструкцією, історичним фехтуванням та лимарством.
Якось на самісінькій вершині Гори — чи то кургану, насипаного з людської пам’яті, — стояв гном Тур і вдивлявся в далечінь. Земля під його ногами дихала старими легендами, а вітер приносив запах полину й диму майбутніх битв. Тур іще не знав, що незабаром його ім’я буде вимовлене пошепки разом зі словом «Перемога», і що саме його рука спинить лютого дракона.
Під Горою, в долині, спочивало козацьке військо. Отаман Трясихата, важкий на слово й міцний на серце, послав Тура на розвідку — бо так велів звичай і так підказувала душа. За козацьким звичаєм гном закурив люльку на вершині, пустив дим у небо і став чекати сигнальних вогнів. Час тягнувся, мов застиглий мед, і мовчання обростало камінням. Тур чекав так довго, що сам став частиною Гори — обернувся на кам’яну бабу, нерухому й мовчазну, з поглядом, спрямованим у вічність. Козаки знизу вдивлялися в вершину, але не бачили там живої душі — лише золотаві промені сонця, що гралися на вечірніх хмарах і котилися аж до обрію. На Горі стояла кам’яна статуя, ніби завжди там і була, ніби ніколи не ходила і не дихала.
Раптом небо затягнулося імлою. Повітря стиснулося. І блиснувши хвостом серед неба, з’явився крилатий змій — темний, важкий, старший за страх. Козаки стали на прю. Люте побоїще сколихнуло долину, і полягли всі — всі, крім отамана, якого привалило дубом, викорчуваним диханням змія. Трясихата лишився сам серед тиші, що дзвеніла гірше за шаблі. Його серце не витримало журби — і в одну мить стало стихією.
Затряслася земля. Задвиготіло все живе й мертве. І на вершині Гори тріснула кам’яна баба.
У променях ранкового сонця з каменю вийшов гном Тур — живий, мов світанок. У руках він тримав довбню, народжену зі столітнього дуба, викорчуваного драконом. Мить — і змій лежав долілиць, притиснутий до землі, що більше не хотіла його носити.
Темні хмари розійшлися. Повернулися голоси птахів. Вітер знову став лагідним. І там, де сходяться пам’ять і диво, настав мир.
Виставка Івана Герцуня присвячена фантастичним історіям, міфічним створінням і світам, що їх оточують: людським образам і краєвидам, у яких реальність переплітається з уявою.
Як можна зрозуміти з передмови, навіть відчайдушна душа з палким серцем у маленькому тілі здатна здолати могутнє зло. Так само й у реальному світі люди усвідомили: невелика за територією країна з потужною, згуртованою та вольовою нацією може дати відсіч значно більшому й нахабному ворогові. У цьому сенсі показовою є картина «Гном-драконоборець». Образи ж казкових підземних жителів уособлюють гноми та їхні покровителі з полотен «Знахідка», «Дворф» і «Вій — король гномів».
Козаки з картин «Козак — душа правдивая», «Дума для шаблі» та «Задунайський козак» постають особливо медитативними: ніби розчиняючись у просторі, вони зникають, аби в потрібну мить з’явитися знову.
Сатиричний образ билинного витязя, в якого викрали коня, утілений у картині «Деусѣ Вультѣ». Події розгортаються на Святій Землі — з іронічним натяком на князя із Залісся, який нібито переховувався в сусідньому містечку від убивць, тоді як його нащадки твердять, що той перебував у хрестовому поході. Навіть назва роботи тут промовиста: вона є частиною вигуку хрестоносців і означає «Божа воля».
Погляд у добу Відродження відкривають сюжетні картини «Артеміо КОТраміні» та «Поєдинок за троянду». Творчість віків, закарбована у міфі, й спадщина наших предків знаходять свій голос у картині «Гуслі гудуть», де мудрість поколінь ллється з уст старця.
Низка автопортретів вирізняється театральністю та образною різноманітністю: Іван зображений то молодим горцем, то піратом, то козаком. Серед них особливо вирізняється парадний автопортрет «Шляхтич» — у повний зріст перед глядачем постає український вельможа з родовим гербом, шаблею та зосередженим, цілеспрямованим поглядом.
Приземлене чи надприродне — що ж побачать подорожні? На полотні «Дивовиддя» світ у очах героїв сприймається по-різному: хтось бачить світло у хаті на пагорбі, а хтось серед вечірніх хмар узріває видіння, спровоковане чарами відьми.
Загальний колорит і атмосферу виставки передають пейзажі «Драконячі гори», «Пагорби вже близько», «Після полудня», «Балка», «Таємничість»… Реальність і вигадка, сучасне й минуле, незвичне, затиснуте в лещатах буденності, — усе це поєднується у виставці «Міф у сяйві часу». А що побачили Ви, шановний глядачу?
Останні події
Полтавський художній музей на мапі
