Першого січня виповнюється 130 років від дня народження Василя Касіяна – однієї з ключових постатей українського образотворчого мистецтва ХХ століття.
Василь Ілліч Касіян (1896–1976) — український художник-графік, майстер офорту, ілюстратор, педагог, перший серед художників лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
Народився у багатодітній сім’ї в селі Микулинці (нині територія у межах м. Снятин, Івано-Франківської області). Неабиякі здібності до мистецтва виявив ще в початковій школі, а завдяки підтримці небайдужих людей зміг продовжити навчання в реальній школі у Снятині. Матеріальні труднощі змушували його поєднувати навчання з важкою працею, але не зламали прагнення до знань і творчого розвитку.
Велику роль у формуванні художника відіграли ілюстровані книги, через які він відкрив для себе творчість Рембрандта. Гуманізм, глибокий психологізм і повага до внутрішнього світу людини, властиві великому майстрові XVII століття, стали важливими орієнтирами для Касіяна. Мабуть, це і визначило вибір графіки як основного його фаху.
Прагнення Василя Касіяна до мистецтва й отримання художньої освіти було різко перерване Першою світовою війною. Мобілізований до австро-угорської армії, зазнав поранень і потрапив у полон. Навіть у цих обставинах Касіян не полишав малювання і внутрішнього наміру стати професійним художником. Війна стала для нього не просто життєвим випробуванням, а й глибоким досвідом, який загострив увагу до людських страждань, моральної напруги й драматизму історії.
Після звільнення з полону доля привела його до Праги. У міжвоєнний період Прага стала одним із провідних центрів українського культурного та мистецького життя в еміграції. Завдяки підтримці чехословацького уряду тут діяли українські освітні й культурні інституції, які дали можливість цілому поколінню мистців здобути фахову освіту й інтегруватися в європейський культурний простір.
Отже, з 1920 до 1926 року Василь Касіян навчався в Празькій Академії мистецтв (учень Макса Швабінського), де опановував різні види графіки. У цей період він створює портрети, жанрові композиції та ілюстративні аркуші, у яких поєднує академічну школу з уважним спостереженням за людиною. На формування його стилю вплинули традиції європейської реалістичної графіки, досвід старих майстрів, передусім Рембрандта, а також середовище української мистецької еміграції в Празі. Саме тут окреслюється характерна для Касіяна увага до психологічної виразності образу.
У 1926 році Василь Касіян із відзнакою закінчив Празьку Академію мистецтв. А в 1927 році почав викладати у Київському художньому інституті. Був професором графіки, очолював майстерню. Саме в Києві він сформувався не лише як мистець, а також як впливовий педагог, який виховав кілька поколінь українських графіків. Серед його учнів: Василь Авраменко, Ніна Божко, Наталія Болдирева, Валентин Бунов, Віра Бура-Мацапура, Віктор Вандаловський, Григорій Гаркуша, Олександр Данченко, Георгій Зубковський, Василь Калуга, Анатолій Кожухов, Василь Лопата, Іван Селіванов і багато інших талановитих художників.
У 1930 році Василь Касіян переїздить до Харкова, де бере активну участь в організації Українського поліграфічного інституту, в якому викладає до 1937 року. А у 1938 році почав працювати в Харківському художньому інституті, де через 2 роки став заступником директора закладу.
Досвід Другої світової війни для художника мав інший характер, ніж пережите ним у роки Першої світової. У 1941 році була тимчасова евакуація з Харкова. І в цей період Касіян потрапляє до Середньої Азії, а згодом у Самарканд, куди було евакуйовано Український художній інститут. Саме там він створює численні плакати воєнної та патріотичної тематики, спрямовані на підтримку морального духу та осмислення подій часу. Хоча війна цього разу не торкнулася його безпосереднім фронтовим досвідом, вона постійно була присутня в його творчості – як історична реальність, що вимагала художньої відповіді. У цих роботах Касіян знову звертається до теми людської гідності, напруги епохи та відповідальності мистця перед суспільством, переводячи особистий досвід і пережите в площину узагальненого образу.
У 1944 році Василь Касіян повернувся до Києва. Впродовж 1944 – 1961 років викладав у Київському художньому інституті. У 1947 році отримав звання дійсного члена Академії мистецтв, а у 1950 році – члена Академії архітектури. Упродовж 1955 – 1962 років Василь Касіян обіймав посаду завідувача відділу образотворчого мистецтва Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії Академії наук.
У 1964 році Василь Касіян, перший серед художників, став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка: за багаторічну мистецьку творчість на шевченківську тематику та виконані ним художні твори ‑ естампи, офортні ілюстрації до «Кобзаря», ілюстрації до роману Оксани Іваненко «Тарасові шляхи». А в 1971 році йому було присуджено Державну премію за участь у створенні 6-томної «Історії українського мистецтва».
Мистець половину свого життя присвятив шевченкіані: здійснив художнє оформлення 5 видань «Кобзаря», ілюстрував твори: «Гайдамаки», «Катерина», «Сон», «Наймичка» тощо. Крім того, Василь Касіян ілюстрував твори Лесі Українки, Івана Франка, Василя Стефаника, Михайла Коцюбинського, інших класиків української літератури.
У творчому доробку мистця близько 10 тисяч робіт, виконаних у різних графічних техніках: офорт, дереворит, суха голка, літографія тощо. У всіх його творах відчутний народний характер – як у тематиці, так і в художніх засобах. У кожному образі пульсують думки, мрії й прагнення українського народу. Його мистецька мова проста, ясна й переконлива, позбавлена штучної риторики, але наповнена внутрішньою силою. Основою цього художнього світогляду був реалізм – не як механічне відтворення дійсності, а як етична позиція мистця, уважного до людини та її внутрішнього світу. Реалізм Касіяна спрямований до високих гуманістичних ідеалів, утвердження людської гідності, співчуття й відповідальності. Саме ця внутрішня моральна напруга надавала його творам переконливості й робила їх зрозумілими глядачам різних культур, що й зумовило широке визнання художника далеко за межами України. Твори Касіяна неодноразово експонувалися у провідних містах Європи: Празі, Варшаві, Відні, Берліні, Парижі, Лондоні, Венеції; а також у США та країнах Азії.
Василь Касіян належить до тих художників, чия діяльність не лише віддзеркалює свою епоху, а й активно формує її художню мову. Саме його діяльність дала потужний імпульс розвитку української графіки та гравюри – мистецтва, що завдяки своїй тиражності й доступності стало однією з наймасовіших форм образотворчої культури ХХ століття.
Творчість Василя Касіяна представлена у провідних музейних зібраннях України та за її межами і є важливою складовою культурної спадщини нашої держави.
Зокрема у фондовій збірці Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка зберігається кілька графічних творів художника. Серед них 3 літографії «Шевченко друкує свої офорти», «Шевченко серед селян» та « Т. Шевченко на Україні» (зберігаються в музеї з 1919 року), офорти «Портрет письменника І.Я. Франка (1856 – 1916)», «Пуща Водиця» (1945), що передані до музею Дирекцією художніх виставок України у 1948 році та офорт «Мавка і Лукаш. Ілюстрація до твору «Лісова пісня» (1970), який був подарований музею колекціонером О.М. Петренком у 2022 році.
Шевченківська тема стала однією з провідних у творчості Касіяна. Три літографії, що зберігаються у нашому музеї, увійшли до ювілейного альбому естампів «Тарас Шевченко», який підготували 1939 року художники Харкова і видали у державному видавництві «Мистецтво».
Особливо широкого народного визнання набула літографія «Шевченко серед селян». Створена на основі малюнку для художнього оформлення, яке Касіян розробив 1934 року до «Повного зібрання творів» Тараса Шевченка. Цей малюнок знаходився на титульній сторінці і зображав Шевченка серед селян, котрий веде з ними знамениту «розмову з зерном», що згодом поширилася в народних переказах і стала легендою – про царя, царських сановників, поміщиків і про мужиків. Але Касіян не повторював малюнок, який виконав п’ять років тому, а докорінно перебудував композицію і доповнив її новими образами. Він конкретизував місце дії: розмова відбувається в селянській хаті, і низька стеля, що нависла над головами людей, надає твору особливого настрою, посилює відчуття єдності селян з їх співрозмовником, який почуває себе тут серед своїх. Цьому настрою інтимності сприяє й освітлення від прихованого джерела, ретельно розроблене художником.
Шевченко сидить, тримаючи над столом руки з затиснутими в жмені зернами. Яскраво освітлене лице поета серйозне: адже йдеться про важливі справи. Саме так ставляться до Шевченкової розмови й селяни: вони уважно з цілковитим довір’ям слухають його. Мерехтливе світло від каганця вириває з півтемряви їх характерні постаті й обличчя. І характери, і типаж, і ситуація, і обстановка – все тут правдиве, народне, національне.
Широко відома літографія «Шевченко на Україні» була створена наприкінці 30-х років на основі малюнку «Шевченко і Дніпро». Перед нами Шевченко під час його останньої подорожі 1859 року на Батьківщину.
Знявши бриль і підставивши голову вітрові, іде він високим берегом Дніпра. На суворому обличчі поета відбилися і напружена думка, і глибоке душевне хвилювання. Внизу, під кручею річка, і чайки злітають над хвилями. Поривчастий вітер гне додолу прибережні верби. Важкі грозові хмари вкрили небо, праворуч дощ тугими струменями січе землю, але в глибині небо вже посвітліло.
Твір сповнений глибокого настрою, бентежний образ поета злився з образом збуреної природи.
Значний інтерес має й літографія «Шевченко друкує свої офорти». Це поетичний та світлий за настроєм і манерою виконання твір. Шевченко, що друкує свої офорти. Він знімає зі станка щойно відтиснутий естамп офорта «Вірсавія» з картини свого улюбленого вчителя Карла Брюлова. Обличчя Тараса Григоровича виражає захоплення. Повітря майстерні, передане легкими прозорими штрихами літографського олівця, ніби радіє за художника, який здобув, нарешті змогу вільно творити. Документальності у творі Касіяна нема. Здебільшого художник зобразив тут власну майстерню в Харкові. Тільки офортний станок змалював за конспектом-посібником, що його на початку 70-х років написав для членів «Товариства російських аквафористів» ініціатор його заснування – художник-аматор і мовознавець О.І. Сомов: таким станком міг користуватися Шевченко. І на стінах повісив Шевченкові твори: портрети М.С. Щепкіна та Айри Олдріджа, офорт з картини Рембрандта «Притча про робітників на винограднику».
Касіяна-художника взагалі приваблювали образи видатних і великих людей. Ряд його творів присвячено найвидатнішим представникам нашої культури. Прикладом такого твору є представлений у збірці нашого музею кольоровий офорт «Портрет письменника І.Я. Франка (1856 – 1916)».
У центрі композиції – погрудне зображення Івана Франка у фас з легким нахилом голови. Погляд письменника спрямований вниз, що надає образу замисленості. Ніби автор хотів передати всю глибину особистості, що відображається в цьому погляді.
Щільна перехресна штриховка формує об’єм обличчя, підкреслює його рельєф, зморшки, характерні вуса. Більш широкими штрихами без деталей виконаний фон, що виділяє обличчя, зосереджуючи увагу глядача саме на ньому.
Офорт «Мавка і Лукаш. Ілюстрація до твору «Лісова Пісня» – це аркуш із видання «Творчість Лесі Українки в естампах київських художників. До сторіччя від дня народження». Це видання було надруковано до річниці від дня народження Лесі Українки у 1970 році. До нього увійшли естампи, створені видатними українськими графіками до творів видатної поетеси та драматургині.
Твір Василя Касіяна ілюструє сцену з драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». У центрі композиції знаходиться Мавка, напівлюдська, напівміфологічна істота, що виростає з лісового оточення. Її фігура органічно зливається з природою – вона сидить на гіллі, яке обплітає її тіло, ніби підкреслюючи належність до світу лісових духів. Довге хвилясте волосся, вінок на голові, усміхнене обличчя – створюють ніжний образ лісової дівчини.
Навпроти Мавки зображений селянський юнак Лукаш. Він стоїть у простому одязі із сопілкою в руках. На відміну від Мавки його постать більш приземлена і вказує на те, що хлопець належить до іншого світу – людського.
Композиція побудована так, ніби ліс обрамляє сцену. Дерева, листя і трави на передньому плані виконані густою штриховкою і мають дрібну деталізацію, задній же план менш насичений – це надає зображенню виразності та створює відчуття глибини. А контраст між щільною текстурою рослинності та світлішими фігурами виділяє головних героїв, привертаючи до них увагу глядача.
