Чорнобиль. Перехрестя доль

Чорнобиль. Перехрестя доль. Сергій Козлов

Минуло 38 років з дня найжахливішої техногенної катастрофи ХХ століття – аварії на Чорнобильській АЕС. 600 тис. уражених, 200 тис. евакуйованих із 129 населених пунктів, 30-тикілометрова зона відчуження — такі цифри наводила офіційна статистика. Чорнобильська трагедія отримала сьомий рівень небезпеки за Міжнародною шкалою ядерних подій (із 8 можливих). Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики (до вибуху на АЕС «Фукусіма-1») як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків, так і за економічними збитками. Відтоді саме слово «Чорнобиль» стало знаковим для всього світу, назавжди залишивши незагойну рану не лише на українській землі, але і в серцях людей.

26 квітня ми віддаємо шану тим героям, які знаючи про наслідки для свого здоров’я і життя, не злукавили, відважно стали на захист усього світу від страшних наслідків Чорнобильської катастрофи.

Про одного з ліквідаторів аварії на ЧАЕС у червні-вересні 1986 року ми хочемо розповісти нижче.

Сергій Валерійович КОЗЛОВ відомий у Полтаві меценат, колекціонер, лауреат премії імені Миколи Ярошенка та давній і добрий друг музею. Сергій Козлов досі зберігає вирізку з газети «Правда» про те, що на Чорнобильській АЕС сталася трагедія, яка з’явилася 2 чи 3 травня. З неї й дізнався про аварію на станції. Але там нічого не йшлося про радіоактивну загрозу для населення. У Полтаві, як і у Києві, проводили паради. Стояла чудова тепла погода, повсюди все квітнуло й раділо. Чутки про трагедію поступово поширювалися в суспільстві, бо деякі люди підслуховували зарубіжні радіостанції. Але більше офіційної інформації почало з’являтися аж після 15 травня.

Аварія на ЧАЕС вплинула й на долю родини Сергія Козлова. Молода сім’я щойно отримала в кооперативному будинку квартиру. Донечці Танечці 5 червня мав виповнитися рік. Вони були безмежно щасливі й готувалися відсвяткувати першу річницю нашої крихітки у великому родинному колі, а тому поспішали зробити в оселі ремонт. 30 травня уночі доклеювали останні шпалери. Сергій стояв на табуретці перед вхідними дверима, вирівнюючи паперове полотно. І раптом о 23.30 пролунав дзвінок. За дверима – хлопчина. Господар відчинив йому двері прямо з табуретки:

– Ви – Козлов Сергій?

– Я.

– Вам повістка з військкомату. Треба обов’язково прибути. Розпишіться.

Кур’єр попросив вибачення й пішов.

«А я стою трохи ошелешений і читаю, – згадує Сергій Валерійович, – що на 4-у ранку потрібно прибути до 11-ї школи, де наш пункт збору по Октябрськомурайону. Переглянувшись з дружиною, посміхнулися, бо рівно три місяці тому прийшла така ж повістка на військову перепідготовку. Кажу дружині: «Ну що ж, Ірочко, треба йти. Покажу їм документи, що в мене через два дні сесія, вони й відпустять». Хутко доклеїв шпалеру, попили чаю й пішли з нею через нічні куширі-сади навпростець до 11-ї школи. Підходимо, а тамнароду зібралася тьма. Стоять старенькі автобуси ЛАЗ, повсюди вовтузяться люди, підходять до столиків, щось пишуть. Нас нічого не насторожило, я вже підготував документи, виклик в університет на 2 червня, думав, що відразу й повернемося з моєю Ірочкою додому.

І раптом щось пішло не так. Мені сказали, щоб студентський квиток я віддав дружині, бо вінмені не знадобиться, і попросили розписатися на одному зі столів. Усе чемно, але по-військовому суворо. Ще треба було підійти до автобуса і там відмітитися. Я підійшов, бачу – в салоні дрімають люди. Постукав, зайшов і… водій зачинив за мною двері. Я показав військовий квиток молодому офіцеру, представився. Той каже: «Шукайте місце в салоні, бо вже треба їхати. Люди чекають майже дві години». Вранці прокинулися під якимсь лісом. Нам скомандували вийти з автобуса і «поснідати «тормозками» з дому». А я – улегких спортивних штанях, футболці й кедах, навіть бутерброда не взяв із собою, бо не планував нікуди їхати. Таким же, як я, виявився ще один студент – із Полтавського медінституту. Спасибі, старші побратими не дали з голоду пропасти. В обід приїхала водовозка з водою, перегрітою на сонці. А ввечері привезли солдатську кашу. Ми дізналися, що перебуваємо в Лубнах, на території 25-їЧапаєвської дивізії. Після вечері нас «завантажили» в «Ікаруси» з київськими номерами, й ми поїхали. Знову ж,ніхто не сказав, куди й навіщо. Народ почав «кучкуватися» – партійні окремо, старші – окремо, і молодь також особнячком.

Десь о 5-й ранку приїжджаємо в чисте поле, де стоять намети. Нас вишикували, перевдягнули у військову форму й почали розбирати по командах. Відбирали за особовими справами. Я свого часу служив у Москві в окремій роті Почесної варти. Це був Особливий відділ – підрозділ військової комендатури, який відповідав за державну безпеку. Зі мною спілкувалися працівники цього підрозділу – так звані «особісти». Мовляв, хоч я й студент, але потрібні люди, яких не треба навчати та пояснювати зайве… «Особіст» у чині полковника повідомив мені, що це буде Чорнобильська зона і пробути там доведеться стільки, скільки буде потрібно Батьківщині. Можливо, 2-3 місяці. Дозволив написати додому листа. Розмова була не жорстка. Але відверто сказав, що я вже спеціаліст, тож повинен знати, що буде підписано документи про нерозголошення державної таємниці. Я підписав його на 25 років. Потім зібрали нашу команду. Серед нас був один медик. Дякуючи йому, я вважаю, що маю сьогодні певне здоров’я. Він потурбувався, щоб нам роздали йодовані таблетки, які треба було вживати щодня. Крім того, давали ще по дві якісь пігулки. Ніколи не чув від людей з інших підрозділів, щоб їм видавали такі засоби захисту від радіації. Утім, присмак металу в роті був звичайним явищем, а це свідчило про високий рівень опромінення.

У команді нас було восьмеро; я та ще один чоловік – рядові.Найстаршому – сержанту Юрі – було 27. Я був наймолодшим – мені у січні виповнилося 22 роки. Біля самого зруйнованого реактора побував разів 5. Їздили туди в БТР-і, покритому свинцевими пластинами. Ми практично жили в цій машині, нерідко навіть спали в ній. Брав також участь вобгороджуванні колючим дротом забрудненої території. Нам запропонували допомогти,і ми кілька годин вивантажували з автомобілів і підносили на ломах бухти колючого дроту.

У мене часто запитують про враження від зони відчуження. Це було по-своєму цікаво. Дуже вразило новозбудоване місто Прип’ять – красиві житлові будинки, розкішний Будинок культури. В ідеалі воно було бездоганним. Ми приїхали туди БТРом. У центрі міста бігала велика зграя собак. Вони гавкали тільки тоді, коли бачили людей. Просили поїсти, бо голодні. А так у місті стояла абсолютна тиша, навіть ворони пролітали, не каркаючи. Птахи ніде не співали. Ця моторошна тиша тиснула на вуха.

Як зараз пам’ятаю: кінець червня, 14 година дня, стоїть літня спека.Під’їзди відчинені, але з них ніхто не виходить. Вулиці порожні. Ти розумієш, що місто мертве, але це усвідомити дуже важко. Під’їздів чомусь не «законсервували», і шлях мародерам був відкритий. Я бачив на лавці перед будинком розібраний телевізор – мабуть, випотрошили деталі. Певні наслідки пограбувань і руйнації уже відчувалися.

У серпні 1986 року ми самі побачили, як рівняють населені пункти з землею. Рештки хат ніби закопували живцем. Засипали землею, утрамбовували, але в деяких місцях все одно визирали то уламки перекриття, то шматки дахів, то якісь палиці, ніби немічні руки, що тягнуться до неба.

За весь час перебування в Чорнобильській зоні я написав кілька листів додому. З них дійшов лише один. Їх, безумовно, перечитували. І напевно, там писав щось зайве. Проте в основному просив рідних, щоб не хвилювалися.

Загалом пробув «у Чорнобилі» 96 днів. Перед від’їздом підписав ще один папірець про мовчання на 50 років. Військовий квиток у мене відібрали, бо набув радіаційного забруднення. Позабирали всі фото, зроблені в зоні. На доріжку тричі помився, бо не все з першого разу змилося, перевдягнувся у чисте і поїхав додому…

Повсякденне життя, навчання здавалося легкою забавкою, а те, що пережив улітку, – ніби наснилося в моторошному сні. Але ми не могли розказувати більше, ніж було дозволено. Існувала відповідальність на рівні військової прокуратури, тому за розголошення державної таємниці могли дати від 5 до 10 років ув’язнення».

Десятиліття не стерли спогади  про трагічну історію. Пам’ять про полеглих побратимів, щире бажання її увічнити надихнули Сергія Козлова на створення ікони «Чорнобильський Спас». Вперше така ікона з’явилася в Україні 2003 року за ідеєю президента всеукраїнської громадської організації «Союз Чорнобиль України» Юрія Андрєєва (іконописець — Владислав Горецький). Згодом у регіонах почали з’являтися копії з певними авторськими доповненнями. Полтавський «Чорнобильський Спас», автором задуму якого є Сергій Козлов, створений за всіма іконописними традиціями у стилі українського бароко ХVІІІ ст.  Їкону виготовили   темперними  та олійними фарбами, з використанням сусального золота, срібла, емалі. Кошти на виготовлення ікони збирали чорнобильці Полтавщини. Іконописець побажав залишитися невідомим. У квітні 2016 року, напредодні 30-х роковин аварії на ЧАЕС, делегація полтавських ліквідаторів побувала у зоні відчуження, де ікону було освячено.

Сергій Козлов у співавторстві з Анатолієм Шевченком підготували книгу «Солдати Чорнобиля» (Полтава, 2021). Це зібрання спогадів тих, хто опинився у пеклі боротьби з четвертим енергоблоком, і вижив. Загалом від Полтавської області на Чорнобильську АЕС було відправлено близько 30 тисяч осіб. Не всі повернулися, не всі живі нині. Та дана книга для майбутнього покоління, яке так мало знає про цю складну сторінку історії України.

Подвиг ліквідаторів страшної катастрофи неможливо переоцінити, а їх непідробний героїзм, самопожертва та патріотизм гідний найбільшої шани і вдячності.

Матеріал підготувала Марина Федорова