16 червня 2025 року виповнюється 95 років від дня народження Івана Михайловича Віцька (1930-2011), відомого українського художника порцеляни, кераміста, аквареліста, педагога, постать якого вирізняється яскравим талантом на мистецькому небосхилі Полтавщини. Мистець народився в с. Крутий Берег, поблизу Полтави, в родині Михайла Матвійовича та Ганни Михайлівни Віцьків. Батько був залізничником, мати працювала в колгоспі. Сім’я мала п’ятеро дітей, але троє старших – Ольга, Іван, Андрій, померли маленькими, а Микола та Іван (молодший) виховувалися бабусею й прадідом. Бабуся привчала хлопців до порядку та дисципліни, а прадід, який був прикладом козацької наснаги, проживши 104 роки, навчив Івана рибалити, збирати пахучі трави, спостерігати за природними явищами та шанувати рідну українську землю.
Поштовхом до вибору майбутньої професії стало доленосне знайомство з військовим будівельником Степаном, який в роки післявоєнної відбудови квартирував у рідного дядька Трохима Матвійовича Віцька. Він і познайомив Івана з глиною. Чоловік вмів гончарувати, виготовляти посуд. «Дивись, Іване, приглядайся, може колись знадобиться. – Гончарем станеш!» Півроку парубок вчився у наставника, допомагав у виготовленні та оздобленні виробів.
Закінчивши 7 класів у 1946 році, за наполяганням сім’ї, Іван вступив до залізничного училища на «котельника». Та провчився тільки два місяці, бо дуже захворів. У лікарні юнак багато малював. Медична працівниця порадила йому поїхати на навчання до Миргорода. Іван твердо вирішив стати художником. У 1948 році він одразу вступив на ІІ курс керамічного
відділення Миргородського керамічного технікуму. Його вчителем став Микола Миколайович Писанко (1910-1996), випускник Одеського художнього училища, який часто ділився з учнем своїми роздумами. Учень грамотно поєднав теоретичні знання наставника з накопиченою ґрунтовною практикою. По закінченню навчання – у 1951 році, Іван Михайлович Віцько був направлений на Баранівський фарфоровий завод технологом із оформлення декоративних виробів.
Традиції виробництва з формування та розпису тонких фарфорових виробів дали змогу зануритись фахівцю в 170-річну історію української порцеляни. У Баранівці молодий спеціаліст зустрів своє кохання та одружився з Ніною Андріївною Нікітчиною – живописицею виробництва. Незабаром у них народилося два сина – Олександр (1952) та Михайло (1963).
Відданість професії спонукала Івана Михайловича продовжити навчання. Задля отримання вищої освіти, у 1953 році він став студентом Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва керамічного факультету. Вже на перших курсах, захопившись народним мистецтвом Західної України, Іван Віцько створив вишуканий чайний сервіз присвячений традиціям Гуцульщини, який неодноразово демонструвався на виставках у Києві, Москві, Брюсселі. Наступна його робота, виконана вже на четвертому курсі – чайний сервіз «Антонівка» – була представлена на виставці в Нью-Йорку 1958 року. А згодом видатний студент отримав нове складне завдання – виконати чайно-кавовий-столовий гарнітур. Іван справився з ним на відмінно, ще до терміну завершення дипломної роботи. Цей сервіз, названий ним «Баранівка-58» ще 30 років випускався однойменним виробництвом.
У 1959 році, після закінчення інституту, Іван Михайлович ще на п’ять років повернувся на Баранівський завод. У цей час молодий мистець брав активну участь у багатьох республіканських, всесоюзних та міжнародних виставках. Часті відрядження приносили йому нові знайомства, збагачували творчо. Він потоваришував з відомими майстрами порцеляни – Валентиною та Миколою Трегубовими, Оксаною Жникруп, Владиславом Щербиною та Наталею Максимченко.
30 червня 1964 року в Полтаві відкрився наймолодший завод у фарфоровій галузі. Виробництво потребувало висококваліфікованих спеціалістів. Сім’я Віцьків вирішила переїхати до Полтави, де їх забезпечили житлом, а головне для Івана Михайловича – на заводі було сучасне обладнання та використовувалася новітня європейська технологія. Цього ж року Іван Віцько вступив до Спілки художників УРСР.
Як провідний, а потім і головний художник заводу, мистець мав персональну майстерню, у якій з’явилися неординарні зразки вишуканої порцеляни. У 1970-х роках завод був технічно переоснащений, що дало можливість виробляти не тільки тарілки, а й столовий посуд, сервізи та скульптури. Віцько постійно експериментував із надскладними формами та різноманітним декоруванням. Його вироби часто були прикрашені золотом та складними авторськими деколями. У 1972 році на конкурсному перегляді у Києві набір для галушок був відзначений першою премією. Цей ансамбль майстра фахівці вважають геніальним.
Твори Івана Віцька завжди логічно побудовані, зручні та комфортні у використанні. Природа дала Івану Михайловичу талант, а плідна праця та життєва активність підкреслила геніальність майстра порцеляни. Ним створені сервізи для чаювання «Полтавський» (1981), «Квіти», «Кобальтовий», «Народний», «Жнива» (1981), «Парадний» (1973), «Горицвіт» та інші, набори для води, набір чайників «Софія Київська» (1981), подарункова чашка «Полтавка», тарілі, вази, фляги з гербами міст Полтавщини, декоративні скульптури тощо. Чого тільки вартий його ексклюзивний набір «Солдатський» (1985), присвячений перемозі над нацизмом у Другій світовій війні, про який часто згадують полтавські митці, як про щось надзвичайне. У 1984 році, пропрацювавши 20 років на Полтавському фарфоровому заводі, Іван Михайлович вирішив піти з посади головного художника виробництва. В останні роки життя він зосередив свою увагу на творчості та викладацькій діяльності.
Значний мистецький доробок та численні успіхи на багатьох виставках у рідній Україні та за її межами приніс Іванові Віцьку заслужене високе визнання. У 1982 році він отримав звання «Заслужений художник України», у 1996 – «Народний художник України», а у 2004 році був удостоєний премії імені Катерини Білокур.
Іван Михайлович Віцько помер 17 лютого 2011 року у віці 80 років. Похований знаний полтавець в с. Крутий Берег, де й народився.
Твори художника знаходяться в багатьох музеях України. У збірці Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка зберігається 2 акварельних та 10 керамічних творів.
Вишукана декоративна таріль поєднує у собі традиції та сучасність.
Центральним елементом є стилізована риба круглої форми з декоративною
лузгою. Довкола риби розміщені абстрактні елементи флори – листя та
округлі мотиви, що підкреслюють живу органічну природу композиції. У
роботі гармонійно поєднуються графічні елементи з перехресною
штриховкою. Тарілі притаманна ритміка, що дає відчуття цілісності та
завершеності. Кольорова гама в насиченому темно-синьому та білому
кольорах, створює ефект глибини й витонченості. Ця таріль демонструє
приклад традиційної ужиткової творчості з символічним змістом, де риба є
символом води, життя та добробуту.
