Квіти Катерини Білокур…
Варто лише один раз їх побачити, щоб назавжди запам’ятати, навчитись безпомилково вирізняти серед безкрайнього моря квіткових композицій інших авторів. Прості і буденні, дорогі серцю кожного українця, знайомі з дитинства щедрі барви рідної землі: нагідки, півники, півонії, кручені паничі, рожі, жоржини, ромашки, маки, волошки, лілеї творять справжні дива. Примушують радіти і сумувати водночас, пробуджують найпотаємніші струни душі, наштовхують на глибокі філософські роздуми.
Виразно промовисті, реально зримі і казково фантастичні, вони увібрали в себе цілий світ художниці. Це її любов, життя, доля, найліпша краса, перед якою вона схилялася. Виплеканий, випестуваний квітковий рай – „Квіти увечері”, „Квіти в тумані”, „Квіти за тином”, „Польові квіти” і як найвищий ступінь творчого злету, апогей натхнення – „Буйна” і „Цар-колос”, перевершити які навряд чи комусь вдасться.
Сьогодні ім’я української художниці Катерини Білокур – гордість національної культури, а її твори з числа тих, які репрезентують Україну у світі. Однак шлях художниці-самоуки до мистецтва був тривалим і тернистим.
Народилась Катерина Василівна Білокур 7 грудня 1900 року в селі Богданівці колишнього Пирятинського повіту Полтавської губернії в селянській родині. І час, на який припало життя художниці, і соціальний статус тяжко позначились на її долі. Не поліпшила становища селян і радянська влада, яка лише декларувала рівність, насправді ж відібрала у них ще й право вільного переміщення.
Так і прожила Катерина Білокур все життя в батьківській хаті, несла на собі тягар важкої селянської праці, не маючи можливості ні отримати бодай початкову освіту, ні повністю віддатися своєму захопленню. Малювала потай, ховаючись від чужого ока, самотужки опановувала таїни малюнку та живопису. Власноручно виготовляла фарби, пензлі, полотна. Так поступово відбувалось становлення самобутнього творчого методу художниці.
За словами Василя Нагая, якому не раз траплялося бувати в оселі Катерини Білокур, розмовляти з нею про мистецтво, спостерігати за її роботою, вона ніколи не робила попередніх етюдів чи ескізів, а подумки довго виношувала задум картини, аж поки повністю, до найменших деталей не уявляла її, і тільки тоді бралася за пензель. У роботі над картиною Катерина Білокур всупереч усім правилам йшла не від загального до часткового, а навпаки – починала з окремого елементу всієї композиції і поступово її вивершувала, так ніби нанизувала одну за одною дрібні намистини.
Ретельно прописуючи кожну окрему квіточку, вона тим не менше досягала гармонійного загального звучання. В ній жило природне відчуття композиційної побудови картини. На полотнах художниця часто вказувала: „Малювала з натури Катерина Білокур”. І це правда, як правда й те, що вона ніколи не вдавалася до безпосереднього змалювання квітів, до того, щоб поставити перед собою букет чи покласти поряд зірвану квітку.
Квіти не зривала, боячись завдати їм болю, бо вважала живими істотами. Вони жили в її уяві, оселившись там після довгих годин, проведених художницею перед кожним стебельцем. Якщо до всього сказаного додати ще й те, що писала вона тоненьким, на декілька волосинок пензлем, то стає зрозумілим, наскільки тривалою була робота над кожним полотном.
Тому й творчий доробок Катерини Білокур невеликий, на виставку, присвячену 100-річчю від дня народження художниці вдалося зібрати всього 107 полотен. Тим ціннішою є кожна окрема збережена робота.
Колекції Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка належить чотири картини Катерини Білокур: „Квіти в тумані”, „Квіти”, „Півонії” і „Пшениця, квіти, виноград” – справжні шедеври, які викликають подив і зачарування у відвідувачів.
Одна з цих робіт, «Квіти», датована 1942 роком. Своїм загальним настроєм, зумовленим помітним домінуванням темних синіх барв, картина співзвучна іншому полотну, того ж воєнного часу – „Квіти увечері”. Композиційне ж рішення їх відчутно різниться, несхожий і квітковий розмай, відображений художницею.
Композиція з полтавського музею вирізняється чітким вертикальним спрямуванням, підкресленим двома високими стеблами яскраво-рожевої красуні мальви і шляхетного синьоокого крученого панича. Схилившись одне до одного, своїми вершинами вони утворюють вишукану пару, в якій легко розпізнаються образи щасливих закоханих, які, обійнявшись, простують устеленим квітами шляхом.
Майже дивом уцілілу в роки війни картину „Квіти в тумані” Катерина Білокур подарувала музеєві сама. Його працівники були в захваті від подарунку. Не перестає вражати робота і сучасного глядача. Хіба ж можна залишитися байдужим, не замилуватись огорненими густим вологим туманом квітами, які то тут, то там пробиваються крізь товщу туману яскравими сполохами барв.
Неперевершеним шармом наділений твір „Півонії”, в якому кожна квіткова пелюстка випромінює подих святкового буяння весни, а довершеність картини «Пшениця, квіти, виноград» посилюється щемом за долю художниці, бо окрім барв зберігає в собі рівненькі стібки зшитого нею самою полотна.
З Полтавою Катерину Білокур назавжди поєднали дві важливі події її творчого життя. Тут у 1940 на обласній виставці її роботи вперше побачили світ. А перед самою війною розгорнули її першу персональну виставку.
„Аби у нас була такого рівня майстерності художниця, ми змусили б про неї заговорити весь світ!” – це відомі слова, промовлені Пабло Пікассо про Катерину Білокур на міжнародній виставці 1954 року в Парижі.
Майже півстоліття знадобилося на те, щоб і на Батьківщині художниця постала у своїй справжній величі.
Світлана Бочарова
