Творчі злети штурмана авіації
“На твоїх роботах з’явилась посмішка”, – сказав якось А.П. Чехов, оглядаючи твори свого друга Ісака Левітана. Якщо за прикладом письменника дати образну характеристику творчості полтавського митця Ігоря Каюріна, то вона обовязково буде полягати у тому, що його картини випромінюють любов. Любов до мистецтва, до свого покликання, до рідної землі та її природи, до професії, якій присвятив життя, і до оточуючих його людей… Причому почуття, з якими художник створює свої роботи, настільки сильні, що вони легко знаходять відгук у серцях глядача.
Картини Ігоря Каюріна привертають увагу своїм реалістичним трактуванням, їх спокійний, урівноважений колорит та природна невимушеність сповнених світла й повітря композицій, дарують відчуття гармонійного союзу людини з природою, налаштовують на ліричний лад.
Народився Ігор Васильович Каюрін 5 травня 1933 року в родині сільського вчителя. Його дитинство та юність пройшли на Волзі, поблизу Костроми. Живописна природа некрасівського краю: ліси, поля, широкі волзькі заплави – сприяла пробудженню у чутливій душі юнака потягу до прекрасного. Сімнадцятирічним він серйозно захопився мистецтвом, але омріяної художньої освіти здобути не встиг – підійшов його час виконувати священний обов’язок перед Батьківщиною. За сталінським призовом він потрапляє до Челябінського військового училища і стає професійним військовим льотчиком – штурманом дальньої авіації. Довгі роки йому довелось літати на усіх типах літаків-ракетоносіїв. То чим вище він здіймався у небо, тим більше приваблювала його земля, передати красу якої на полотні виявилось його прямим покликанням. І хоча Ігорю Каюріну під силу різні жанри живопису, перш за все він – пейзажист.
Художник у військовому мундирі… Ігорю Каюріну, як і його знаменитому попередникові Миколі Ярошенку, військова кар’єра не стала на заваді творчості. Він з честю пройшов обома шляхами, подарованими долею, – військовим і мистецьким, закінчивши службу майором зі значним творчим доробком.
Шляхи-дороги…У житті митця їх було чимало. Місця базування військової частини та проведення бойових навчань, а згодом і оформлення музеїв історії авіації дозволили Каюріну побувати у найрізноманітніших куточках колишнього Радянського Союзу – від Півночі до Кушки і від Карпат до Далекого Сходу. Завжди і всюди його незмінним супутником був етюдник. Внаслідок цих відряджень у творчості художника з’являється цілий ряд художніх циклів, присвячених тій чи іншій місцевості. Це – краєвиди засніженої Півночі, сонячні пейзажі Кавказьких гір, відображення мальовничих куточків України і Білорусії та билинно-поетичні види російського села. Останні з означених творів вражають тонко розробленим колоритом з домінуючими барвами потемнілих від часу дерев’яних споруд, глибоким знанням побуту і звичаїв місцевого населення. “Одигітрієвська церква”, “До моря Білого”, “Біла ніч”, “Північне літо” та інші полотна цього циклу дають розгорнену, хвилюючу картину життя російської глибинки. Приморський край, Архангельська область, куди художник уперше потрапляє наприкінці 1970-х років і знову повертається на початку 80-х, принесли не лише насолоду зустрічі з природою північних земель європейської частини Росії, але й дали величезну кількість художнього матеріалу для майбутньої творчості. Виконані швидко і темпераментно етюди цих місць зберігають до сьогодні свіжі пленерні враження і становлять самостійну мистецьку цінність.
Перебування за Полярним колом стає приводом для створення ще одного оригінального циклу, який такожд переростає межі камерного. Ігор Каюрін надихається побаченим, відтворюючи на полотні “Землю Франца Йосифа”, “Північне сяйво”, “Полярну ніч”. Художника цікавлять якісно нові зміни, що проникають до життя північних народів. Показ поєднання технічного простору, сповненого безлічі нюансів білого, добре вдається митцеві.
Кавказький цикл, виконаний під час служби в Моздоці, веде нас разом з художником в гори, які справляють в його виконанні не менше враження, аніж крайня Північ.
І, звичайно, не можна пройти повз ще одну яскраву сторінку творчості Ігоря Каюріна – це його власна мальовнича Україна, з її лісами, полями, ріками. прекрасними у всі пори року.
З 1955 року для Ігоря Каюріна, росіянина за походженням, Україна стала рідним краєм. “Тут мій дім, моя душа, моє натхнення, моя любов і вірність”, – говорив художник. – “Я вдячний україні за те, що вона подарувала мені дружину Наталію Миколаївну, доньок Ірину і Ольгу, онуку сашу і численних друзів та шанувальників мого скромного таланту художника, хай і аматорського, але з великим прагненням досягти вершин справжнього мистецтва”.
Усе своє життя Ігор Васильович Каюрін йшов до цієї мети. Працював натхненно, наполегливо, невтомно. У його арсеналі були різні засоби самовираження й різні види пейзажу. То які б творчі методи він не використовував, , ніколи не відступав ві свого головного креда: “Правдиво відображати дійсність і не погрішити перед природою”.
Ігор Васильович помер від тяжкої хвороби на 83-му році життя, сповнений творчих планів та надій.
Світлана Бочарова, заступник директора з наукової роботи Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка
