«Остання значуща фігура в українському іконописі» (до 160-річчя від дня народження видатного українського художника, іконописця, графіка І.С. Їжакевича)
Він прийшов у мистецтво від ікони й займався іконою все своє життя, пробувши на цій землі рівно 98 років. Унікальні храмові розписи митця здобули високу оцінку багатьох фахівців, а про самого художника відомий мистецтвознавець Платон Білецький написав: «Їжакевич – остання значуща фігура в українському іконописі».
Іван Їжакевич народився 6 (18) січня 1864 р. у селі Вишнопіль Уманського повіту Київської губернії (тепер Тальнівський район Черкаської області) у багатодітній родині. Його батьки – Сидір Іларіонович та Марія Оксентіївна – були бідними селянами, тож не мали змоги дати освіту своїм дітям. Іван самостійно вчився читати та писати. Заповітною мрією батьків було побачити Івана духовною особою. Тому по закінченні чотирикласної церковної школи його відправили до Києва, де двоюрідний дядько був псаломником у Києво-Печерській Лаврі. У Лаврі Іван і захопився малюванням. Закінчивши Лаврську іконописну школу, вступив 1882 р. до рисувальної школи Миколи Мурашка. У той час найбільш здібних її вихованців – з-поміж них і Їжакевича – було залучено до реставраційних робіт у Кирилівській церкві ХІІ століття. Там Іван познайомився з Михайлом Врубелем, який порадив продовжувати навчання в Академії мистецтв. На початку 1884 р. юнак поїхав до Петербурга й став вільним слухачем Санкт-Петербурзької Імператорської Академії мистецтв. У 1902-1910 рр. Іван Їжакевич розписував Церкву Всіх Святих над Економічною брамою і Храм преподобних Антонія та Феодосія Печерських, продовженням якого на заході є колишня Трапезна палата у Києво-Печерській лаврі. «М’який, спокійний і стриманий характер талановитого автора відобразився в усій повноті в цьому ліричному розписі стін, що цілковито відповідає призначенню приміщення: Трапезна для простих людей – не просто фізична присутність, а це хвилина зосередженого мовчання та відпочинку», – зазначив мистецтвознавець Адріан Прахов (1846-1916).
Як відзначають дослідники творчості художника, усі святі з його картин завжди були персоніфіковані: часто Іван Сидорович зображав на фресках людей, яких знав змалку. У Трапезній церкві в образі Марка Гробокопача художник зобразив свого діда Родіона, а лик одного із святих над Економічною Брамою уособлює риси дядька художника, у якого він жив у період навчання. Батько художника втілений в образі Євангеліста Матвія на розписах Покровської церкви на Подолі, а праобразом Євангеліста Луки став священник Мараховський – родич художника з рідного села Вишнопіль.
Починаючи з 1911 р., Їжакевич активно реставрував та розписував церкви по всій Україні – іконостас Георгіївського собору монастиря «На козацьких могилах» на місці Берестецької битви у 1651 р. (с. Пляшева Рівненської обл.), Почаївську лавру на Тернопільщині та свою любов – собори і храми Києво-Печерської лаври. Саме тут він знайшов учня, побратима і найкращого друга Федора Коновалюка (1890-1984).
У 1936 р. художник поринув у світ книжкової ілюстрації. Їжакевич все життя захоплювався Кобзарем, створив понад 200 робіт, присвячених Тарасові Шевченкові. А за неперевершений цикл ілюстрацій до «Кобзаря» у 1939 р. отримав державну премію СРСР.
Під час Другої світової війни художник не залишив місто.Продов жив працювати над ілюстраціями до «Енеїди» І. Котляревського, навчав, малював, брав участь у виставках. У 1944–1945 рр. знову затребуваними виявилися його навички реставратора. У повоєнні роки художник розписував Свято-Покровську церкву на Подолі та Макарівський Храм на Лук’янівці. Незважаючи на негативне у радянські час и ставлення до релігії, на«слабкості» Їжакевича незважали, враховуючи поважний вік художника. Більшу частину робіт він був змушений малювати підпільно. Як зазначали колеги митця, у ті часи, треба було мати неабияку силу духу, щоб водночас одержувати мистецькі нагороди, на зразок Ордену Трудового Червоного Прапора та вечорами малювати ікону Божої Матері «Несподівана Радість».
Іван Сидорович був двічі одружений. Перший раз – під час навчання у Петербурзі – на Аграфені Яковлєвій. Їхній син Олександр наклав на себе руки у віці 16 років. Від другої дружини у Києві – Марії Іванової – народився син Михайло (1909-1975), композитор та музичний редактор. Марія загинула 1940-го – потрапила під трамвай.
Помер Іван Сидорович наступного дня після свого 98-річчя.Похований на Байковому цвинтарі у Києві.Усе його життя і творчість ніби втілювали кредо митрополита Іларіона (Огієнка), який високо цінував майстра: «Служити народові – то служити Богові!».
Роботи художника представлені у Національному художньому музеї України, у численних музейних, галерейних і приватних колекціях по всьому світу.
У фондовій збірці ПХМГМ імені М. Ярошенка зберігається дві роботи Їжакевича. Твір «Сільські діти під стіжком» надійшов до музею від приватної особи у 1989 р. Сюжет проникливий, сповнений гармонії існування людини та природи. Художник виразно та реалістично передає пейзаж українського села, адже це була його улюблена тема у живопису. Невеличка за форматом, але глибока за змістом, виконана в імпресіоністичній манері, картина з теплою кольоровою гамою, різноманітністю відтінків жовтого, вохристого, зеленого, залишає відчуття безмежного простору українських ланів, ароматів трав та свіжоскошеного сіна, лагідного сонячного тепла, яким просякнуте все навколо.
Картина «Зустріч Т. Г. Шевченка з М. Г. Чернишевським» створена І. Їжакевичем спільно з українським художником, близьким другом Ф. Коновалюком у 1950 р., передана до музею Дирекцією художніх виставок України у 1954 р.
У своїй творчості художник часто звертався до сюжетів із життя Кобзаря. Тема зустрічі Шевченка і Чернишевського вибрана не випадково. Тарас Григорович відвідував Миколу Гавриловича у його домі у Петербурзі.Чернишевський пильно прислухався до думок Шевченка та високо цінував його поезію, він називав Кобзаря «новою невідомою зіркою, та такої величини і блиску, таким світилом, що, мабуть, і Сіріусу, і Актуру носа втре». На полотні вдало поєднуються різні жанри – пейзаж, портрет, натюрморт, які створюють сюжетну композицію твору – зустріч двох відомих особистостей. Твір сповнений внутрішньої енергії, особливо помітної у поглядах: зосередженому у Чернишевського та задумливому у Шевченка. Вдало підібрана палітра кольорів підсилює емоційний стан співрозмовників.
