10 квітня 2025 р. мало б виповнитися 85 років полтавській художниці, членкині НСХУ з 1995 р., авторці, уподобаних багатьма її шанувальниками, експресивних, здебільшого квіткових, живописних композицій, Світлані Володимирівні Чорній (уродж. Макаренко) (1940-2020). До свого ювілею дивовижно життєлюбна, щира, завжди усміхнена Світлана Чорна не дожила всього 5 років, залишивши після себе добру пам’ять та значний творчий доробок!
Квіти – невичерпне джерело натхнення, вічна тема живопису. З найдавніших часів художники поклонялися чарівним дарамФлори. У ХУІІ ст. старі голландські майстри підняли квітковий натюрморт до рівня самостійного жанру. Кожна епоха, кожен мистецький напрямок примножували світові здобутки в цій царині. Та навіть на тлі всесвітніх надбань, квітковий розмай, що лине з полотен створених полтавською художницею Світланою Чорною вражає своєю мальовничістю.
А починалося все у далекому повоєнному дитинстві, коли маленькою дівчинкою вона малювала квіти прутиком на гладенькому прибережному піску річки Ворскли. Уже тоді
тендітна, схожа на квіткову пелюстку душа майбутньої художниці, тонко реагувала на красу навколишнього світу. Глибоко символічним, органічно вплетеним у творчу долю майстрині, є й той факт, що сама вона, вперше побачила світ у місяці квітні. «А квіти я буду малювати й малювати …», – ці слова нашої знаменитої землячки Катерини Білокур можна цілком точно спроєктувати на творчість Світлани Чорної. Проте творчі манери художниць помітно різняться. Адже Світлана Чорна належить до плеяди живописців, які в роки так званої «відлиги» заново відкривали для себе грані творчості французьких імпресіоністів.
Були в її житті й роки навчання в художніх студіях, і віддані своїй справі педагоги, яким був Світланин вчитель Яків Якович Ніконенко, і подолання конкурсу на вступ до навчання на художньо-графічному факультеті Курського педагогічного інституту. Та головною школою став для неї Музей образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна. До творів із щукінської колекції її тягло безперестанно. Вона знову і знову купувала квиток на потяг, їхала за сотні кілометрів, щоб поринути у світ Моне і Ренуара, Гогена і Матісса, Дерена і Пікассо. Вона була серед тих, хто відвідав найвідоміші в історії музею виставки: картин із нью- йоркського музею Метрополітен (1976), американського мистецтва XIX-XX століття (1977-1978), «Москва – Париж. 1900-1930» (1981).
Пропустивши через власне світобачення досягнення західноєвропейського мистецтва, Світлана Чорна віднайшла свій власний живописний стиль, в якому, мов у тісному сплаві, поєднала елементи експресіонізму з багатими традиціями українського
декоративного мистецтва.
Свої картини-квіти художниця писала з уяви. «Часто стою перед чистим полотном і не знаю що на ньому буде. А потім все відразу уявляю і починаю працювати. Інколи здається, що моєю рукою водить якась невидима сила», – якось розповідала Світлана
Володимирівна. Її фантазії дійсно не мали меж. Вона брала від природи лише певний настроєвий чи колористичний мотив, а потім цілком покладалася на волю почуттів. Художниця передусім прагнула показати стан кожної рослини, відтворити її настрій, аніж зосередитись на детальному опрацюванні кожного листочка. Тому й існують серед її квітів і життєствердні «Веселі маки», і мрійливі «Півонії», і пройняті смутком «Зів’ялі соняшники».
Світлана Чорна завжди віддавала перевагу великим букетам, які складала, як з однакових квітів – півоній, жоржин, хризантем, так і з різних, і навіть з тих чиї періоди цвітіння зовсім не співпадають. Композиції її натюрмортів невимушені, їм притаманний
розмах, вільна симетрія, співзвучність внутрішнього ритму і загального настрою. Роками відпрацьована техніка живопису дібрана точно до задуму й характеру полотен, в яких помітно домінують то тонкі лесування, то густі, енергійні, пастозні мазки нанесені по формі пензлем або мастихіном, а в особливих випадках, як у багатьох знаних майстрів петриківського розпису – просто пальцем.
Помітне місце у творчості Світлани Чорної посідають краєвиди-роздуми. Як і у квітковому натюрморті, в пейзажі вона намагалася показати багатство станів живої природи, невіддільних для неї від людських почуттів. Писала художниця й портрети, в
яких перед усіма характерними рисами жанру віддавала перевагу сміливій кольоропластиці, що служила їй головним компонентом для передачі внутрішнього світу портретованих.
Світлана Володимирівна Чорна пішла у засвіти у 2020 р. Та її твори продовжують випромінювати той оптимістичний настрій і ту невичерпну енергію з якими вона завжди підходила до створення своїх картин, щедро даруючи світу барви своєї любові до життя!
Сьогодні в Полтавському художньому музеї (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка зберігається 12 творів художниці: “Гранати і горобина” (1978. П.,о. 71х87),
“Вечірній букет ( Іриси)” (1979. П.,о. 84х55), “Соняшники” (1983. П.,о. 85,5х60,5),
“Соняшники у синій вазі” (П.,о. 75х52,5), “Соняшники у глечику” (1985. П.,о.99х72),
“Кали” (1978. П.,о. 98х53), “Натюрморт з дичиною” (1982. П.,о.89х71), “Старенька” (1980. П.,о. 90х60), “Бульденежі” (1982.П.,о.74,8х100), “Перед бурею” (1996.П.,о. 85х75,5),
“Подруга Ліля” (1980.П.,о.50х70), “Тигрові лілії” (2008.П.,о.80х60).
