Корифей українського гончарства

187
Корифей українського гончарства  (до 115-річниці від дня народження
Гаврила Ничипоровича Пошивайла)
Я кераміку дуже люблю, просто жити
не можу без неї…
Кераміка – вона, знаєте, задушевна!
Гаврило Пошивайло
7 квітня 2024 року відзначається 115-річниця від дня народження одного з найвідоміших творців української народної кераміки другої половини ХХ століття, майстра народного гончарства Гаврила Пошивайла.
Гончарній справі навчався у батька та в Опішнянській художньо-керамічній школі-майстерні (1937). Працював як гончар-кустар (1922-33, 1941-43);
гончарем, творчим майстром в Опішні на заводі «Художній керамік» (1934-41, 1946-71) та гончарем на заводі «Керамік» (1971-87). Член Спілки художників України (1970), заслужений майстер народної творчості України (1989).
джерело: https://esu.com.ua/article-882238 
З рук майстра виходили дитячі іграшки («монетки», солов’ї, свистунці), традиційний мальований посуд (горщики, глечики, вази, барила, куманці), зооморфний посуд (барани, леви, бики, птахи), ритуальні вироби (куришки, свічники), декоративні антропоморфні скульптури на теми народного побуту (барині, вершники, сюжетні композиції). Гончар залишався вірним опішнянським традиціям, стверджуючи цим невичерпнуенергію пракоренів.
Разом з дружиною Явдохою, яскравою представницею опішнянської школи художньої мальовки, вони всіляко поширювали мистецтво України у світі. З 1948 року гончарні твори експонувалися на художніх виставках в Україні, Литві, Латвії, Бельгії, Канаді, Японії, Болгарії, Югославії, Польщі, Угорщині, Франції, Нідерландах, США, Норвегії, Великій Британії та інших країнах. Вони дивували та зачаровували неповторним дивосвітом чужоземних поціновувачів мистецтва.
На початку 1970-х років ХХ ст. творче подружжя Гаврила та Явдохи Пошивайлів створили перший в Україні приватний Музей гончарства. З 1999 року він функціонує як Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів, де зберігається гончарна спадщина, раритетні твори українських старожитностей: народні картини, ікони, полтавські й кролевецькі рушники, скатертини, домоткані рядна. У недоторканому вигляді збереглися інтер’єри домашнього помешкання та надвірні будівлі.
Нині гончарні вироби мистецької родини можна побачити у найвідоміших музеях України: Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, Національному музеї українського народного декоративного мистецтва, Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара», Національному музеї народної архітектури та побуту України, Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові, Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського, а також у приватних збірках України та світу.
У Полтавському художньому музеї (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка зберігається сім виробів Г. Н. Пошивайла. Три роботи надійшло у 1949 році: дві декоративні вази, розписані художницями О. Ф. Селюченко і М.Ф. Шулик та розписане художницею П. П. Біляк барило.
Барило, худ. Біляк П. П. Глина, полива, розпис.
Барило, худ. Біляк П. П. Глина, полива, розпис.
Інші вироби надійшли у 1959 р. з артілі «Художній керамік»: три барила і глечик «Сова», розписані художницями П. П. Біляк та З. П. Лінник.
Глечик «Сова», 1959, худ. Лінник З. П. Глина, полива, розпис.
Глечик «Сова», 1959, худ. Лінник З. П. Глина, полива, розпис.
Барила, худ. Біляк П. П. та Лінник З. П. Глина, полива, розпис.
Барила, худ. Біляк П. П. та Лінник З. П. Глина, полива, розпис.
Про творчість і мистецьку спадщину Гаврила та його дружини Явдохи Пошивайлів існує велика кількість публікацій мистецтвознавців, керамологів у науковій та популярній літературі. Зокрема, відомості про митців увійшли до видання «Українське народне мистецтво. Кераміка і скло» (К., 1974). За останні роки вийшли друком спогади Леоніда Сморжа «Розповіді про незабутнє і незабутніх» (Опішне, 2017) та монографія Людмили Меткої «Гончарство Опішного в іменах його майстрів» (Опішне, 2019). Поповнюють біографістику і статті з національного наукового щорічника «Українська керамологія», фахових періодичних видань «Народне мистецтво», «Образотворче мистецтво» тощо. Про майстрів знято документальні фільми – «Круг» (1972), «Щоб не згасло горно» (1988), «Незабутні» (2009). Фонд міжнародних премій посмертно вшанував життєвий подвиг Гаврила Пошивайла спеціальною відзнакою «За життя, гідне людини» (1998). На Стіні гончарної слави України в Опішному встановлено Меморіальну дошку Гаврилові та Явдосі Пошивайлам роботи видатного українського скульптора, народного художника України, заслуженого діяча мистецтв України Василя Ярича (Львів, 2012).
І сьогодні велика творча родина Пошивайлів всерйоз опікується родинним ремеслом своїх предків, займається гончарством. Династію продовжив син Микола (1930-2017), а онуки Олесь, Юрій та Ігор стоять на шляху наукового вивчення та популяризації гончарства.
Є у Гаврила Ничипоровича та Явдохи Данилівни не менш відома за своїх родичів онука. Вона – віцепрезидентка Світового Конгресу Українців у країнах південної, південно-східної Азії, Австралії та Нової Зеландії. І хоч Наталія Пошивайло-Таулер знаходиться далеко від рідної домівки, але зберігає тісний зв’язок з Україною, всіляко підтримує її, особливо в останні роки.
На прохання музейних працівників пані Наталія надіслала свої спогади про дідуся, за що ми їй безмежно вдячні.
Спогади про дідуся, Гаврила Никифоровича Пошивайла:
Спогади про дідуся, Гаврила Никифоровича Пошивайла – це мандри у дитинство, у будинок в Опішні за адресою вул. Заливчого 63 з білими фіранками вирізаними мереживом рішельє, калачиками на підвіконнях і розкішною черемшиною перед обійстям.
Пам’ятаю дідуся небагатослівним, він ніколи не скаржився чи нарікав, він кивав головою і йшов ліпити. Було неймовірно цікаво спостерігати за його роботою за гончарним кругом у маленькій, слабо освіченій, домашній майстерні-спальні. Вправні рухи, які хотілося безперервно споглядати, сидячи навпроти його робочого місця на ліжку, легко і невимушено створювалися вироби від дитячої «монетки» до великих вазонів та елементів скульптур. Монеткою я часто гралася на піддашках будинку на канікулах, створювала своєрідний магазин і насипала пісок та воду у різні посудини, а особливим задоволенням було знайти свистуна-солов’я, налити туди води і гарно тьохкати та розхлюпувати воду, шукаючи найкращу комбінацію води і звуків.
Бабуся, Явдоха Данилівна, була своєрідним підсилювачем, комунікатором і транслятором дідусевих думок. Завжди з повагою, пошаною, любов’ю до його роботи та звитяг підкреслювала роль «батька» і голови роду. Мені подобалося розглядати вироби в домашньому музеї, до цього часу пам’ятаю, що і на якій полиці стояло. І коли відвідую Музей Мистецької родини Пошивайлів в Опішні, поглядом шукаю, ті, найулюбленіші, що запам’яталися з дитинства. Говорити про дідуся окремо від бабусі неможливо, вони все робили разом, гармонійно співпрацювали, творили, жили щоденне сільське життя з господарством, тваринами, садком-городом. У них було мистецтво, вогонь і бажання побачити світ, поділитися своїм баченням краси і доробком з людьми. Вони залюбки їздили на мистецькі дні у Музей Архітектури і Побуту у Києві, відгукувалися з задоволенням на запрошення на виставки. Навіть у поважному віці дідусь гончарував на Сорочинському Ярмарку, всі ярмаркові дні сидів на подіумі у своєму солом’яному брилі і вишиванці і терпляче показував дітям і дорослим, як з його рук вилітають маленькі вироби, допомагав дітям творити, а ті з задоволенням забирали свої і
дідусеві творіння з собою. Дідусеві ніколи було ні поїсти, ні води попити, черга стояла нескінченна, а він працював і нікому не відмовляв. Мені добре запам’яталося, як влітку, дідусь і бабуся водили нас, онуків, на річку, збирали перекуску, і йшли спираючись на велосипед з гори через мальовничу місцевість – Свинцарію, і поверталися через височенну Млинянську гору, провівши літній день з дітьми коло води. Ми зупинялися, вдивлялися у краєвиди, слухали оповідки про «кутки», хто там жив, і місцевість ставала зрозумілою, оживала минувшиною і місцевими людьми.
Матеріал підготувала Марина Федорова