Кожна творча особистість, даруючи світові свій унікальний талант, у художній спадщині обов`язково відбиває епоху, якій належала. В.Є. Павлюченко (1920-2008) не є винятком. Навпаки. Його життя, насичене працею, творчим горінням і вірою в доброту світу, як яскравий промінь, чітко віддзеркалює події та дух бурхливого XX століття.
Володимир Євгенович Павлюченко належав до, загартованої війною, плеяди полтавських художників, серед яких були: Ю.Я Вінарський (1917 р.н.), С.Г. Ремчуков (1925-2011), П.М. Горобець (1905-1974), В.І. Кумов (1918-1981), А.А. Сербутовський (1923-2006), Г.С. Ступенко (1925-2012), А.Я. Павленко (Петлюра по народженню) (1923-1980) та інші. Ці художники складали мистецький осередок повоєнної Полтавщини так вправно, як і воювали. Їх юнацькі роки припали на проміжок часу між Жовтневою революцією та Другою світовою війною. Після війни вони брали участь у відновленні зруйнованої Полтави.
В архіві Павлюченка збереглися автобіографічні спогади у форматі коротких записів щодо різних етапів і подій його життя. Цю інформацію було покладено в основу даної статті.
Дитинство Павлюченка пройшло в Полтаві, у Баденському провулку (нині провулок Бєлінського), що відгалужується від вулиці Шолом-Алейхема. Пізніше, коли його батьки розлучилися, він проживав з батьком і мачухою на вулиці Монастирській. У цьому тихому районі міста, прилеглому до центру, на той час, мешкало чимало тогочасних і майбутніх знаменитостей.
Володимир Павлюченко походив із міщан. Його дід по матері – був ковбасником і торгував м`ясом. Знав багато рецептів ковбас та виробів з м`яса, мав власну печатку, якою клеймував продукцію. До революції та в часи НЕПу, володів м`ясним магазином на вулиці Монастирській.
Батько і мати Володимира Павлюченка розлучилися коли він навчався у школі. Володимир залишився з батьком і мачухою, в якої була своя донька. Вони жили дружно і ті роки Павлюченко згадує, як часи цілковитої свободи.
У 20-30-х роках XX століття, батько Павлюченка – Євген Гаврилович – очолював майстерню з виготовлення реклами у полтавському кінотеатрі «Колізей». Кінотеатр розташовувався на другому поверсі будинку, що й досі знаходиться на розі вулиць Олександрівської (тепер Соборності, 27) та Котляревського.
У художній майстерні кінотеатру «Колізей» розробляли і виготовляли рекламу великих розмірів. Реклама має не лише історичну цінність, вона також привертає увагу мистецтвознавців як приклад синтез монументального живопису і графічного дизайну. Зовнішня реклама розміщувалася біля головного входу кінотеатру і на балконі, мала складну конструкцію. На рухомих площинах зображали сцени з кінокартин із застосуванням кінематики, спеціального освітлення, феєрверків, водяних елементів.
У ті часи «Колізей» був центром кінематографічного життя Полтави. У кінотеатрі пересічний громадянин міг побачити останні європейські новинки кіноіндустрії, яка тільки-но з`явилася у результаті появи кінематографа наприкінці XIX ст. Про це свідчать світлини тих часів. На них ми можемо побачити зразки зовнішньої (фасадної) реклами. Наприклад, збереглося фото з рекламою кінофільму «Гримаси Парижа». Саме під цією назвою демонстрували французький німий кінофільм 1920-х років «Le brasier ardent» («Багаття палаюче»). До речі, фільм був знятий Іваном Мозжухіним (1889-1939), відомим актором та режисером німого кіно, який на початку століття працював у Франції, Германії, а пізніше у США. Головну роль у фільмі зіграла Наталія Андріянівна Лисенко (1884-1969) – зірка німого кіно, російська та французька актриса.
Також існує світлина з рекламою кінофільму «Ведмеже весілля» – це містична драма за п’єсою Анатолія Васильовича Луначарського (1875-1933), яка була створена за мотивами новели Проспера Меріме «Локіс». До речі, Луначарський народився у Полтаві і вчився в Першій чоловічій гімназії, був письменником, перекладачем, публіцистом, мистецтвознавцем, пізніше – працював народним комісаром просвіти РРФСР.
Павлюченко пригадує кумедний факт: інколи люди купували квитки на сеанс того чи іншого фільму, тому що їх вражала реклама, а після перегляду залишалися незадоволені якістю самого кінофільму. Реклама, яку виробляли у художній майстерні кінотеатру «Колізей» дійсно була високої художньої якості, і це не дивно, тому що у майстерні, разом з батьком Павлюченка, працювали такі талановиті художники як П.М. Горобець (1905-1974), М.Б. Брукман (1884-1929), Г.І. Цисс (1869-1934), В.Г. Непийпиво (1915-2007) та ін. Ще зовсім юним встиг попрацювати у цій майстерні і Володимир Євгенович Павлюченко.
Директором кінотеатру «Колізей», на той час, був І.В. Шемякін (1877-1953) – видатний важкоатлет, відомий цирковий артист. Він же керував вар`єте, яке розташовувалося в цьому ж приміщенні. Інформацію про це знаходимо у газеті «Голос Полтавщини» за 1942 рік. Окрім хорових та сольних номерів, у вар`єте відбувалися виступи акробатів та дресирувальників собак.
Кінотеатр «Колізей» працював до 1943 року. Коли німецькі окупанти покидали місто, вони зруйнували будівлю. У повоєнні роки будинок було відновлено, збільшено кількість поверхів, а кінотеатр припинив існування.
До Другої світової війни у Полтаві, на початку вулиці Новопроложеної (нині Шолом-Алейхема), як згадує Павлюченко, розташовувалися знамениті купальні, багаторазового чемпіону світу з боротьби – Івана Васильовича Шемякіна (1877-1953), який певний час мешкав з дружиною у Полтаві. У Полтаві борець і завершив свій життєвий шлях. Похований він на місцевому монастирському кладовищі. Могила його знаходиться поруч з могилою бабусі В.Є. Павлюченка.
В архівних матеріалах Володимира Євгеновича збереглася цікава розповідь про те, як виглядали купальні Шемякіна. Вони складалися з двох великих ємностей – на кшталт басейнів – воду з яких, кожний вечір, зливали, а до ранку вони знову наповнювалися з джерела. Один басейн був для дорослих, інший – для дітей, яких Шемякін вчив плаванню. З рекламних оголошень полтавських газет початку XX століття дізнаємося, що такі купальні дійсно існували та розташовувалися на вулиці Новопроложеній, 5. Керуючись картою Полтави поч. XX ст. можемо зрозуміти, що вони розташовувалися на початку вулиці Шолом-Алейхема, там, де зараз знаходиться кафе «Круча».
Відомо також, що Шемякін з дружиною Гізелою, мешкав у провулку Гористому (відгалужується від вулиці Монастирської), у будинку №7. Будівля збереглася і донині. Теперішні її мешканці стверджують, що Шемякін тримав ведмедя і боровся з ним. Також вони тримали маленьких собак, яких дресирувала Гізела. Раніше вона працювала цирковою артисткою.
Павлюченко також повідомляє цікавий факт, відомий йому зі спогадів батьків: Шемякін боровся з відомим художником Іваном Григоровичем Мясоєдовим (1881-1953), який мешкав у Полтаві на початку ХХ століття, займався боротьбою й вирізнявся атлетичною статурою та значною фізичною силою.
Павлюченко пише, що у часи його дитинства і юності у Полтаві проходили пересувні виставки відомих художників. У своїх спогадах він з особливим захопленням пригадує виставки М.Г. Бурачека (1871-1942) та А.І. Куїнджі (1842-1910), роботи яких вразили його юнацьку уяву.
Володимир Павлюченко навчався у полтавській школі №10, що й досі знаходиться на розі вулиць Пушкіна та Котляревського. Тоді директором школи була Тамара Миколаївна Толстоносова, яка мала талант надихати дітей на досягнення. Саме в школі Павлюченко створив свій перший малюнок під назвою «Жанна Д’арк», після якого йому доручили оформлювати шкільну стінгазету. Більш пізня робота юнацького часу – скульптурна група «Челюскінці на кризі» – теж привернула до Павлюченка увагу педагогів та дітей. Такі творчі інтереси привели юнака до художньої студії, де він захопився мистецтвом на все життя.
Павлюченко, у своїх нотатках, неодноразово згадує своїх викладачів з художньої студії Обласного будинку народної творчості, яку він, у свій час, закінчив: С. Розенбаума (1885-1941), М. Донцова (1877-1974), І.І. Орлова (1875-1950), А.Г. Самбура (1911-1988). Він підкреслює, що Соломон Розенбаум ніколи не виправляв власноруч роботи учнів, зате вмів пояснити, як вдосконалити твір. З учнями художньої студії вони часто виходили на пленер, де вчитель пояснював дітям таємниці живопису та малюнку, принципи зображення світлоповітряного і просторового середовища. Вчитель не дозволяв брати до рук фарби доти, поки дитина не закінчить попередній малюнок. Соломон Розенбаум вчив класичному підходу до мистецтва, прищеплював ази академічної школи, якою сам володів.
З записок художника дізнаємося, що з шкільних років Павлюченко товаришував з Андрієм Петлюрою (1923-1980), який пізніше змінив прізвище на Павленко. Разом вони ходили до художньої студії та мріяли навчатися у Харківському художньому інституті. Здійсненню юнацьких мрій завадила Друга світова війна. Павлюченко пішов на фронт добровольцем у 1941, Павленко залишився в окупованій фашистами Полтаві. Андрій Якович потрапив на передову у 1943: після звільнення Полтави був мобілізований і одразу направлений до військової частини, у складі якої згодом взяв участь у форсування Дніпра. Після закінчення війни в Європі, Павленка відправили до Монголії, де відбувалися бойові дії з Японією. До Полтави він повернувся у 1947 році, вступив до інституту, але провчився там лише один рік. І хоча тяжкі умови повоєнного часу завадили Павленку завершити навчання, малювати він не покинув.
Володимир Павлюченко та Андрій Павленко належали до кола художників, які стояли біля витоків створення полтавського відділення Спілки художників України, серед яких були І.П. Паливода (1913-1989), Б.Г. Щербина (1926-1959), А.А. Сербутовський (1923-2007), Є.В. Любимов (1925-2005), який, до речі, намалював портрет Павлюченка та інші. Найбільших зусиль до цього процесу доклав художник, живописець і графік, Віталій Іванович Шаховцов (1924-1969).
Зі своєю майбутньою дружиною – Вірою – художник познайомився під час навчання у школі. Трапилося це за наступних обставин. Одного разу в Полтаву завітав Є.К. Федоров (1910-1981) – радянський вчений, учасник арктичної експедиції на дрейфуючій полярній станції «Північний полюс-1» під керівництвом Івана Папаніна. Зустріч з ним відбувалася у полтавській школі № 3, що біля Корпусного парку. Саме в цій школі навчалася Віра, яка в той день була черговою. До речі, однокласниками Віри були Юрій Тимошенко (Тарапунька) (1919-1986) та Клара Лучко (1925-2005), які стали відомими артистами.
Пізніше, у Володимира Євгеновича та Віри народилася донька Оленка – Олена Володимирівна Павлюченко (у заміжжі Кравець-Павлюченко), яка дозволила дослідити архів батька і подарувала ПХМ ГМ ім. М. Ярошенка деякі з його робіт. З її слів відомо, що як батько, Павлюченко був добрим, ніколи не підвищував голос, завжди перебував у стані творчого піднесення, навіть до буденних справ підходив з фантазією. Він не вирізнявся красномовністю, зате завжди вмів розвеселити та заохотити до справ. Разом вони ходили на рибалку, на пленер. Павлюченко був завзятий у творчості, жив мистецтвом, зосереджено спостерігав світ, намагаючись у своїй творчості передати його красу.
З 1955 р. по 1957 р. Павлюченко займався оформленням павільйонів механізації та електрифікації УРСР на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві. Подібну виставку він оформлював і в Києві.
У Москві Володимир Євгенович познайомився з багатьма видатними художниками: Є.А. Кібриком (1908-1978), Ф.П. Решетніковим (1906-1988), П.І. Котовим (1889-1953), М.Я. Бутом (1928-1989), М.П. Кримовим (1884-1958) та іншими.
Євген Адольфович Кібрик – відомий графік, пейзажист, портретист, автор книги «Праця та помисли художника» – неодноразово запрошував Павлюченка у свою майстерню, яка розташовувалася на вулиці Масловій. Згідно спогадів Володимира Євгеновича, Кібрик був яскравою особистістю, любив колег, реалістично дивився на життя. Коли Павлюченко вперше побачив, як Кібрик працює над ілюстраціями, як старанно він підбирає натуру для створення композиції, він застосував такий підхід і у своїй майстерні. Для створення ескізів до серії ліногравюр на тему війни, Павлюченко не тільки користувався допомогою натурщиків, які йому позували, а ще й власноруч виготовив муляжі зброї. Цікаво, що майстерню Павлюченко збудував собі сам на подвір`ї власного будинку.
В.Є. Павлюченко пише у спогадах про художника Петра Івановича Котова – майстра портрету, історичної та батальної картини, автора відомих полотен, присвячених індустріальній тематиці. Багато робіт цього художника стали хрестоматійними. Павлюченко пригадує, як сильно його вразила майстерність Котова, технічні прийоми живопису майстра.
Володимир Євгенович згадує і про художника Миколу Яковича Бута – одного з провідних майстрів-греківців; про Ф.П. Решетнікова, який брав участь в арктичній експедиції на пароплаві «Челюскін», був на кризі з папанінцями і малював Північний полюс. Згадує дружину Решетнікова Лідію Ісаківну Бродську (1910-1991) – доньку художника І.І. Бродського, авторку витончених пейзажів, живописця й педагога Миколу Петровича Кримова.
Спілкування із професійними художниками, і, навіть, саме перебування в атмосфері містечка художників, так званого «радянського Монпарнасу» – Масловки – надихало Павлюченка на творчий ріст і серйозний підхід до роботи, спонукало підвищувати власний художній рівень, ставити високу мету і досягати її.
У 1962, 1970, 1981, 1985 роках у Полтаві відбулися персональні виставки Володимира Євгеновича. У 1989 році було влаштовано десять його персональних виставок у Полтаві та містах області: Диканьці, Миргороді, Лубнах. У 1990 році у Полтаві пройшли ще три персональні виставки, де експонувалися його фронтові малюнки. У 1963 році за декорації до спектаклю «Сорочинський ярмарок» Павлюченку аплодували глядачі Кремлівського театру у Москві. Окрім бойових нагород часу Другої світової війни, Володимир Євгенович був відзначений медаллю Івана Мясоєдова «За подвижництво в культурі» Українського фонду культури.
Його різноплановість, як митця, вражає. Таланту Павлюченка підкорилися не тільки твори образотворчого мистецтва – графічні, живописні, а й декоративно-прикладного, монументального. А, головне, Володимир Євгенович гідно прожив своє життя, наситивши його творчістю, яскравими моментами, спілкуванням з цікавими людьми. До кінця своїх днів він був не байдужою людиною і таким пішов у вічність, залишивши по собі свої проникливі твори.
Лариса Сідак
