Володимир Васильович Гнипа

90
11 лютого 2017 року йому б виповнилось 95 років.
Життя та творчість Володимира Васильовича Гнипи, без перебільшення й зайвої патетики, — яскравий приклад самовідданого служіння мистецтву. Понад півстоліття, не шукаючи ані слави, ані винагород, художник торував обраний шлях, бо інакше свого існування не уявляв. У його скромних, на перший по­гляд, навіть буденних пейзажах, портретах та натюрмортах криються глибокі філософ­ські роздуми про людину і світ, про непо­рушність їх тісного зв’язку, про нескінченні, часом невідчутні зовні, процеси їх взаємодії та взаємовпливу. Створені душею, ці живо­писні полотна несуть особистий космічний код автора, притаманні йому щирість, лю­дяність, доброту. Вони містять настільки по­тужний заряд позитивної енергії, що здатні легко змінити ауру найбільших виставкових залів, знайти палкий відгук в серцях найви- могливішої аудиторії.
            На початку ХХІ ст. В.В. Гнипа значно ак­тивізував свою виставкову діяльність. Про­тягом 2005-2012 років у Полтавському ху­дожньому музеї (Галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка з великим успіхом про­йшли чотири персональні виставки худож­ника, які принесли йому заслужене визна­ння, розширили коло поціновувачів цього дійсно самобутнього таланту. Щоразу на суд глядача автор представляв усе нові й нові роботи. «Живу, бо малюю!», — переконано стверджував митець.
            Інакше як подвигом творчості влаштуван­ня цих виставок не назвеш. Подібні заходи під силу молодим і дужим, художник же пе­ретнув свій 90-річний рубіж. Та хіба звикати до подвигів колишньому воїну-фронтовику, адже Володимир Гнипа належить до гене­рації творчих особистостей, які прийшли в мистецтво через суворі випробовування Ве­ликої Вітчизняної війни.
В.Гнипа у родинному колі. Зліва направо: батько Василь Трохимович Гнипа, брат Микола Гнипа, мати Дар'я Іванівна Гнипа, Володимир Васильович Гнипа
В.Гнипа у родинному колі. Зліва направо: батько Василь Трохимович Гнипа, брат Микола Гнипа, мати Дар’я Іванівна Гнипа, Володимир Васильович Гнипа
Корінний полтавець Володимир Васильо­вич Гнипа народився 11 лютого 1922 року. Він був первістком в робітничій родині Ва­силя Трохимовича та Дар’ї Іванівни Гнип. Зростав на Павленках, поблизу знаменитої садиби Мясосдових. Незважаючи на те, що в місті вже працювали промислові підпри­ємства, Полтава ще в значній мірі зберіга­ла свій патріархальний устрій. Її невеликі будиночки потопали в зелені яблуневих та вишневих садів. І хоч поруч з колишніми ка­ретними майстернями, розгородженими під помешкання, в яких сім’я отримала житло, на заводі «Метал» (так називався Полтав­ський турбомеханічний завод в період 1929- 1958 рр.) день і ніч не вщухав виробничий процес, до промислового буму було ще да­леко. Неподалік від підприємства, на місці нинішнього Павленківського парку, височи­ла мурована однобанна Покровська церква (закрита в 1943 р., розібрана в 1946 р.). А на Павленківській площі гомонів базар. Торгу­вали всілякою сільськогосподарською про­дукцією, навіть великою рогатою худобою. Безмежне привілля Полтавщини, її зелену розкіш, мов губка, вбирав малий хлопчак, назавжди закохавшись у соковиті барви рідного краю. Стежки дитинства заносили його й на колишню садибу художників Мясоєдових.
            У шкільні роки почали проявлятися осно­вні риси його характеру, серед яких перева­жали гостре почуття справедливості, потре­ба стати на захист скривджених. Формуван­ня в учня яскраво вираженої індивідуальної громадянської позиції не завжди відповідало інтересам шкільної адміністрації, тому дово­дилося кілька разів змінювати навчальний заклад. По черзі Володимир Гнипа встиг по­вчитися у п’ятій, двадцять п’ятій та сімнад­цятій школах міста. Восьмирічку закінчив у 1938 році. Країна тоді переживала період індустріалізації, та й родина відчувала необ­хідність матеріальної допомоги, тож вибір був невеликий — пішов працювати учнем слюсаря на завод «Метал», продовживши трудову династію та облишивши до часу за­повітне бажання малювати.
            Однак усі плани, мрії та надії перекрес­лила війна.
            Початок війни вкарбувався в пам’ять на­завжди. Того недільного ранку мати роз­будила сина, який відпочивав після нічної зміни, з тривогою і розпачем промовляючи: «Війна, війна!».
            Близько місяця Володимир брав участь у підготовці заводу до евакуації в Саратов. За розпорядженням заводської адміністрації мав супроводжувати верстати та обладнання в тил, щоб там заново налагоджувати робо­ту підприємства. Однак за ніч, проведену на Південному вокзалі в очікуванні потяга до завантаження, прийняв діаметрально про­тилежне рішення. Замість рухатися на Схід — намірився на Захід. Вранці 19 липня 1941 року Володимир Гнипа вже був у Полтав­ському військовому комісаріаті і просився добровольцем на фронт.
            І повели його фронтові дороги… Залізнич­ні колії, автошляхи й водні артерії, а частіше бездоріжжя, чагарники, болота. Скільки їх довелося проїхати, проплисти, пройти, про­повзти, навіть здолати на лижах. Для Во­лодимира Васильовича Гнипи дороги війни склали десятки тисяч кілометрів.
            Спочатку він стає курсантом військової школи молодших авіаційних спеціалістів (ШМАС) у м. Вовчанську Харківської об­ласті. Невдовзі ворог почав наступ, і шко­ла отримує наказ про передислокацію до Середньої Азії, в результаті чого Володи­мир Гнипа потрапляє в глибокий тил — до Чуйської долини в Киргизії, за 40 км від її столиці м. Фрунзе, де на берегах річки Ак-Суу розкинулося велике село Біловодське. ШМАС розмістили в одній із місцевих середніх шкіл. Навчання велося за програмою військового часу, тому виявилося вкрай на­пруженим. Проте молодість брала гору. В коротких перервах між теоретичними та практичними заняттями встигали спілкува­тися, зав’язати дружні стосунки, зустріти Новий 1942 рік і зробити кілька знімків на пам’ять. Ці фотографії дбайливо зберігають­ся в сімейному альбомі. На звороті кожної вказані місце та дата події, прізвища курсан­тів. Один із цих написів, а саме: «Середня Азія. Киргизія. Село Біловодське», є яскра­вим штрихом до характеристики молодого чоловіка. Адже в період 1930-1950 рр. село Біловодське носило назву Сталінське, уни­каючи якої Гнипа скоїв просто-таки безроз­судний вчинок, за який в умовах того часу міг бути жорстоко покараний.
            У травні 1942 року Володимир Гнипа — молодший сержант, спеціаліст в галузі ае- рофотозйомки, яка в період Великої Вітчиз­няної війни набула величезного значення в повітряній розвідці, прибув у підмосковне селище Салтиковка. Він отримав призначен­ня у 7-му окрему роту аерофотослужби 1-ї повітряної армії і мав нести службу у фото­лабораторії.
            До певного часу доля, здавалося, обері­гала його, та згодом виявилося, лише задля того, щоб кинути в справжнє пекло. Він став учасником найкривавішої події в істо­рії Другої світової війни — Ржевської битви, точніше, її Ржевсько-Сичевської наступаль­ної операції 25 листопада — 20 грудня 1942 року, відомої також під назвою «Марс».
            Готуючи новий наступ на ржевсько-вяземському плацдармі, де фашистська Ні­меччина зосередила 79 дивізій групи армій «Центр», радянське командування усіма силами прагнуло досягти переваги в живій силі. Мова військових наказів гранично ла­конічна, їх не обговорюють. Тож 10 листо­пада Володимир Гнипа переходить з авіації до піхоти, стає бійцем 3-ї роти розподільно­го батальйону 920-го полку 247-ї стрілкової дивізії 20-ї армії Західного фронту. Разом зі своїм підрозділом, пройшовши 180 км на лижах, він потрапляє в бій біля села Жеребцово. На сучасній карті цього населеного пункту більше не існує, а місцевість і до сьо­годні іменують в народі «Долиною смерті».
            Коли ветеран згадує війну, його погляд напружується. Вдивляєшся в його обличчя і розумієш, що він знов і знов переживає ті події, бачить реальні картини пережито­го. «Ніхто не забутий, ніщо не забуте», — для Володимира Гнипи це не просто крилата фраза. Він пам’ятає, та й хто крім нього зга­дає, смертельно пораненого солдата, який з останніх сил кличе маму, санінструктора Машу, що з відірваною снарядом ногою в шоковому стані намагається підвестися, щоб рятувати поранених, загибель офіцера, з яким щойно вибралися з німецького блін­дажа, криваво-сіру рівнину, щільно вкри­ту тілами полеглих… Апокаліпсисом смерті назвав ці бої один із німецьких учасників. «На моїй ділянці це виглядало жахливо. За­гиблі російські і німецькі солдати лежали спокійно поруч один з одним…», — писав він. У донесенні військовому прокурору За­хідного фронту військовий прокурор 2-го гвардійського кавалерійського корпусу по­відомляв: «…Незначна за розмірами площа була наповнена військами, обозами, тран­спортом, боєприпасами, артилерією, кава­лерією та іншими родами військ. Причому місцевість відкрита, лісів немає. Внаслідок чого частини, обози, транспорт, артилерія, кавалерія змішалися між собою, стовпилися в лощину… Противник прострілює наші бо­йові з’єднання в глибину справа і зліва арти­лерійським, мінометним вогнем, крім того, бомбить з повітря. Наші частини укриття не мають і, через те що скупчилися суцільни­ми натовпами в лощинах і на полях, несуть колосальні втрати в людях, конях і техніці. Балки в окремих місцях покриті тисячами трупів, коней, ряд полків є майже небоєздат­ними в силу колосальних втрат в людському і кінському складі. На мій погляд, єдиного централізованого командування частинами і з’єднаннями, розташованими на вказаній ді­лянці, немає…».
            У бою під Жеребцово 11 грудня 1942 року Гнипа дістав численні осколкові поранення. Як сам каже: «Лівий бік був обідраний до кісток». Які сили допомогли йому доповзти до пункту польового шпиталю, де під час операції з його тіла дістали 13 осколків, за­лишилося загадкою. Чи то диво, чи жага до життя, але він зміг вижити під Ржевом.
            Наступні півроку він провів в шпиталях Москви, Сасово та Казані. Лише в травні 1943 року зміг стати в стрій. І знову повела його дальня дорога, але тепер вже в зворот­ньому напрямку — до рідного краю. Спо­чатку В. Гнипа на пароплаві прибув до м. Горького, де йшло формування резервів для майбутнього широкомасштабного наступу на південних фронтах, і тільки згодом ви­рушив на Харків. На цьому шляху, в Москві, його застала звістка про визволення Полта­ви. Радів неймовірно. Разом з ним раділи і друзі, які вітали й підкидали свого товариша вгору. А потім трапилася ще й щаслива на-года відвідати рідний дім, побачитися з бать­ками, яка, щоправда, ледве не закінчилася трагедією всього життя. Адже пробігши че­рез усю Полтаву, з Південного вокзалу на Павленківську, а потім здійснивши такий же марш-кидок назад, він виявив, що потяг уже відбув з міста. На щастя, вдалося наздо­гнати свою частину, інакше могли б визнати дезертиром.
            На Україні воював у складі механізованої піхоти 9-го танкового корпусу колишнього Степового, а згодом 1-го Українського фрон­ту. У боях за Кіровоградщину, в умовах бо­йової розвідки під Олександрією, потрапив у вогневе кільце ворожих мінометних мін. «Тоді з трьох взводів, — згадує Гнипа, — нас в живих лишилося тільки троє».
            Півмісяця, ховаючись по лісосмугах, ви­живаючи лише за рахунок незібраної, вже припорошеної першим снігом кукурудзи, пробиралися до своїх. Тоді, долаючи голод і холод, спрагу і біль, Володимир Васильович не міг собі уявити, що в цей самий час, в цих самих місцях воював і загинув його мо­лодший брат Микола.
            Для нього самого те протистояння з до­лею завершилося інвалідністю — наскрізь пробита кулеметною чергою ліва рука, ви­лікувати яку не вдалося.
            У 1944 році, демобілізований як інвалід Великої Вітчизняної війни, Володимир Гни­па повернувся на завод. Колишня спеціаль ність слюсаря потребувала вправного воло­діння обома руками, тому довелося змінити цех на склад.
            Поступово в Полтаві налагоджувалося мирне життя. Піднімалися з руїн не тіль­ки споруди, але й людські душі. Володимир Гнипа знову зажив мрією про мистецтво. Всюди мав при собі олівець, папір. Малював кожної вільної миті.
            1950 року обопільне захоплення мис­тецтвом зв’язало серця В.В.Гнипи та Є.В.Любимова вірною дружбою. Разом пи­сали етюди, вели нескінченні бесіди про живопис, заряджалися один від одного твор­чою енергією. А скільки стежок протопта­ли полтавськими околицями в пошуках вра­жень від мальовничої української природи. Перед самою війною Євген Володимирович Любимов (1925-2005) встиг провчитися цілий рік у Сталінградському художньому учили­щі, тому Гнипа уважно дослухався до порад друга. Проте у власній творчості, як і рані­ше, покладався тільки на власні відчуття.
            Дорожив Володимир Гнипа і спілкуван­ням з Яковом Ніконенком. Познайомився з ним ще у 1945 році в щойно відкритому після повернення з евакуації Полтавському художньому музеї. А коли Яков Якович по­чав вести студію при заводському будинку культури, став частим гостем його занять.
            Дружні стосунки склалися у В.В.Гнипи і з Андрієм Сербутовським, Дмитром Чвалою, Григорієм Ступенком. Зустрічався також і з відомим полтавським пейзажистом Павлом Горобцем.
            Постійне перебування в мистецькому оточенні наводить Володимира Гнипу на думку про одержання художньої освіти. У 1953 році він подає заяву до Всесоюзного заочного народного університету мистецтв ім. Н.К. Крупської (ЗНУМ, Москва). Заклад, заснований у 1954 р. як заочні курси при ВБНТ ім. Н.К. Крупської, пишався своєю історією, тим, що біля його витоків стоя­ли такі видатні художники, як К.Ф. Юон, І.Е. Грабарь, С.В. Герасимов, К.С. Петров- Водкін та інші, а також впровадженням оригінальної методики викладання, що дала численні приклади позитивного результату при практичному застосуванні.
            Проте у випадку з В.В. Гнипою ця мето­дика не спрацювала. Не те щоб, взявшись здобути освіту, він поставився до цього пи­тання недбало. Навпаки, його роботи відра­зу привернули увагу викладача, який відзна­чав нестандартну манеру молодого худож­ника. «Судячи з Ваших вступних малюнків і першого завдання з натюрморту, — писав художник-консультант В.І. Груздєв, — Ви вже маєте хороший навик і свою техніку малюнка».
            Сталося так, що ні основний, ні вищий курс, який пройшов В.В. Гнипа, жодним чи­ном не вплинули на формування його твор­чих уподобань. «З великої кількості тих, хто пройшов у нас самодіяльне навчання, Ви один з небагатьох справді обдарованих. Але Ви і один з дуже небагатьох, які від курсів майже нічого не взяли, залишили­ся Ви таким же самобутнім, оригінальним і таким же замкнутим, пасивним у своєму мистецтві», — майже з відчаєм констатував В.І. Груздєв. Не міг здогадатися московський консультант, що свій вибір Володимир Гни­па здійснив вже давно.
            1958 року Володимир Васильович прий­має пропозицію директора Полтавського турбомеханічного заводу і стає головним художником на підприємстві. Будні, а осо­бливо свята для художника радянської доби пов’язані із згадками про виготовлення ве­личезних обсягів наочної агітації, того без­крайнього моря кумачу — гасел, знамен, яскравих панно, що був покликаний худож­ньо стверджувати революційний ентузіазм народу. Одним словом, без роботи ні голо­вний художник, ні художній підрозділ з де­сяти митців не залишалися. Вдень, а часто й вночі копіювали, переписували, збільшува­ли, тиражували. Серед рутинної праці тра­плялися й творчі завдання, під час виконан­ня яких створювалися справжні шедеври соцреалізму, високо ціновані сучасними ко­лекціонерами. Були серед них складні в тех­нічному плані завдання, були надтермінові. Серед старих фотографій у Володимира Гни­пи знайшлася та, на якій він знятий поряд з шестиметровим портретом Т.Г. Шевченка, — писали до 150-річчя від дня народження поета для оформлення сцени театру. Все то була праця, що забезпечувала можливість утримувати родину, де вже підростали дві доньки. Головною ж справою всього життя лишалося мистецтво, яке не відпускало ні на мить. Малював переважно для себе, не по­спішаючи виставляти створеного напоказ. Що таке муки творчості, знає не з чуток. Говорить: «Це мистецтво, цей живопис му­чив мене все життя».
            Час від часу твори художника таки потра­пляли на виставки, починаючи з тієї, що де­монструвала в Москві (1956р.) кращі робо­ти самодіяльних художників — тогочасних учнів ЗНУМу.
            На початку 70-х років Володимир Гнипа нарешті влаштовує кілька персональних ви­ставок. Вони почали свій хід із заводського будинку культури. Згодом демонстрували­ся в обласному художньому салоні, що на ті роки був кращою виставковою залою м. Полтави. Плідні творчі зв’язки встановилися у Володимира Васильовича і з Полтавським художнім музеєм. Довгі роки він приходив сюди, щоб поринути у світ класики, а в 1987 році до музейного зібрання вперше увійшли його власні твори (всього в музеї зберігаєть­ся 15 картин В.В. Гнипи). Жодна з влашто­ваних митцем виставок не залишилася не­поміченою. Є в його творах якась особлива життєдайна сила, здатна торкнутися найпотаємніших струн людської душі, пробудити в глядачеві почуття прекрасного.
            Вести мову про етапи становлення творчої майстерності художника чи здійснити спро­бу аналізу певних періодів його діяльності сьогодні абсолютно неможливо. Ранні робо­ти Володимира Гнипи не збереглися. Персо­нальну виставку 2012 року в Полтавському художньому музеї (Галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка, головним чином, склада­ли твори, виконані протягом двох останніх десятиріч, з окремим вкрапленням пооди­ноких полотен 1980-х років. У цілому ж до­робок митця вагомий не лише за обсягом. Він має значення справжнього явища на ниві полтавського мистецтва. Коли остаточ­но сформувався самобутній творчий метод митця, що чітко вирізняє його полотна, ви­значити складно, хоча ряд непрямих пись­мових джерел відносить культуру письма Володимира Гнипи до глибин його щедрого природного дару. Так, ще в 1956 році, від­значаючи технічність прийомів художника, В.І. Груздєв писав: «Своя думка у Вас непо­гана. Живопис і рисунок такі, що позаздри­ ти може кожен». Високий професіоналізм В.В. Гнипи відмічали й колеги-художники, зокрема Андрій Сербутовський, Андрій Бочаров, Семен Лоїк та інші, про що свідчать записи в книгах відгуків на виставки 1970-х років.
            Чи не найголовніше, що завжди рухало художником, це прагнення не схибити перед природою, перед багатством почуттів і вра­жень, дарованих спілкуванням з нею. Звіс­но, цей шлях вимагає значного напружен­ня внутрішніх сил, широкого використання досягнень і відкриттів у галузі пластичних мистецтв різних часів і національних шкіл. Тому в полотнах художника можна угледіти відразу риси і ознаки цілого ряду художніх напрямів — від реалістичних до імпресіоніс­тичних.
            Живописна тканина творів митця зде­більшого гладка, подібна до емалі, зіткана з численних ефектів фактури шару фарби, утвореної різною технікою мазка. Сам же мазок часто варіюється від густого пастозно­го до легкого прозорого, що надає поверхні полотна майже скульптурного, рельєфного об’єму. І все ж в техніці художника чимало загадкових моментів, адже він часто вда­ється до переписування, зчищення фарби і нового її нанесення. Саме таким чином до­сягає своєї кінцевої мети — надання картині емоційного звучання, або, за його власними словами, — душі.
            Як, тут не згадати слова В.Н. Бакшеєва про живописні прийоми І.П. Похітонова. «У більшості художників, — писав він, — ви­дно, як написано, можна розгадати техніку, а у Похітонова не зрозумієш: намазано, зчи­щено і зверху знову написано. А все живе, дихає. Це дійсно якийсь чарівник!». Зна­чною мірою сказане стосується й живопис­них пошуків Володимира Гнипи.
            Пройнятий лірикою, з легким присма­ком смутку, живопис художника перехо­дить межі стилістичних ознак його жанро­вих уподобань. Тож і виходять з-під пензля митця пейзажі-роздуми, портрети-образи та натюрморти, сповнені духмяними пахощами літа, турботою рук, що зростили змальовані квіти.
            Тема простої людини та дороги, в сенсі життєвого шляху, виступає у творчості Во­лодимира Гнипи на перший план. Ніби з пам’яті зринають образи і посідають свої місця в нескладних за композицією погруд­них портретах — «Робітниця», «Дід Шарпи- ло»г «Старий партизан», «Дуня з Ромодану», «Циган» та інші. Портрети позбавлені будь яких аксесуарів, головна увага приділена обличчям, очам, як віддзеркаленню душі. Багатошаровим ретельним ліпленням форми автор досягає значної виразності у передачі образів. Його портрети змушують зупини­тися, задуматися, перейнятися співчуттям до оточуючих.
            За силою враження з-поміж інших пор­третів помітно вирізняється портрет батька в хутряній шапці. Рідне, незабутнє обличчя вимальовується на білому тлі, мов проступає з снігового холодного мороку, як невідступ­ний сон, як щемна згадка. При здійсненні зрізу творчого доробку митця виявляється, що в його пейзажах майже повновладно господарює осінь. Золото барв, прохолода повітря наповнюють переважну більшість сільських краєвидів. Щоправда, здебільшо­го це міські околиці, яких ще не торкнувся процес урбанізації, з їх безхитрісним устро­єм, невеличкими будиночками, зі старень­кими бабусями, зайнятими випасанням кіз або курей. Саме осінь найбільше спонукає до роздумів. Це не тільки пора зів’янення природи з її останніми сонячними днями — це осінь життя, півдороги земного буття.
Осінній пейзаж у творчості В. Гнипи, як у самій природі, поступається місцем зимо­вому краєвиду. Ті ж самі околиці села, тіль­ки вкриті сніговим покривом. Тиша і спо­кій, яку ніби ненароком порушує поодинока постать перехожого чи запряжена в сани конячина біля стіжка. Сніг виграє безліччю ледь вловимих кольорових нюансів бузково­го, сірого, жовтуватого, синього. Довгі тіні пролягли від дерев — короткий зимовий день — коротке людське життя.
            Лише іноді художник змальовує весну, здебільшого ранню, холодну, зі сніговими проталинами, або літній передгрозовий стан природи, з небом, вкритим важкими куп­частими хмарами. Взагалі в його пейзажах майже не буває неба без хмар. Вони то клубочаться угорі, то затягують весь небосхил, то виграють рожевим сяйвом, освітлені про­мінням сонця, що сідає. Характерною осо­бливістю творів Володимира Гнипи є і по­стійна присутність в них мотиву дороги — у вигляді ледь протоптаної стежки чи проїж­джої грунтівки, але ніколи не в якості ас­фальтованому шосе. У розумінні творчості митця важливу роль відіграють його малюн­ки. Де б не перебував художник, папір та олівець – його незмінні супутники. Вправ­ною рукою він змальовує оточуючий крає­вид, людей, окремі предмети. Малюнки не тільки досконалі, вони деталізовані, до того ж в них переважає міський пейзаж, який потім ніколи не потрапляє на полотно. Як не доходить до картини у первозданному ви­гляді й жоден із чисельних етюдів, написа­них на природі.
            Окремий ряд в живописі Володимира Гнипи становлять такі роботи, як «Під Мо­сквою», «Під Калугою», в яких відбилися його спогади про фронтові дороги. Митець свідомо не створює картин на військову тематику. «Я не буду війну малювати!» — часто повторює він. Під таким заголовком у 2010 році на телеекрани вийшов фільм, зня­тий ТРК «Атава», ці слова були покладені і в назву його виставки, відкритої до 65-ї річ­ниці Перемоги.
            Проте фронтових спогадів позбутися не­можливо. Вони невідступні, добре помітні і в неспроможному зігріти в люті морози одя­зі, і в обтяжених війною постатях, і в церк­ві, забарвленій кривавим заходом сонця, і в розгрузлих дорогах, що відображені митцем у підмосковних краєвидах. Мабуть, тільки для нього ці місця лишилися такими, якими він бачив їх у роки війни.
            Виставки художника, вся його діяльність на мистецькій ниві, бойові заслуги високо оцінені полтавцями. 2012 року він обраний почесним членом НСХУ, хоча насправді ні­коли не прагнув ні до жодних лав, ні до пу­блічності.
            Відомий вислів твердить: «Дорогу поду­жає той, хто йде». Його відповідність дій­сності митець довів своїм життям, своєю невтомною щоденною працею. «Можливо, це і є ота таїна творчості і стан духу», — сказав голова Полтавської обласної органі­зації НСХУ Юрій Самойленко на відкритті виставки, присвяченої 90-річчю Володимира Васильовича Гнипи.
            Володимир Васильович Гнипа відійшов у вічність 22 жовтня 2013 року на 92-му році життя.
            Світлана Бочарова, заступник директора з наукової роботи Полтавського художнього музею (Галереї мистецтв) ім. М. Ярошенка

2010 року, напередодні 90-річчя В. Гнипи, ОДТРК “Лтава” зняла документальний фільм про митця. Автор, режисер – Інна Дідик
оператори – Микола Янко, Максим Кривошеєв.