Виставка з фондів музею “Славетні імена Полтавщини”

226

Відкриття виставки у прес-центрі (малій виставковій залі) 21 серпня о 16-тій годині.
Виставка «Славетні імена Полтавщини» присвячена Дню Незалежності України. До неї увійшли твори полтавських митців, внесок яких до скарбниці української образотворчості вже встиг отримати високу оцінку сучасників. В експозиції — опішненська кераміка, виготовлена з надзвичайно делікатним ставленням до давніх традицій вікового ремесла, шляхетна авторська порцеляна, довершений різножанровий живопис, скульптурна композиція.
Усі представлені твори належать зібранню Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка. Десятиліттями, починаючи з кінця 1950-х років, вони ретельно збиралися музеєм — закуповувалися в авторів і приватних колекціонерів, були отримані в якості дарунків від художників, їх близьких та рідних.
Сьогодні, зібрані в окрему експозицію, ці твори свідчать про багатство та різноманітність музейних колекцій, про вірність обраного музеєм напрямку на популяризацію регіонального мистецтва.
Виставка має світле, по справжньому святкове звучання, вона неначе випромінює той дивовижний шарм полтавського мистецтва, який свого часу помітив і відзначив відомий діяч української культури, мистецтвознавець Володимир Данилейко (1930-2017).
Полтавський край по праву пишається своїм декоративно-ужитковим мистецтвом. Покликане прикрасити побут людини, зробити красивішим світ, воно стало окрасою нинішньої виставки, несучи теплий подих затишної оселі, виблискуючи кольоровими поливами, вражаючи варіативністю зооморфних форм, фактурністю ліплення та природністю барв рослинних візерунків розпису. То й не дивно, адже кераміка з Опішного представлена роботами видатних гончарів, знаних не лише в Україні, а й далеко за її межами, заслужених майстрів народної творчості України, а також лауреатів Державної премії України імені Тараса Шевченка — Івана Білика (1910-1999) та Василя Омеляненка (р.н.1925).
Іван Білик опановував гончарну справу спочатку у свого дядька Якова Пічки, згодом навчався в Опішнянській керамічній промисловій школі. Василь Омеляненко – самоук, який самостійно осягав науку ліплення з глини. Обидва трудову біографію пов’язали з місцевим підприємством «Художній керамік», обидва відзначені нагородами на міжнародних виставках — Іван Білик у Фаєнце (Італія, 1971), Василь Омеляненко у Брюсселі (Бельгія, 1956). Та схожість життєвих доль не призвела до наслідувань у творчості, хоча обидва й віддавали перевагу створенню зооморфного посуду, але їх леви, баранці, коники виходили зовсім різними, вони, як і їх автори, мають власний характер. Різняться не тільки декор, форма виробів, але і їх внутрішня енергетика. На виставці експонуються вази, тарелі та «Баран», «Лев» і свічник Івана Білика та «Баран» і «Кінь» Василя Омеляненка.
Золотавими візерунками досконалого розпису, вишуканістю форми приваблюють роботи ще одного нашого славетного земляка Івана Віцька (1930-2011). “Маестро української порцеляни”, так за неперевершену майстерність, ґрунтовність знань та постійну готовність до експерименту його називали колеги-художники. Уродженець ближнього полтавського села Крутий Берег (нині мальовнича околиця міста) І.М. Віцько отримав освіту в Миргородському керамічному технікумі та Львівському інституті декоративного та прикладного мистецтва, де його вчителями були такі відомі художники як В.А. Манастирський, І.М. Скобало, Г.А. Леонов, скульптор І.В. Севера, керамісти М.В. Бєляєв і Т.М. Порожняк. Та найбільше Іван Віцько завдячував своєму наставнику – Писанку Миколі Миколайовичу (1910-1997), у якого мав щастя навчатися в Миргороді. Ще студентом інституту Віцько створив ряд сервізів, які з успіхом експонувалися на міжнародних виставках у Москві, Брюсселі та Нью-Йорку. За своє довге, насичене творче життя майстер, лише у фарфорі виконав близько 150 авторських творів, які визнані новітніми формами посуду. Народний художник України, лауреат премії імені Катерини Білокур (2004) Іван Віцько був майстром європейського рівня. Його ім’я вже вписане золотими літерами до історії українського мистецтва, а твори зберігаються в провідних музеях України. Полтавському художньому музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка належать дві декоративні вази митця, три декоративних тарелі з підглазурним кобальтовим розписом та оригінальний, не без гумору вирішений і щедро оздоблений золотом набір для напоїв “Дід з онуками ”(всього 5 предметів), які тепер знаходяться на виставці.
Знайомить виставка зі ще одним феноменальним явищем українського декоративного ужиткового мистецтва яке іменується “будянський фаянс”, започаткуванням якого займався й майстер з Полтавщини Микола Ніколаєв (1925-2012). Після навчання в Миргородському керамічному технікумі, він понад 40 років працював на Будянському фаянсовому заводі в Харківській області. Його роботи побували на виставках та ярмарках цілого ряду міст Європи, а також в Сирії й Канаді. Він створював різноманітний посуд, вази, настінні тарелі, серед яких (у співавторстві з Б. Пянидою, Ю. Піманкіним, І. Сенем) й присвячені ювілеям Тараса Шевченка та Лесі Українки. В експозиції — дві парні мисочки “Курочка” та “Півник” і глечик з підполивним розписом роботи М. Ніколаєва.
Піднесену атмосферу створює також представлений на виставці живопис. Велику увагу привертає низка портретів — ціла портретна галерея земляків. Її творець, заслужений художник України Валерій Мозок (1940-2008), встиг закарбувати й сповнений невтомної творчої енергії образ друга та колеги, тоді ще не народного, а заслуженого художника Івана Віцька (1989). Випускник Харківського державного художнього інституту, учень С.Ф.Бєседіна, В.В. Сизикова, А.М..Константинопольського та О.А Хмельницького, В.Л. Мозок захоплювався багатьма жанрами живопису. Писав пейзажі, натюрморти, картини-портрети й картини-роздуми та найповніше реалізував себе в галузі реалістично виконаного психологічного портрета. Особливо гарно вдавалися йому портрети творчих особистостей. Такими є представлені в залі портрети художника В.О. Трохимця-Мілютіна (1985), художниці Г.І. Рідної (1988)ї, заслуженої майстрині народної творчості О.К. Великодної (1987).
Важко на полтавському мистецькому небосхилі відшукати більш емоційно-насичені, душевно тепліші полотна ніж ті, що створені Євгеном Любімовим (1925-2005). Ні репресивна машина сталінської доби, що лишила його дитинства, батька, оселі, ні Друга світова війна, окупація, а з 1944 року – служба в армії, не змусили його огрубіти, відмовитись від любові до ближніх, від щирого захоплення мистецтвом. Так і не закінчивши художнього училища, навчання в якому було перерване війною, Є. Любімов залишився вірним покликанню, віднайшов можливість пов’язати своє життя з творчістю. Оселившись, після армії у Полтаві, він працював художником на Полтавському турбомеханічному заводі, а з моменту заснування (1951 р.) Полтавського обласного товариства працівників образотворчого мистецтва – „УКООП — Художник” перейшов до цієї організації і, переживши разом з нею всі її статутні реорганізації, пропрацював тут до самого виходу на пенсію.
Головним для художника були родина і мистецтво. Тому тема сім’ї, матері така дорога і близька митцеві. Створений ним образ матері – „Портрет матері” (1975-1977) – один із найкращих не лише в його творчості, але й в українському мистецтві.
Творчим пошуком позначені автопортрети майстра. Насамперед слід відзначити його „Автопортрет з Шаляпіним”(1988-1993), який дає уявлення про багатство внутрішнього світу художника, його любов до музики, що надихала на творчість, пробуджувала в уяві цілий вир образів. Писав Євген Любімов і пейзажі, абсолютно не дивно, що були вони ліричними.
Самобутня полтавська художниця Світлана Чорна (р.н. 1940) веде глядача у світ  квіткового натюрморту.
«А квіти я буду малювати й малювати …», – ці слова Катерини Білокур можна цілком точно спроєктувати й на творчість С.В. Чорної. Проте творчі манери художниць дуже відмінні.
Світлана Чорна належить до плеяди живописців, які в часи, так званої, «відлиги» заново відкривали для себе грані творчості французьких імпресіоністів. В її житті були роки навчання в художніх студіях міста, і відданий своїй справі педагог, Яків Якович Ніконенко (1919-1988), і подолання конкурсу на вступ до навчання на художньо-графічному факультеті Курського педагогічного інституту. Але головною школою став для неї Музей образотворчих мистецтв імені О.С.Пушкіна. До Москви, до творів із Щукінської колекції її тягло неймовірно. Щораз вона знову й знову купувала квиток на потяг, їхала за сотні кілометрів, щоб поринути у світ Моне і Ренуара, Гогена і Матісса, Дерена і Пікассо, була серед тих, хто відвідав найвідоміші в історії музею виставки: картин із нью-йоркського музею Метрополітен (1976), американського мистецтва XIX-XX століття (1977-1978), «Москва – Париж» (1981).
Через сприйняття досягнень західноєвропейського мистецтва Світлана Чорна віднайшла свій власний живописний стиль, у якому в тісному сплаві зуміла поєднати експресивність передачі вражень з багатими традиціями українського декоративного мистецтва. На виставці 7 картин із 12 творів художниці, що нині зберігаються в музеї, зокрема, «Вечірній букет» (1979), «Бульдонежі»(1982), «Старенька» (1980) і, звичайно ж, соняхи, які вона не перестає відтворювати на полотні, і які нічим не поступаються творам французських імпресіоністів.
Уродженець Краснодарського краю Станіслав Ремчуков (1925-2011) після Другої світової війни, яку пройшов солдатом-зв’язківцем, воюючи у складі 271 стрілецької дивізії та 2-ої гвардійської Таманської дивізії, оселився в Полтаві. У 1959 році закінчив Харківський державний художній інститут, де навчався на графічному факультеті у відомих художників В.Ф.Мироненка, Г.А.Бондаренка, В.В. Сизикова, Є.П. Єгорова, П.М. Супоніна, В.П. Селезньова.
Ще в студентські роки за надрукований плакат „Молодь Харківщини – на фестиваль!” був нагороджений Дипломом ІІ ступеня і поїздкою на VІ Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Москві. Тоді ж почалося його співробітництво з харківським видавництвом „Прапор”.
Працював, переважно, в галузі політичного плаката та книжкової графіки. У 1960-х роках створив серію ліногравюр „Міста і села Полтавщини”. В останній період творчості захопився живописом, віддаючи перевагу пейзажній мініатюрі. На виставці експонується реалістичний, з тонкою градацією світлотіньових ефектів зимовий пейзаж С. Ремчукова «Полтава. Спаська церква» (1997).
З творів театрального декоратора, живописця і графіка Віктора Старікова (р.н. 1950) музею належать дві картини — пейзаж «Гармонія» (2002) та натюрморт «Бузкові пахощі» (2008), що раніше знаходилися в невеликій мистецькій збірці відомої вітчизняної мовознавиці й громадської діячки Лариси Безобразової (1948-2014). Обидві роботи посіли своє місце в нинішній експозиції, привертаючи увагу трепетним мерехтінням барв.
Єдина на виставці кругла скульптура  «Тільки в дорозі я живу» (2007) присвячена М.В. Гоголю. Її автор Микола Посполітак (1950-2019) відомий полтавцям насамперед своїми монументальними творами, такими як памятники Б.М. Мартосу, С.С. Антонцю, А.Т. Кукобі (Полтава), Тарасу Шевченку (Гадяч) та меморіальні дошки Д. Ахшарумову та В. Кабачку на будинку Полтавського фахового коледжу мистецтв імені М.В. Лисенка (колишнє Полтавське музичне училище), Г.Є. Котельнікову на будинку № 24 по вул. Соборності.
Йому поталанило з вчителями. Основи майстерності він отримав від батька, відомого полтавського скульптора Корнія Посполітака (1916-1979). Ази історії мистецтва пізнавав під керівництвом непересічного художника й ерудита Анатолія Щербака (1939-1994). Вищу освіту здобув у Харківському художньо-промисловому інституті. Виявив себе також як плакатист, графік, дизайнер, але найбільше був відданий скульптурі.
Представлена скульптурна композиція Миколи Посполітака вражає оригінальним трактуванням образу М.В. Гоголя, глибоким розкриттям багатогранної ролі дороги в житті великого письменника. За пластичним рішенням, за врівноваженістю об’ємів і площин, композицію слід розглядати як модель проекту памятника.
Кожен експонований твір висвітлює грані таланту своїх авторів, а разом вони відкривають цілий пласт українського мистецтва періоду 1960-х-2010-х років, що посилює не лише естетичну, але й науково-пізнавальну функцію новоствореної виставки.
Одним із важливих завдань, які музей ставив перед собою і реалізував в запропонованому проєкті, є відзначення знаменних для мистецько-культурного простору Полтавщини ювілеїв, на які 2020 рік видався напрочуд щедрим, а саме:
110-річчя від дня народження Івана Архиповича Білика  (1910-1999)
95-річний ювілей Омеляненка Василя Онуфрійовича (р.н. 1925)
90-річчя від дня народження Віцька Івана Михайловича (1930-2011)
95-річчя від дня народження Ніколаєва Миколи Борисовича (1925-2012)
80-річчя від дня народження Мозока Валерія Леонтійовича (1940-2008)
95-річчя від дня народження Любімова Євгена Володимировича (1925-2005)
80-річний ювілей Чорної Світлани Володимирівни (р.н. 1940)
95-річчя від дня народження Ремчукова Станіслава Георгійовича (1925-2011)
70-річний ювілей Старікова Віктора Миколайовича (р.н. 1950)
70-річчя від дня народження Посполітака Миколи Корнійовича (1950-2019)
Світлана Бочарова