Василь Григорович Кричевський

13

З ім’ям Василя Григоровича Кричевського (1872–1952) яскравого представника української мистецької еліти уособлюється драматизм розвитку вітчизняної культури радянської доби. Він, що досяг значних успіхів у мистецтві, один із новаторів української архітектури, творчість якого мала вплив і продовження у культурі України впродовж ХХ ст., став свідком знищення багатьох своїх художніх робіт і проектів та змушений був проживати в еміграції – у далекому Каракасі (Венесуела). На думку професора Дем´яна Горняткевича, «…його багатогранну мистецьку діяльність і його великі заслуги на широкому полі нашого культурного життя можна назвати без якого-небудь перебільшення новітнім ренесансом українського мистецтва». З дитячих років, проживаючи на Слобожанщині з її козацькими традиціями, Василь Кричевський вбирав у себе духовні надбання української народної естетики. Навчався в Залізничо-технічному училищі в Харкові, на той час престижному навчальному закладі, адже в Російській імперії активно розбудовувалася залізниця. В цьому закладі, окрімосновних дисциплін, таких, як математика, фізика, технологія металів та ін., викладали на належному професійному рівні малювання й креслення. Після закінчення Залізничо-технічного училища Василь Кричевський став архітектурним креслярем при Харківській міській управі, де виконував і нескладні проекти. Працював у інженера й архітектора Сергія Загоскіна, який водночас опікувався молодим митцем і в якого Василь Кричевський пройшов справжній вишкіл у галузі архітектурної освіти. Саме у Сергія Загоскіна молодий художник виконав свої перші творчі архітектурні проекти. Коло наукових знань Василя Кричевського розширилося на публічних лекціях з історії України й мистецтва, етнографії та народного мистецтва, які він відвідував у Харківському університеті. Слухав лекції істориків Дмитра Багалія й Івана Міллера, природознавця Андрія Краснова, мистецтвознавця Єгора Рєдіна, етнографа і фольклориста Миколи Сумцова. У подальшому перейшов до майстерні Олексія Бекетова, талановитого архітектора з великимдосвідом роботи. В нього Кричевський спеціалізувався з художнього оформлення будівель, проектування фасадів та інтер’єрів. Відсутність художньої й інженерної освіти в великих центрах Російської імперії – Москви й Петербурга – сприяли тому, що майбутній митець знайшов «свою українську дорогу». Водночас Василь Кричевський почав збирати твори народного мистецтва, вивчав пам’ятки української національної культури, брав активну участь у художніх виставках Харкова і Києва. Акварельні пейзажні твори майстра відрізнялися широкою колористичною палітрою і професійною технікою виконання. Вони були оригінальними і самобутніми, проте не поступалися працям таких відомих на той час майстрів українського живопису, як Сергій Васильківський, Петро Левченко, Олександр Мурашко та ін., що мали спеціальну художню освіту й навчалися у Петербурзькій академії мистецтв. Слід зазначити, що той період в історії України, коли Василь Кричевський ступив на шлях творчості, характеризувався прогресивними соціально-економічними і суспільно-політичними змінами. Зазначені трансформації в соціумі сприяли піднесенню в галузі художньої культури. Для самоствердження українського мистецтва та визнання його самобутності й окремішності вченими здійснювалася періодизація історії мистецтв України. Дослідники прагнули визначити специфічні риси національного стилю в усіх видах українського мистецтва, зокрема, в архітектурі, живописі, графіці, декоративному мистецтві, що несло в собі не лише естетичний, а й ідейний сенс. Обґрунтування українського стилю в мистецтві здійснювалося на міцній науковій основі, завдяки зусиллям археологічних організацій, установ та науковців-археологів. Це поставало засобом збереження національно-культурної ідентичності українства, адже доводило його окремий і самобутній шлях в історії. Серед таких відомих вчених, як Микола Біляшівський, Василь Горленко, Олександр Лазаревський, Георгій Лукомський, Вадим Модзалевський, Олексій Новицький, Григорій Павлуцький, Микола Петров, Микола Сумцов, Костянтин Широцький, брати Вадим і Данило Щербаківські, що зробили значний внесок у справу дослідження української художньої спадщини, почесне місце зайняв і Василь Кричевський. Він «…незвичайно багато збирав, зарисовував і занотовував українських матеріалів, особливо хат, вітряків, пейзажів і був першорядним знавцем полтавського й харківського народного мистецтва”. Тому не дивно, що в 1902 р. Василь Кричевський, дізнавшись про конкурс на проект будинку Полтавського губернського земства (нині використовується як Полтавський краєзнавчий музей), підтримав пропозицію побудови його в українському стилі. Звичайно, це спричинило протистояння між представниками української культури, з одного боку, й російської, з іншого. Питання щодо існування українського стилю в архітектурі було навіть винесено на сторінки преси. Зрозуміло, що російські наукові часописи відкидали таку можливість, а дослідники української спадщини, що ґрунтовно її вивчали, переконливо доводили протилежне. Поняття «український стиль» в мистецтві обґрунтовувалось діячами культури, як щось «своє» й специфічне в українській мистецькій традиції, таким чином, український стиль забезпечував тяглість у мистецтві й доводив його своєрідність. На конкурс з побудови будинку Полтавського губернського земства, який відбувся у червні 1903 р., було подано п’ять проектів, виконаних у різних художніх стилях. Серед них був і проект відомого на той час архітектора Івана Жолтовського, у подальшому академіка архітектури. Однак журі надало перевагу проекту Василя Кричевського «десятьма голосами проти одного». Важливо те, що він «синтезував у Полтавському земстві найцінніші й найкращі елементи, які виплекали досі в своїх зразках справжні творці українського народного стилю». Практика, яку Василь Кричевський пройшов в архітекторів Сергія Загоскіна та Олексія Бекетова, його постійна самоосвіта й професійне вдосконалення, а також велике бажання творити українське мистецтво сприяли тому, що митець виграв конкурс, не дивлячись нажорсткі протистояння російських митців і чиновників. Проте Василь Кричевський український народний стиль намагався подати відповідно до потреб нового часу, до вимог нових технологій. Валентина Рубан-Кравченко підкреслює, що «навіть застосування традиційного для України будівельного матеріалу – глини – було переосмислене Кричевським із сучасних позицій, із врахуванням європейського досвіду”. Для цього він вивчав роботу майстрів в Опішні (містечко в Полтавській області, де упродовж століть інтенсивно розвивалося гончарство і де були відомі майстри-цеглярі), а також для ознайомлення з європейськими досягненнями в галузі кераміки відвідав керамічні заводи Відня, Варшави і Кракова. Для багатьох дослідників української спадщини побудова будинку Полтавського губернського земства стала поштовхом для ґрунтовного вивчення народної архітектури, як давніх церков, так і цивільних споруд. У подальшому утворилася ціла плеяда архітекторів – Микола Даміловський, Дмитро Дяченко, Костянтин Жуков, Олександр Лушпинський, Віктор Троценко та ін., які в своїх спорудах продовжували розвивати український стиль, наприклад, впроваджуючи стилізовані прийоми народної дерев’яної архітектури та ін. У своїй творчості Василь Кричевський постійно звертався до народного мистецтва, яке для нього було гарантом збереження національної культури та її міцним автентичним підґрунтям. Збираючи й вивчаючи селянські керамічні вироби, старі килими й вишивки, предмети народного побуту, художник відчував і бачив у них високі мистецькі цінності. Вадим Щербаківський у своїх спогадах зазначав: «В домі Грушевського, під дахом, він мав свій власний музей. Це була велика кімната в усю ширину дому і дуже довга, мабуть, не менше 15 метр. в довжину… В цьому музеї містилося більше двохсот килимів, зложених у шафи, більше 250 шт. керамічних речей, головно мисок… Тільки треба сказати, що всі ці речі були надзвичайної вартості». Таким чином, Василь Кричевський, з одного боку, опираючись на народну естетику, а з іншого, – на найкращі тогочасні професійні мистецькі твори постав в українському мистецтві як новатор. Це дало змогу збагатити національні мистецькі традиції та розвивати свій український стиль. Талант Василя Кричевського проявився і в графіці. Він один із перших звернувся до мотивів українських стародруків, але знову ж таки, намагаючись відродити славні традиції старої української графіки ХVІІ–ХVІІІ ст., художник виробив свій власний стиль, що відповідав сучасним запитам доби. Так були оформлені «Ілюстрована історія України», «Культурно-національний рух на Україні в ХVI-XVII віках», «Наша політика» Михайла Грушевського, що дало початок новому стилю в графічному оформленні української книги. «Через геометричну стилізацію він наближав традиційні й нові пластичні мотиви до сучасного звучання». Художник на прохання Вадима Щербаківського до задуманого ним видання «Українське мистецтво» створив 28 обгорток. Окрім цього, «шедевром книжкової графіки, який без сумніву можна віднести до стилю Art Deco, стала обкладинка В. Кричевського до роману Ю. Яновського «Майстер корабля» (Х., 1928)», – зауважує Ольга Лагутенко. Попри створення архітектурних проектів, ілюстрацій до книжок, акварельних і олійних картин, митець займався громадською діяльністю – організовував художні виставки українського народного мистецтва, а в буремні роки революції, як патріот і українець з високою національною самосвідомістю, розбудовував Українську державу: створив великий і малий державні герби України, грошові знаки для Центральної Ради, велику й малу печатки, був одним із засновників Української академії мистецтв. Заснування в 1917 р. академії мистецтв важко переоцінити, це було важливою віхою в розвитку української художньої освіти. Адже тепер митці могли навчатися на рідній землі й творити тут свою національну культуру, бо відсутність в Україні вищого навчального мистецького закладу призводила до того, що багато художників змушені були від’їжджати за кордон на навчання, а потім не поверталися. Сучасні дослідники відзначають і вагомий внесок Василя Кричевського у розвиток кінодекораторського мистецтва. Як відомо, в 1926 р. його було запрошено консультантом до новоствореної кінофабрики в м. Одеса. Художник зважився прийти в кіно, на той час нову сферу мистецької діяльності, й тут зміг сказати своє вагоме слово. Працював над виконанням складних декорацій до низки фільмів «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило», «Борислав сміється», «Звенигора», «Назар Стодоля», «Кармелюк» та ін., де репрезентував свої знання з історії й етнографії. Митець не боявся відходити від загальноприйнятих методів декораційного оформлення фільмів і впроваджувати свою методику. Спрямованість художника на експеримент і новизну сприяла тісній творчій співпраці з Олександром Довженком. У подальшому талант Василя Кричевського розкрився у першій кольоровій картині «Сорочинський ярмарок» (1939 р.) за однойменним твором Миколи Гоголя. В оформленні декорацій до цього фільму Кричевський використовував національні кольори, поєднував жовтий і блакитний, що «викликало нарікання поборників «інтернаціоналізму»: через політичні асоціації декорації було перероблено». За радянських часів Василь Кричевський продовжував свою роботу в напрямку розвитку українського стилю в мистецтві. Йому належить авторство цілої низки визначних національно-своєрідних споруд, серед них будинок музею Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі (у співавторстві з архітектором-художником Петром Костирком). У 1938 р., не дивлячись на «боротьбу з буржуазним націоналізмом», художній журнал «Малярство і скульптура» Органу Управління в справах мистецтв при Раднаркомі УРСР та оргкомітету Спілки радянських художників України опублікував статтю, в якій щодо оформлення Музею Тараса Шевченка в Каневі зазначалося: «Дуже багато оздоблена внутрішня архітектура: колір і малюнок орнаменту залу скомпоновано на основі аналізу мотивів українського народного орнаменту; тут, безумовно, позначилася рука такого видатного знавця українського народного орнаменту, яким є В. Г. Кричевський. По суті ми ще ніде не маємо такого багатого синтезу в сполученні народного орнаменту й народної архітектури, який застосовано в цьому музеї. Тому не дивно, що наша архітектурна громадськість дуже високо оцінює споруду музею». Окрім багатогранної творчої діяльності, Василь Кричевський знаходив час для відстоювання і захисту пам’яток української культури. Попри життєві труднощі й негаразди творчість Василя Кричевського була поцінована – йому було присуджено науковий ступінь доктора мистецтвознавства (1939 р.) та присвоєно почесне звання заслуженого діяча мистецтв (1940 р.). У кінці 1943 р. Василь Кричевський з сім’єю виїхав до Львова, де йому моральну і матеріальну підтримку надавав митрополит Андрей Шептицький. Рятуючись від переслідувань радянської влади, родина Кричевських навесні 1944 р. змушена була від’їжджати далі на Захід, шлях проходив через Чехословаччину, Австрію, Німеччину. Влітку 1945 р. Василь Кричевський з сім’єю перебрався до Парижа, де оселився у свого старшого сина Миколи Кричевського, а потім переїхав з дружиною до родового маєтку друга Миколи – французького драматурга і мистецького критика Шарля де Пейре-Шапюї. Тут Василь Кричевський мав можливість багато працювати, він писав полотна, займався оформленням книг, що давало певні кошти на проживання. Визнанням його праці й таланту українською громадою стало одноголосне обрання митця почесним дійсним членом Української вільної академії наук на з’їзді українських науковців-емігрантів в Аугсбурзі (Німеччина). Художник постійно цікавився культурно-мистецьким життям українців в еміграції, виконував роботи на українську тематику – ілюстрації до історичного роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада»; до альманаху «Українськемистецтво», що був виданий у Мюнхені 1947 р., написав рецензію; до конкурсу, оголошеного українською православною громадою в Канаді, створив проект церкви у Вінніпезі. Кінцевою точкою довгої й виснажливої мандрівки став Каракас у Венесуелі (навесні 1948 р.). Каракас означає «місто червоних дахів», таким воно й було – живописним, тихим з невисокими будинками з червоними дахами, проте зовсім не влаштованим. Василь Кричевський, не дивлячись на свій поважний вік, матеріальні труднощі та побутову невлаштованість, багато малював. В Каракасі митець не забував, що він родом з України й тут продовжував свою творчу діяльність щодо розвитку українського мистецтва – нимбуло підготовлено до видання етнографічно- архітектурний альбом, який відображав національні особливості українських хат; на замовлення українців з Німеччини створив обкладинку до журналу «Українське мистецтво». Перебуваючи на чужині, митець експонував свої полотна на міжнародних виставках у Парижі, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі та в ін. великих містах світу; виставляв свої роботи й на венесуельських художніх виставках. Навіть в останні роки свого життя Василь Кричевський не втрачав енергійності й завзятості, не полишав художньої практики та не переживав “душевної депресії”. Майстер створив обкладинки до «Українського православного календаря» на 1952 і 1953 рр., виконував ілюстрації до повістей Миколи Гоголя. Усі представники родини Кричевських, щедро обдаровані художнімталантом, працювали задля розвитку і популяризації українського мистецтва. Так, Федір Кричевський, рідний брат Василя, живописець і заслужений діяч мистецтв УРСР, був серед засновників Української академії мистецтв, викладав у Київському художньому інституті. Дружина Василя Кричевського також робила посильний внесок у розвиток українського мистецтва. Адже відомо, що вона мала рукопис – монографію про «староукраїнське скляне виробництво з унікальним ілюстраційним матеріалом». Він, на жаль, був втрачений у 1943 р. під час еміграції на Захід. Варто згадати також синів Василя Кричевського: Миколу – відомого аквареліста, графіка і художника театру, Василя – живописця, графіка, художника кіно. Відомою діячкою української культури була також онука Василя Кричевського, Катерина (1926 р. народження), яка продовжувала справу батька й діда. Освіту вона здобула в художній промисловій школі Праги й Гейдельберзькому університеті в Німеччині. Брала участь у багатьох мистецьких виставках США й Канади, а з 1993 р. експонувалася в Україні. У своїй творчості художниця неодноразово зверталася до української тематики. До свого 80-річчя вона написала книгу «Мої спогади», яку було видано з ілюстраціями родини Кричевських. «Та де б не жили, і де б не працювали Кричевські, вони скрізь залишалися національнимимайстрами, глибоко закоріненими в українські художні традиції, а їхня творчість яскраво втілює шляхи українського мистецтва у ХХ столітті». Саме завдячуючи родині великого митця до України в 2003 р. повернулося понад 300 його художніх творів. Отже, Василь Кричевський зреалізував себе у багатьох видах мистецтва – в архітектурі, живописі, графіці, декоративно-прикладномумистецтві, театрі, кіно. З його ім’ям пов’язане започаткування самобутньої національної течії в мистецтві, створення українського стилю, який базувався на професійному знанні народного мистецтва та модерних здобутках доби. Художні твори Василя Кричевського стали взірцем і джерелом натхнення для багатьох поколінь митців. На сьогодні живописні роботи художника знаходяться в багатьох музеях і галереях Києва, Харкова, Львова, Петербурга, Москви, Кракова, Парижа, Відня, Берліна, Нью-Йорка й ін. містах Європи й Америки, що підтверджує його талант і високий професійний рівень. До останніх днів свого життя Василь Кричевський залишався українським митцем і працював для розбудови національної культури.