Скарби палацу Кочубеїв

518
20 лютого в Полтавському художньому музеї (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка презентовано міжмузейний проект «Скарби палацу Кочубеїв», покликаний  привернути  увагу до визначних пам’яток української культури,  історії розбудови полтавських музеїв та шляхів формування їх безцінних зібрань. Проект присвячений 100-річчю Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка. Його презентація дає старт циклові ювілейних заходів, запланованих на увесь рік.
Участь у проекті взяли Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського та Полтавський художній музей (галерея мистецтв) імені Миколи Ярошенка. Музеї єднає не лише тісна співпраця, але й тривала спільна історія.  Адже відкритий у 1919 р., під назвою Картинної (або образової) галереї, художній музей уже через півтора року був перетворений у відділ Полтавського краєзнавчого музею, в складі якого залишався аж до 1939 р., коли йому нарешті, згідно  Постанови РНК «Про впорядкування справи відомчої підпорядкованості музеїв України» повернули статус самостійного. Тоді ж відбувся і перерозподіл музейних збірок. За актом 1940 р. художній музей отримав від краєзнавчого 18067 експонатів, головним чином творів декоративно-ужиткового та народного мистецтва, залишивши у фондах останнього 197 портретів та 218 графічних творів із власних зібрань. Під розподіл потрапили і речі з палацу Кочубеїв. Щоправда він відбувся ще у 1919 р.
Для Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка мистецькі цінності із кочубеївських колекцій відіграли надзвичайно важливу роль. Вони, власне, стали другим за значенням, після колекції Миколи Ярошенка,  джерелом комплектування фондового зібрання.
Кочубеї дісно  володіли незліченними багатствами. Представники усіх гілок роду були людьми заможними, знатними. Але особливо уславленими виявилися ті, хто мав безпосереднє відношення до Диканьки — генеральний писар, згодом генеральний суддя Війська Запорозького Василь Леонтійович Кочубей (1640-1708) та його правнук Віктор Павлович Кочубей (1768-1834) — державний діяч, дипломат, граф (1799), князь (1831), міністр внутрішніх справ, голова Державної  ради та Комітету міністрів, канцлер Російської імперії (1834).
В.Л. Кочубей отримав універсал на володіння Диканькою від гетьмана Івана Самойловича у 1682 р. Тут зростала його  донька Мотря, яка стала відомою  завдяки романтичній історії кохання до неї старого гетьмана Івана Мазепи, і тим опосередкованим чинником, що призвів спочатку до падіння положення роду, а потім різко здійняв його до нечуваних вершин. Страта Василя Леонтійовича, а згодом розкриття істини та царська милість, назавжди були закарбовані в  родовому гербі Кочубеїв у вигляді зображеного на блакитному тлі кривавого серця з двома золотими рівносторонніми хрестами в ньому та девізу: “Elevor ubi consumer!”(Підношуся, коли загинув).
Цей герб з девізом знаходився на різних речах, що належали родині, був він і своєрідною окрасою розкішного квітника величного палацу в Диканьці, будівництво якого розпочав В.П. Кочубей у 1800 р.
До його зведення були залучені кращі зодчі тогочасної Росії — Джакомо Феррарі (1746-1807), Джакомо Кваренгі (1744-1817), Микола Олександрович Львов (1753-1803), Луїжджі Руска (1762-1822).
Диканька. Музейна кімната. Фото із журналу "Столица и усадьба", № 66, 15 вересня 1916 року
Диканька. Музейна кімната. Фото із журналу “Столица и усадьба”, № 66, 15 вересня 1916 року
Споруджений у стилі класицизму двоповерховий палац, головний фасад якого прикрашав шестиколонний портик іонічного ордера з трикутним фронтоном, сполучався  одноповерховими галереями  з двома двоповерховими флігелями, прикрашеними чотириколонними портиками й увінчаними декоративними банями. Парковий фасад палацу оздоблювала перекрита банею напівротонда, від якої вели сходи до квіткової тераси, що переходила у пейзажний парк. Палац налічував понад 100, з великим смаком оздоблених, кімнат. Їх наповнювали коштовні меблеві гарнітури, в тому числі часів Петра І та Катерини ІІ, порцеляна найвідоміших європейських та російських підприємств, твори живопису й графіки майстрів найрізноманітніших шкіл та епох, скульптура, килими, італійські, французькі, фламандські гобелени, богемське скло, художні вироби із золота і срібла. Тут існували велика бібліотека, багата рукописами та рідкісними виданнями, і унікальний музей українських старожитностей. У спеціальному приміщенні, за свідченням Володимира Гіляровського, який побував у Диканьці нап. ХХ ст., зберігалася сорочка, в якій стратили В.Л. Кочубея, перенесена до палацу з Покровської церкви с. Жуки, відповідно до Указу Полтавської духовної консисторії від 12 листопада 1837 р. на прохання князя Василя Вікторовича  Кочубея (1812-1850).
Диканька. Фрагмент кабінету княгині Олени Костянтинівни Кочубей. Фото із журналу "Столица и усадьба", №-66, 15 вересня 1916 року
Диканька. Фрагмент кабінету княгині Олени Костянтинівни Кочубей. Фото із журналу “Столица и усадьба”, №-66, 15 вересня 1916 року
Нащадки козацько-старшинського роду вкладали величезні кошти в колекції, що створювались століттями та передавались у спадок.
Останнім власником Диканьки був Віктор Сергійович Кочубей (1860-1923). При ньому господарство досягло неабиякого розквіту. Приїзджих гостей, як і раніше, захоплювали і прекрасний палац з домовою церквою Марії Єгипетської, і затишний парк зі ставками, фонтанами і античними біломармуровими скульптурами, привезеними з Італії та Греції. Відвідавши Кочубеївський  маєток,  Марія Башкирцева залишила про нього запис у своєму “Щоденнику”: “За красою саду, парку, споруд Диканька може суперничати з віллами Боргезе і Доріа в Римі. І це в Малоросії! Дуже шкода, що в світі навіть не підозрюють про існування цього містечка”.
Ансамбль був повністю зруйнований у розпал Громадянської війни. У 1924 р. питанням про причини знищення маєтку переймався американський публіцист Альберт Ріс Вільямс (1883-1962),  який певний час перебував у Диканьці. З розповідей очевидців він описав ці події наступним чином: «Пожежа дала початок новому літочисленню місцевої історії. У ту незабутню ніч взимку 1919 року серед темряви виник язик полум’я, підскочив аж до верхівок дерев, виріс у вогняний стовп, жадібно пожирав меблі червоного дерева, картини, килими та гобелени. Дві ночі і один день усі села на 50 верст навкруги злякано і здивовано спостерігали грандіозну пожежу, похоронне вогнище феодалізму».
Лише активна позиція полтавської інтелігенції, зокрема, відомих у місті музейників і пам’яткоохоронців Вадима Щербаківського, Михайла Рудинського, Григорія Коваленка, Костянтина Мощенка,  Лева Падалки та багатьох інш.  не дозволила довести до повного знищення цілої низки, залишених власниками, мистецьких колекцій.
За їх ініціативою у Полтаві протягом 1917-1919 рр. постає ряд офіційних органів, які повинні були захистити і зберегти пам’ятки історії та мистецтва. Найдієвішим з них  виявився „Комітет по охороні пам’яток старовини, мистецтва і природи на Полтавщині” на чолі з Костянтином Ляховичем.
Члени „Комітету…” здійснювали обходи реквізованих помешкань міста,  організовували виїздні експедиції. Побували вони і в Диканьці, звідки встигли вивезти понад 235 картин, 332 вироби з фарфору, 72 одиниці старовинної зброї,  58 книг по мистецтву, 25 старовинних ікон, 70 предметів із срібла і бронзи, меблі, церковне начиння, сімейний архів Кочубеїв.  Це була лише скромна частина величезного багатства.   Констатація того факту, що більшість із врятованих тоді предметів були втрачені у роки Другої світової війни і якби не ця обставина,  то тепер  музеї мали б грандіозні колекції унікальних речей, дозволяє дійти висновку,  що скарби палацу Кочубеїв були таки дійсно незліченними.
Проте сьогодні мова не  про втрати, а про ті реліквії, що збереглися і про їх величезне  значення для української культури.  В експозиції Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка глядачі можуть ознайомися з цілим рядом мистецьких творів, представлених у рамках проекту. Їх атрибуція виконана за відповідним маркуванням,   виявленим на звороті живописних та графічних робіт, непрямими згадками в музейній документації, за світлинами інтер’єрів та парку кочубеївського палацу.
Частина із них знаходиться в музейній експозиції  постійно. Але є й ті, які підготовлені до показу спеціально, зокрема, це акварельні та графічні твори, бронза, іконопис. Усі вони мають особливу позначку — етикетку з відображенням на ній печатки з написом по колу “Диканька” та родовим гербом посередині –   тієї самої, якою користувалися колись Кочубеї.
Клара Петерс (1594—1657). "Сніданок", 1612
Клара Петерс (1594—1657). “Сніданок”, 1612
У Полтавському художньому музеї (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка таких експонатів — 53. На увагу, перш за все, заслуговують  мініатюрний портрет В.П. Кочубея в оригінальній рамі, виконаний німецьким художником Карлом Фрідріхом Кепке,  малюнок невідомого художника з картини Рафаеля Санті “Мадонна в кріслі”, що теж не змінив свого колишнього оформлення, портрет справжнього аристократа В.В. Кочубея, роботи одного із найвідоміших акварелістів першої пол. ХІХ ст.  Петра Соколова, єдиний в Україні твір голландської художниці ХVІІ ст. Клари Петерс — натюрморт “Сніданок”. У цьому ж ряді і єдина збережена до нашого часу  мармурова скульптура квіткової тераси — Венера Медіцейська, французькі вази червоного скла розписані золотом, вишукані речі із позолоченої бронзи — годинник, курильниці, скульптурні групи, портретна мініатюра, парний портрет подружжя Кочубеїв, оригінальна за письмом ікона св. Димитрія та інш.
Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського у своїй експозиції покаже 10 експонатів із кочубеївського палацу — це особисті речі Василя Леонтійовича Кочубея — натільна сорочка, в якій його було страчено, жупан, а також портрет  В.Л. Кочубея роботи невідомого художника першої пол. XVIII ст. (метал, олія, золочення 32,5х24,3), речі побуту, господарське начиння та інше, а також раритетне видання каталогу нумізматичної колекції В.В. Кочубея: “Описание музеума покойного князя Василия Викторовича Кочубея и исследования об истории и нумизматике греческих поселений в России, равно как царств: Понтийского и Босфора Киммерийского” (С.-Петербург, 1857, 2 тома с ХХVIII таблицами), 22 поштові листівки з видами садиби Кочубеїв у Диканці поч. ХХ ст., видані в Полтаві, С-Петербурзі, Стокгольмі та Москві, 2 аркуші із альбому “Гоголь на батьківщині”, передані на експонування до художнього музею.

Фрагмент інсталяції
Фрагмент інсталяції
Атмосферу епохи в залах музею допомогає відтворити інсталяція на тему руйнації палацу Кочубеїв, демонстрований відеоряд та звуки музики Сергія Рахманінова — концерту №2 для фортепіано з оркестром, створеного композитором в 1900-1901 рр.  Проект триватиме до кінця року.
Світлана Бочарова, заступник директора музею з наукової роботи