Гортаючи сторінки життєпису

96
Гортаючи сторінки життєпису. Художник Іван Іванович Орлов
До 145-річчя від дня народження
Портрет І. Орлова 1920-х років
Портрет І. Орлова 1920-х років
Іван Орлов був помітною постаттю на мистецькому обрії Полтави 1920 – 1940-х рр. Досвідчений петербурзький монументаліст, живописець, педагог, він органічно влився в тогочасне, досить потужне, коло полтавських художників. Без його участі не відбувалася ні одна культурна подія. Він оформляв театральні вистави, керував справами мистецтва у відповідних відділах наросвіти, брав активну участь в організації виставок, незмінно демонструючи на них свої твори, став членом нових творчих організацій, що почергово виникали тоді в Україні, зокрема таких як АХРР, АХЧ, СРХУ, опікувався створенням відділення РАБІСу і певний час був його головою, мав численних учнів.
Але після завершення земного шляху Івана Орлова його ім’я немов кануло в небуття. Творчість художника проходила повз увагу дослідників. Жодної окремої публікації не з’явилось ні в на шпальтах газет, ні в спеціальній літературі. Навіть 100-літній ювілей митця не став приводом до зрушень в цьому питанні.
Подібне ігнорування внеску Івана Орлова до розвитку українського й, особливо, регіонального мистецтва, що тепер викликає подив, пояснюється звичним для повоєнної доби явищем — анкетою, яка заповнювалась при вступі до інституту чи влаштуванні на роботу з обов’язковим запитанням в ній типу “Чи перебували Ви та Ваші близькі родичі на тимчасово окупованій території?” І.І. Орлову не раз доводилося давати на нього ствердну відповідь. До того ж, не маючи можливості евакуюватися разом зі співробітниками інституту, з якого він був звільнений перед наступом німецьких нацистів на Полтаву, художник в роки окупації здійснив спробу врятувати сім’ю шляхом продажу німцям власних творів.
Не сприяли активній популяризації творчого спадку митця й ряд інших моментів його біографії.
Тому сьогодні, коли творчість І.І. Орлова лишається призабутою, а бібліографія про художника виглядає більш ніж скромною, кожен оприлюднений факт його життєпису є вкрай важливим. Він може стати тим першим кроком до нового дослідження, яке вже давно на часі.
Насичене подіями життя художника розпочалося в далекому 1875 році. Народився він у північно-західній частині Російської імперії, у 200 верстах від Санкт-Петербурга — селі Новоандреєво Тихвінського повіту Новгородської губернії (тепер Ленінградська обл.) Як писав сам І.І.Орлов,  — 1 жовтня, за свідченням рідних його день народження завжди відзначали 9 жовтня, а до “Словника художників України” потрапила дата — 15 жовтня. Зрозуміло, що подібні розбіжності краще було б перевірити за метричними записами. І таких фактів, які потребують документального підтвердження в біографії Івана Орлова чимало.
В архіві Полтавського інженерно-будівельного інституту (Національний університет «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка») збереглася особова справа Івана Івановича Орлова за №1504, від 18 жовтня 1943 по 31 серпня 1947 рр. Вона складається із заяви про зарахування до числа викладачів (1943), рапорту про закінчення відпустки, повідомлення про поновлення серед членів СХРУ, виписки із наказу про розмір посадового окладу, виписки із наказу про звільнення (1947), двох особових листків з обліку кадрів та двох автобіографій, написаних у 1943 та 1944 рр.
Саме ця особова справа стала підґрунтям для підготовки усіх довідкових матеріалів про І.І. Орлова для енциклопедичних видань. Проте підхід до згаданих матеріалів має бути виваженим. Наведені дані не підкріплені документами, а деякі з зазначених в особових листках і автобіографіях — суперечать між собою. До того ж потрібно враховувати, що в умовах тогочасного режиму, коли до числа класових ворогів та контрреволюціонерів потрапляли за будь-якою підозрою, люди остерігалися подавати правдиву інформацію.
І. Орлов. Автопортрет
І. Орлов. Автопортрет
Так, в обов’язковій тоді графі про соціальне походження Іван Орлов в одному випадку вказує що він із робітників, в іншому — із селян. Розповідаючи, більш детально пише в автобіографії: “Батько був кріпаком поміщика Томіліна, мати —державна селянка сусіднього села Маркове. Батько, ще бувши молодим, пішов у Петербург, де і працював на кінно-залізничній дорозі. Через деякий час виписав туди й родину.” При цьому митець замовчує той факт, що батько був управителем поміщицького маєтку й до Санкт-Петербурга потрапив разом з панами. У 1880 р., коли батько помер, Томіліни надали дієву допомогу сім’ї, влаштувавши дітей на навчання та взявши вдову у свій петербурзький дім прислугою. Старшого, Василя віддали вчитися на кравця, усіх трьох дівчат — на швачок і лише найменший п’ятирічний Іван був переданий на виховання в родину дядька Філіпа Івановича Марковського до села Маркове.
Через п’ять років Іван Орлов повертається до Санкт-Петербурга, для нього настають роки навчання, які розпочинаються із притулку для сиріт, щоправда, до кінця незрозуміло, в якому саме: чи в Притулку княгині О. П. Бєлосельської-Бєлозерської чи принца П. Г. Ольденбурзького (різні варіанти автобіографії містять різні дані). Ці заклади давали різний ступінь освіти: якщо перший зі згаданих, головним чином займався опікою сиротами, то навчальна програма іншого прирівнювалася до курсу реального училища. Велику увагу в ньому приділяли математиці, природознавству, хімії й мінералогії, мовам. Обов’язковим було опанування ремеслами.
Тож з огляду на те, що вже в 14 років Іван Орлов починає працювати учнем складальника Санкт-Петербурзької синодальної типографії, можна дійти висновку, що він вже мав початкові навички цього ремесла, здобувши їх саме в притулку принца Ольденбурзького.
Так чи інакше на цьому його освіта не закінчується, а тільки починається. Він відвідує й закінчує дворічну вечірню школу друкарської справи Імператорського Російського технічного товариства. Паралельно навчається в Рисувальній школі Товариства заохочення мистецтв, яка готувала як майстрів для художньої промисловості, так і викладачів для подібних шкіл. В ті роки в ній викладали: М.П. Клодт (1835-1914), В.П Крейтан (1832-1896), Є.О.Сабанеєв (1847-1913), О.Ф. Афанасьєв (1850-1920), І.Ф. Ціонглінський (1858-1913), М.П. Загорський (1849-1894), Е.К. Ліпгарт(1847-1932).
З фігурного класу рисувальної школи Іван Орлов переходить до однієї з найбільш популярних приватних художніх шкіл Петербурга, яка офіційно іменувалася “Майстерня живопису і малювання для учнів академіка  Л.Є. Дмитрієва-Кавказького”. “Думка відкрити таку майстерню з’явилася у мене внаслідок неодноразових і численних прохань молоді, котра переважно не витримала іспиту в Академію, але мріє і сильно прагне вступити в майбутньому”, – пояснював відкриття школи її засновник — відомий гравер, офортист, ілюстратор.
Навчання у Дмитрієва-Кавказького будувалося залежно від завдань, що стояли перед учнем, за принципом індивідуального підходу. Але була й обов’язкова програма, що включала вивчення анатомії, роботу з оголеною й одягненою натурою. Учні опановували різні техніки: малювали олівцем, вугіллям, сепією, займалися аквареллю і живописом. Значна увага приділялася анатомічній підготовці, умінню розподіляти світло й тінь, справлятися з ракурсом. На відміну від попередніх навчальних закладів, за навчання в майстерні потрібно було вносити плату і, хоч вона й була не високою, все ж свідчила про поступове зростання матеріальних можливостей молодого митця.
З 1896 року Іван Орлов заробляв на життя у складі груп художників на підрядних роботах. Йому пощастило долучитися до виконання замовлень для Російського музею, бути причетним до грандіозних мозаїчних картин музею О.В. Суворова.
У квітні 1902 р. разом з Петром Мясоєдовим (1867-1913) І.І. Орлов відправився в Болгарію для розпису церкви-пам’ятника Різдва Христового — комплексу, присвяченого героям оборони Шипки, — найбільш відомого епізоду російсько-турецької війни 1877-1878 рр. За кілька місяців, до вересня, коли відбулося відкриття храму, був виконаний орнаментальний розпис стін і склепінь, за що
П.Є. Мясоєдову, під керівництвом якого виконувалися роботи, заплатили 10 тис. руб.
Під час цієї поїздки Івану Орлову вдалося побувати в Туреччині та Греції, оглянути визначні пам’ятки світової культури, враження від яких він проніс через ціле життя.
З поверненням в Петербург Іван Орлов прагне не лише знайти для себе роботу художника-монументаліста, але й вдосконалювати здобуті навички, вчитися, стати справжнім майстром. Він знайомиться й стає учнем відомого педагога Санкт-Петербурзької академії мистецтв Д.М. Кардовського (1866-1943), а згодом навчається у професора, керівника батальної майстерні Академії
Ф.О. Рубо (1856-1928). Достовірно невідомо, був І.І. Орлов учнем Академії чи ні. Але, враховуючи той факт, що на 1907-1910 рр., вказані як роки навчання у Франца Рубо, припадає чимало подій, пов’язаних з його перебуванням далеко за межами Петербурга, більш вірогідно, що він відвідував заняття як вільний слухач.
Нова робота привела його в 1908 р. до унікальної, тепер втраченої, пам’ятки архітектури доби класицизму — садиби О.А. Аракчеєва в село Грузіно. Проте тут він дуже застудився й тяжко захворів. Після перенесеного гнійного плевриту лікарі рекомендували Орлову здійснити поїздку на південь. Така нагода скоро виникла. Полтава готувалась до відзначення 200-річчя Полтавської битви й у Сампсоніївській церкві, спорудженій на полі бою, планувалися реставраційні та оздоблювальні роботи. Групу митців очолив вихідець з Полтавщини, на той час учень майстерні І.Ю.Репіна — художник О.Я.Сокіл (1870-1939). Виконуючи розписи інтер’єрів, картину із зображення Петра I під час молитви напередодні баталії, художники оселилися в ближньому селі Стасях. Був серед них і Іван Орлов. Після завершення робіт він оселився в місті, затримавшись тут до 1915 р.
Коротке повернення художника до Санкт-Петербурга не обіцяло нічого гарного. Йшла війна, Івану Орлову довелося відбувати військову повинність, працюючи слюсарем в майстернях Училища дальнього плавання, а коли вибухнула революція знову вирушити до Полтави.
Після 1918 року художник вже не залишав міста над Ворсклою. Тут він знайшов своє припізніле кохання: одружившись з юною донькою генерала І.К. Ісаєва – Ніною Іванівною (1897-1974), обзавівся сім’єю, виростив двох доньок — Єлизавету та Тетяну.
Працював у міському театрі, в закладах освіти й культури, а з моменту заснування Полтавського інституту інженерів сільського господарства — на довгі роки став його викладачем.
З творчого доробку Івана Івановича Орлова нині відома доля лише незначної частки. Чотирнадцять творів зберігаються у Полтавському художньому музеї (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка. Вони були придбані в період 1950-1979 рр. у дочки художника — Т.І. Орлової (у заміжжі Сивицької), причому десять із них надійшли до музею майже одразу після смерті митця. Серце І.І.Орлова перестало битися 10 вересня 1950 р., а вже 18 вересня 1950 р. датовано акт їх запису до музейної збірки.
І. Орлов. Мати з дочкою
І. Орлов. Матри з дочкою
На запитання чим керувалась донька, останньою волею батька, який мріяв, щоб його картини зберігалися в музеї, де й сам встиг попрацювати, чи власною фінансовою вигодою, тепер відповісти не можливо.
Ясно одне — ця невелика колекція творів Івана Орлова сьогодні є абсолютною гарантією збереження в мистецтві імені художника з Петербурга, що знайшов у Полтаві щастя, родинний затишок і пам’ять поколінь.
Світлана Бочарова, заступниця директора з наукової роботи             
Дякую за допомогу в підготовці даних матеріалів онуці художника Івана Івановича Орлова — Єлизаветі Петрівні Орловій.