Пошуки нової речевості: очікування не має сенсу

111

3-го травня на літній терасі музею відкрито виставку сучасного мистецтва “Очікування не має сенсу: створюй свою реальність зараз”. Автор ідеї проекту – Аліна Бушер, кураторка мистецьких проектів, журналістка, залюблена у мистецтво, творчість молодих полтавських художників. Співорганізаторка проекту – Марина Герасименко, художниця, наукова співробітниця художнього музею, креативна особистість.
Провокація, розширення граничних сфер суспільства, чи спостерігання за тим, що відбувається, коли порушуються певні табу, — всі ці речі стимулювали креативність учасників проекту: Юрія Шаповала, Марини Герасименко, Юрія Кузнецова, Вартана Маркар’яна, Роксолани Дудки, Наталії Давітян, Марини Зевако, Марії Кислової, Олени Зозулі, Надії Зайченко, Дениса Зозулі, Едуарда Трирога, Івана Підгайного, Юрія Редчука, Нарвала Маммуліана.
Аліна Бушер. Фото О. Розума
Аліна Бушер. Фото О. Розума
Марина Герасименко. Фото О. Розума
Марина Герасименко. Фото О. Розума

Жанр реді-мейд, вигаданий Марселем Дюшаном, стверджував новий погляд на річ і речевість. Предмет, який перестав виконувати свої утилітарні функції і був включений до контексту споглядання, починав виявляти якісь нові смисли і асоціативні ходи, невідомі ні традиційному мистецтву, ні побутово-утилітарній сфері буття. Говорячи по-іншому, сьогодні вже неможливо ставити питання про мистецтво, не рахуючись з іншим цього мистецтва, не досліджуючи те, де проходить сама його межа. Але межа мистецтва не належить мистецтву. Це рухлива лінія, що постійно зміщується, яка збігається з шляхами нашого пізнання, а точніше – з контурами досвіду, який в цій іпостасі залишається таким, що не може бути привласненим. Це – ті зіткнення-зустрічі, про які міркував Дельоз. І оскільки для досвіду ніколи не існує мови, то мистецтво може лише натякати на нього за допомогою тих засобів, що є в його розпорядженні. А засоби ці стають все більш і більш невиразними. Йдеться про те, що, узяті «з життя», вони насилу пізнаються як засоби самого мистецтва. Мистецтво все більше повертається до образів невидимих, воно не стільки репрезентує – представляє і зображує, – скільки виступає своєрідним провідником інших образів, що відокремилися, матеріальних, тих, що заповнюють собою світ. Це не просто гра, де ми поміщаємо в галерею будь-який об’єкт і він стає мистецьким твором, це не просто реді-мейд, який зламує кордони жанру мистецтва і виставлення. Тут нас цікавить не граничний стан сприйняття, а градація усередині смаку, розбір самого сприйняття, коли ми вхоплюємо річ через опис або, навпаки, йдемо від нього, фіксуємо порядки експонування та їх протиріччя. Сучасне мистецтво вимагає інтелектуального оснащення. Сьогодні поверхневого салонного смаку і критичного естетизованого погляду явно недостатньо, щоб зустрітися з мистецтвом. Потрібно розуміння сучасного інтелектуального простору, того, що є актуальним, як сьогодні бачать і описують світ ті люди, які знаходяться на передньому краї рефлексії про світ, – візіонери онтологічних трендів.

Крім того, це не просто намагання знайти межі сприйняття мистецтва і способів його експонування. Це – спроба повернути втрачене у сучасному світі ставлення до повсякденних речей та предметів побуту. Але не у сенсі ставлення, як до цінних у минулому предметів ремесла, а як до інструментів для створення мистецьких витворів. Відношенню, не як до речей для задоволення потреб, яким належить місце на смітнику після втрати нашого до них інтересу та їхніх функцій. Навпаки, інколи навіть повернення предметів зі звалища наділяє їх силою уяви, новою властивістю провідника, медіума, надає їм нового сенсу. Це –  спроба знайти нову мову транслювання ідей у мистецтві, мову, зрозумілу сучасності і вихоплену безпосередньо з її контекстів. Ця виставка – не противага копіюванню навколишнього середовища у живописному форматі, це – зусилля розуму та уяви художника, а також своєрідний протест, виклик сучасній культурі споживання.
Фото О. Розума