27 квітня – День народження музею. Нам – 101!

240
Сьогодні, 27 квітня, Полтавському художньому музею імені Миколи Ярошенка виповнюється 101 рік! 101 рік служіння мистецтву!
Ретроспективний погляд на історію, колекції та сьогодення у матеріалі Світлани Бочарової, заступниці директора музею з наукової роботи
 Ідея заснування художнього музею в Полтаві, як і вся його подальша історія, тісно пов’язана з іменем відомого художника-передвижника, полтавця Миколи Олександровича Ярошенка (1846-1898). Ще за життя він висловлював бажання подарувати рідному місту свою художню збірку. Шляхетні наміри митця здійснила його вдова Марія Павлівна Ярошенко (+1915). Глибоко переживаючи передчасну втрату чоловіка, вона стала найактивнішим популяризатором його творчості, крок за кроком наближаючись до своєї головної мети створення музею імені Миколи Ярошенка. У своїх прагненнях М.П. Ярошенко цілком покладалася на відданих друзів Миколи Олександровича. У Полтаві заручилася підтримкою письменника Володимира Галактіоновича Короленка, у Петербурзі — художника Михайла Васильовича Нестерова. Перш за все її непокоїли питання про збереження цілісності колекції, відкриття музею та його доступність для широких верств населення.
Згодом умови, на яких Марія Павлівна передавала мистецькі твори, були зафіксовані виконавцями її духівниці, художником М.В. Нестеровим та присяжним повіреним М.М. Тичино у заяві до Ради Імператорської Академії мистецтв:
«1. Зазначена колекція у своїй повноті, ні частинами, ні окремими предметами не може бути ні за яких умов і будь-яким чином (продаж, застава, дарунок і т.п.) відчужена з володіння і власності Полтавського губернського земства.
  1. Зазначеній колекції згідно з доданим описом дається назва — «Музей імені Миколи Олександровича Ярошенка», така назва повинна бути відтворена на тому приміщенні, де колекція буде розміщена.
  2. Колекція ця ні поповненню, ні скороченню, ні поєднанню з іншими творами мистецтва не підлягає, а повинна зберігатися в тому складі, в якому буде передана Полтавському губернському земству.
  3. Полтавське губернське земство для розміщення названої колекції надає місце в будинку, який буде споруджено, один чи два зали із загальною площею стін, не меншою 30 квадратних сажнів, із вікнами, що виходять на північ. На дверях цього музею повинен знаходитися напис, вказаний у пункті 2 цієї угоди.
  4. Улаштування й розміщення колекції в наданому приміщенні повинно бути вироблено виключно за вказівками і під наглядом душеприкажчиків, порядок розміщення колекції, встановлений душеприкажчиками, ні в якому разі зміні не підлягає.
  5. Для огляду публіки музей має бути відкритим щоденно і безкоштовно. Коли б губернське земство все-таки знайшло б за необхідне встановити збирання вхідної плати, то така повинна бути мінімальною (п’ять-десять копійок), і у будь-якому разі не менше трьох днів на тиждень музей повинен бути відкритим для цілком безкоштовного відвідування».
Так у Полтаві вперше серйозно було розглянуто питання про заснування музею мистецького профілю. Найвірогідніше, Полтавське губернське земство повністю б виконало взяті на себе зобов’язання, але колесо імперської історії вже розпочало свій стрімкий рух зовсім в іншому напрямку, змітаючи на своєму шляху звичний устрій з його установами та відомствами. Земська управа встигла лише організувати доставку колекції з Петрограда. Наприкінці листопада 1917 року цінний вантаж прибув до Полтави. Про те, як вдалося доправити його неушкодженим, власне, як і про те, що містилося в 15 громіздких ящиках, довгий час було відомо тільки художникові Люціану Щербі (1880-1937), який, власноруч спакувавши колекцію, особисто супроводив її до місця призначення.
Розміщена у вестибюлі Просвітницького будинку імені М.В. Гоголя, колекція М.О. Ярошенка півтора року простояла нерозпакованою. Вона була у відносній безпеці тоді, як у полум’ї громадянської війни щоденно гинули тисячі шедеврів світової культури. Лише активна позиція полтавської інтелігенції, зокрема відомих у місті музейників і пам’яткоохоронців Вадима Щербаківського, Михайла Рудинського, Григорія Коваленка, Костянтина Мощенка, Лева Падалки та багатьох інших не дозволила довести до повного знищення цілу низку мистецьких збірок, залишених власниками напризволяще в суворі часи військових випробувань. За їх ініціативою у Полтаві протягом 1917-1919 рр. виникає ряд організацій, покликаних захистити і зберегти пам’ятки історії та мистецтва. Найширші повноваження із них мав «Комітет по охороні пам’яток старовини, мистецтва і природи на Полтавщині» на чолі з завідувачем Центральним історичним архівом Полтавщини Костянтином Ляховичем. Члени Комітету здійснювали обходи реквізованих помешкань міста, організовували виїзні експедиції.
У маєтку князів Рєпніних у Яготині, крім картин, було врятовано цінну бібліотеку, кількість примірників якої, за словами В. Щербаківського, вимірювалася вагонами. На Павленках (передмістя Полтави) у садибі художників Григорія та Івана Мясоєдових знайдено цінну збірку їх творів (пізніше у новоствореному музеї вона складала два окремих розділи). Сотні речей вдалося врятувати зі знаменитого Кочубеївського палацу у Диканьці, чутки про скарби якого поширювалися далеко поза межами Полтави. І небезпідставно. Кочубеї, нащадки козацько-старшинського роду, були знавцями і шанувальниками мистецтва. Вони вклали величезні кошти у колекцію, що створювалася протягом двох століть і перш за все включала твори західноєвропейських майстрів. Інтер’єри прикрашали першокласні зразки живопису, скульптури, бронзи, порцеляни, меблів, ювелірних виробів. Більша частина цих художніх скарбів загинула під час пограбування та пожежі, зчинених у палаці місцевими жителями.
Виїзди також здійснювалися до маєтків Галаганів у Сокиринцях, Капністів в Обухівці, Гоголів-Яновських у Василівці та ін.
Таким чином відбувалося формування майбутнього музейного зібрання. Створення музею доручили М.Я. Рудинському. Авторитет Михайла Яковича Рудинського у Комітеті та місті був несумнівним і перш за все базувався на його ґрунтовних знаннях історії та мистецтва. Він володів якостями, що безпомилково визначали його як відданого справі, широко ерудованого фахівця, людину виняткової чесності. У своїй «Автобіографії» молодий вчений (згодом видатний український археолог, доктор історичних наук) писав: «Дістав доручення від Наросвіти створити художній музей …»
Будинок В. Булюбаша (арх. П. Альошин, 1912) у якому в період 1919 - 1934 рр. та з 1951 по 2000 р. знаходився Полтавський художній музей.
Будинок В. Булюбаша (арх. П. Альошин, 1912) у якому в період 1919 – 1934 рр. та з 1951 по 2000 р. знаходився Полтавський художній музей.
Розпочалась кропітка організаційна та наукова праця, що ускладнювалася надзвичайно стислим строком; потрібно було розібрати отримані речі, провести каталогізацію, атрибуцію. А також звезти все зібране до одного приміщення. Михайло Рудинський, який добре знався на архітектурі, уподобав для музею ошатний двоповерховий особняк по вул. Спаській, колишню власність поміщика Володимира Булюбаша. Збудований 1912 року за проектом київського архітектора Павла Альошина (1881-1961), у стилі пізнього ампіру, будинок мав вихід на вулицю і добре підходив для розташування музейної експозиції. Долаючи перешкоди («не без труднощів», — зазначала сестра вченого Євгенія Яківна Рудинська), Михайло Якович отримав обране приміщення, у якому відразу закипіла робота.
Для М.Я. Рудинського не було справ меншовартісних. Він в усьому брав участь особисто. Запропонував пофарбувати стіни кімнат у різні кольори, що мало надати експозиції особливої атмосфери та допомогти відвідувачеві виокремлювати певні розділи. Згодом за кольором стін зали отримали назви: Червона, Сіра, Синя. З метою розширення музейних площ для розміщення експозиції були використані вестибюль, коридор і навіть сходи.
Одночасно завідувач музею продовжував займатись обробкою експонатів, отримував нові надходження, заводив інвентарні книги, де поряд з описом предметів зазначав їх стан. Розробив концепцію музею, вдало застосувавши принцип хронологічної побудови експозиції, що використовується й понині.
Нарешті 27 квітня 1919 року музей було відкрито. Він отримав назву Картинна галерея. Михайло Рудинський дуже тішився своїм дітищем, з гордістю демонстрував зали Картинної галереї, іменуючи її Музеєм Мистецтв. Особисто проводив екскурсії, намагаючись прищепити відвідувачам любов до мистецтва, дати уявлення про його види, жанри, техніки, існуючі мистецькі школи. Він виходив зі свого переконання, висловленого на сторінках «Коротенького провідника», що «мистецтво призване облагородити людську природу, особливо потрібне нам у наші страшні і жорстокі дні, так само, як і Музей потрібний для того, аби наочно довести необхідність зберігати для нащадків великі здобутки людського генія».
В інтер’єрі музею. Фото 1920-х рр.
В інтер’єрі музею. Фото 1920-х рр.
Куточок експозиції західноєвропейського мистецтва зі скульптурою Венери Медиційської. Фото кінця 1930-х рр.
Куточок експозиції західноєвропейського мистецтва зі скульптурою Венери Медиційської. Фото кінця 1930-х рр.
Експозиція музею. Фото кінця 1930-х рр.
Експозиція музею. Фото кінця 1930-х рр.
Вітрина зі зразками західноєвропейської порцеляни. Фото кінця 1930-х рр.
Вітрина зі зразками західноєвропейської порцеляни. Фото кінця 1930-х рр.
Експозиція вітчизняного мистецтва другої половини ХІХ ст. Фото кінця 1930-х рр.
Експозиція вітчизняного мистецтва другої половини ХІХ ст. Фото кінця 1930-х рр.
Куточок експозиції з годинником “Клятва Амуру” роботи П.Ф.Томіра (1751-1843). Фото кінця 1930-х рр.
Куточок експозиції з годинником “Клятва Амуру” роботи П.Ф.Томіра (1751-1843). Фото кінця 1930-х рр.
До колекції музею потрапили шедеври першої величини: «Святе сімейство» Карла Маратті, «Втеча до Єгипту» Джованні Батиста Тьєполло, «Різдво Христове» Себастьяно дель Пьомбо, «Портрет Єлени Фоурмен» Пітера Пауля Рубенса, «Портрет Єлизавети Богемської» Міхеля Мірвельта, «Марія Магдалина» Педро Анастасіо Боканегра, «Забитий заєць» Яна Венікса, сім жанрових сцен Яна Йозефа Хореманса, серед яких особливо відзначалися дві парні картини — «Прищеплення віспи» та «Сварка за картами», полотна Мельхіора де Хондекутера — «Птахи», «Овочі», «Півень і курка», три венеціанських пейзажі Франческо Гварді, портрет Петра І пензля Нікола де Ларжильєра.
Але основою музею, його «наріжним каменем» стала колекція картин Миколи Олександровича Ярошенка, який, за словами М.Я. Рудинського, «повернувся до рідного краю і заклав підвалини до створення в Полтаві Музею мистецтв». На період 1919 року до неї входило 100 картин, 23 робочих альбоми з малюнками, 4 скульптури самого Миколи Ярошенка та значна збірка творів його колег-передвижників. Рідкісна за своєю цільністю колекція дійсно заслуговувала окремого музею. Це була творча лабораторія Товариства пересувних виставок, до неї входили роботи майже всіх його членів і експонентів, зокрема Григорія Мясоєдова, Олексія Саврасова, Миколи Ге, Івана Крамського, М.К. Клодта, М.П. Клодта, Іларіона Прянишникова, Івана Шишкіна, Карла Гуна, Володимира Маковського, Василя Максимова, Павла Брюллова, Костянтина Савицького, Олександра Кисельова, Олександра Литовченка, Карла Лемоха, Миколи Маковського, Іллі Рєпіна, Василя Полєнова, Миколи Кузнєцова, Миколи Дубовського, Аполлінарія Васнєцова, Андрія Шільдера, Абрама Архипова, Ісака Левітана, Іллі Остроухова, Леоніда Позена, Миколи Касаткіна, Миколи Богданова-Бєльського, Михайла Нестерова.
За зібранням великих картин М.О. Ярошенка полтавський музей не поступався і навіть перевершував Третьяковську галерею. У ньому зберігалися відомі роботи художника: «Невський проспект уночі», «Причини невідомі», «Мрійник», «Влітку», «В горах Кавказу», «Серед хмар», «Дівчинка з іграшками», «Іуда», «Портрет М.К. Михайловського».
Окрему збірку, що сягала значення феноменального явища світового мистецтва, склали сконцентровані в музеї (за різними даними, від 50 до 97 робіт) твори талановитого, самобутнього, блискучого майстра живопису Івана Мясоєдова (1881-1953). До їх числа належали кращі полотна митця періоду 1909-1911 років, за які він одержував високі академічні нагороди — «Аргонавти», «Кентавромахія», «Відпочинок амазонок».
Окрім живопису, до музею потрапили: цінна збірка гравюри, в тому числі і знаменита робота Іларіона Мігури «Слава Мазепи», мистецької ваги коштовні меблеві гарнітури, більше тисячі предметів із порцеляни від найвідоміших європейських виробників, художня бронза, серед якої і три роботи знаменитого французького майстра П’єра Філіпа Томіра (1751-1843) та порівняно невелика кількість скульптури.
На жаль, точний кількісний склад зібрання через відсутність музейної документації, знищеної в 1941 році, встановити складно. Найвірогідніше, упорядкована М.Я. Рудинським колекція становила від п’яти до шести тисяч експонатів.
Того ж 1919 року Михайло Рудинський підготував і видав перший музейний путівник, який назвав «Коротенький провідник». Ця невеличка, з тонкого паперу, книжечка у 24 сторінки розміром 12×18 см — на сьогоднішній день єдине джерело з історії музею та складу його першої збірки (вдруге це видання, що встигло стати раритетом, було підготоване до друку музеєм разом з Центром охорони та досліджень пам’яток археології у 2002 році, до 115-ї річниці від дня народження автора). З її змісту дізнаємося про сім розділів музею, які розташовувались у наступному порядку: перший поверх — «Старі майстри XVI-XVIII ст.», «Портрет XVI-XIX ст.», «Фарфор XVIII ст., бронза XIX ст.»; другий поверх — «Передвижники», «Етюди  М. Ярошенка», «Картини М. Ярошенка» та «Картини Г. Мясоєдова». Музей не мав достатньої для окремого розділу збірки творів українських живописців, але Михайло Рудинський, закоханий у національне образотворче мистецтво, поряд з картинами Григорія Мясоєдова вважав за доцільне розміщення робіт Миколи Пимоненка, Сергія Васильківського та Федора Кричевського. У путівнику знаходимо не тільки характеристику музейних колекцій, але і стислий мистецтвознавчий огляд розвитку російського та європейського мистецтва періоду ХVІ-ХІХ століть. Авторського підпису у книжечці Михайло Рудинський не поставив, виступивши від імені адміністрації. Проте у списку своїх численних наукових праць він незмінно ставив її на перше місце, підкреслюючи таким чином щире ставлення до створеного ним у Полтаві музею.
Віддаючи данину пам’яті знаменитому землякові, «артисту-громадянину і високому ідеалісту» — так Рудинський називав Миколу Ярошенка — фундатор музею підготував книгу «М. Ярошенко. Життя і творчість. 1846-1898», яка вийшла в Полтаві у серії «Наші художники» 1919 року.
У 1920 році М.Я. Рудинський стає заступником, а через два роки — директором Центрального пролетарського музею Полтавщини. Хвиля перших репресій та фактичне усунення із займаної посади примусило молодого вченого залишити Полтаву. Із 1924 року він жив і працював у Києві.
З історією музею пов’язано немало й інших відомих імен. У різні роки тут працювали: художник-портретист, вихованець Московського училища живопису, скульптури й архітектури та Петербурзької Академії Мистецтв Григорій Цисс, живописець і графік Микола Бокий-Бикадиров, художник-графік Леонід Векштейн, який здобув професійну підготовку в Одеському художньому училищі та Київському художньому інституті, де вчився у Федора Кричевського, театральний художник і чудовий живописець, учень художника-монументаліста Ф.А. Рубо Іван Орлов, відомий полтавський пейзажист Павло Горобець та ін.
За час свого існування Полтавський художній музей зазнав декількох реорганізацій та переміщень, пов’язаних із суспільно-політичними подіями в країні. У 1920-х роках він існував як художній відділ Полтавського краєзнавчого музею (тоді Центрального пролетарського музею Полтавщини), у 1930-х його мало не знищили, звинувативши у пропаганді буржуазного мистецтва. І нарешті у передвоєнні роки він виокремився, згідно з постановою РНК України від 7 березня 1939 року, у самостійний обласний художній музей, хоча й продовжував разом із краєзнавчим музеєм ділити приміщення будинку Полтавського губернського земства. Тоді ж відбувся перерозподіл експонатів між цими двома музеями, за яким художній, додатково до власних експонатів, одержав ще й 18067 предметів декоративно-ужиткового мистецтва. Це були килими, плахти, вишивка, вибійки, писанки, гончарні та різьблені вироби, церковне начиння — унікальні українські старожитності зі збірки лубенської поміщиці Катерини Скаржинської та з надходжень, здійснених за рахунок етнографічних експедицій. Також було передано посуд та інші речі побуту народів Сходу з колекції полковника П.П. Бобровського.
На 1940 рік Полтавський художній музей належав до числа найвизначніших в Україні. Тому ще з більшим сумом доводиться констатувати масштаби його втрат у період Другої світової війни. Відправити в тил вдалося лише частину фондової збірки. Експозиція в повному обсязі потрапила до рук окупантів. Вони по-варварськи порядкували в музеї: грабували, нищили експонати, найцінніші полотна вивезли до Німеччини (їх доля дотепер залишається невідомою), а у вересні 1943 року вчинили підпал будинку Краєзнавчого музею, знищивши збірки одразу двох провідних музеїв Полтавщини.
У 1945 році з Уфи, Тюмені та Свердловська було реевакуйовано 4176 творів мистецтва, на основі яких музей одним із перших у Полтаві відновив свою діяльність. Експозицію розгорнули у чотирьох кімнатах двоповерхового будинку по вул. Комсомольській, 15, і тільки в 1951 році музею повернули його перше приміщення по вул. Спаській, 11. Щоправда, будинок унаслідок ремонту помітно втратив свій колишній вигляд. Він більше не виблискував красою зовнішнього та внутрішнього оздоблення. Безслідно щезли мармурові сходи, паркетна підлога, перила із карельської берези, і що особливо прикро — світловий ліхтар для природного освітлення верхнього поверху.
У післявоєнний період музей зосередив роботу на поповненні музейної збірки. Твори мистецтва надходили з Москви та Києва від приватних осіб і державних установ. Велику роль у цьому процесі відіграла Дирекція художніх виставок України, при посередництві якої в музеї було зібрано значну колекцію творів українських живописців ХХ століття. Не стояли осторонь і полтавські митці, за сприяння яких вдалося скласти колекцію регіонального мистецтва. Понад 30 полотен старих майстрів передали Лохвицький та Миргородський краєзнавчі музеї. Наприкінці 1960-х років збірка Полтавського художнього музею вже нараховувала понад сім з половиною тисяч експонатів.
Протягом наступних двох десятиліть колекція продовжувала зростати, проте умови її зберігання суттєво погіршились. Будинок вимагав термінового капітального ремонту. У січні 2000 року Полтавська філія НДІ «Проектреконструкція» проводить обстеження технічного стану споруди і визнає його незадовільним. Того ж року рішенням Полтавської міської ради художній музей було переведено до новозбудованої Галереї мистецтв (арх. Ю. Олійник, 1999 р.), розташованої у центрі історичної частини міста, за адресою вул. Фрунзе, 5 (тепер вул. Європейська, 5).
Так розпочинається ще один етап історії музею. Змінюється його назва, збільшується штат, розширюється сфера діяльності.
Сьогодні Полтавський художній музей (галерея мистецтв) імені Миколи Ярошенка органічно поєднує в собі відразу три заклади: художній музей, галерею сучасного мистецтва та галерею дитячої творчості імені Саші Путрі.
Полтавський художній музей (Галерея мистецтв) імені Миколи Ярошенка
Полтавський художній музей (галерея мистецтв) ім. М. Ярошенка
Приклад діяльності закладу яскраво доводить, що Полтава зуміла успішно реалізувати світовий досвід музейного будівництва, який передбачає спорудження суперсучасних приміщень, оснащених передовими технічними засобами для усталених колекцій. Своїм архітектурним вирішенням, оздобленням, комфортом, на думку фахівців, будівля повинна пробуджувати потяг до прекрасного, створювати відповідні умови для поєднання відпочинку з отриманням науково-пізнавальної інформації. Нове приміщення Полтавського музею (загальна площа 2932 кв. м) також розраховане не лише для показу експонатів. Це справжня територія мистецтва, яка з успіхом використовується для проведення найрізноманітніших заходів — від наукових конференцій до новорічних та різдвяних дитячих свят.
Переміщена до нової споруди, музейна експозиція розмістилася у трьох анфіладах першого поверху. ЇЇ відкривають полотна старих майстрів німецької, австрійської, нідерландської, фламандської, голландської, італійської та французької шкіл ХVІ-XIX століття. Серед унікальних — роботи Клари Петерс, Мельхіора де Хондекутера, Франческо Гварді, Жана Батиста Грьоза.

Експозиційний ряд продовжує образотворче мистецтво України та Росії ХVІІІ — початку ХХ століття: ікони стилю пізнього бароко, портрети парсунного типу, твори художників академічного напряму. Особливо повно представлений живопис членів Товариства пересувних виставок — Григорія Мясоєдова, братів Маковських, Івана Шишкіна, Іллі Рєпіна, Василя Полєнова, Миколи Дубовського, Василя Максимова та багатьох інших.
У двох окремих залах експонуються твори Миколи Ярошенка.
Безумовно цікавим є розділ, який демонструє образотворче мистецтво Полтавщини кінця XIX — початку ХХ століття. У цей період тут жили й працювали Опанас Сластьон, Іван Мясоєдов, Іван Дряпаченко, Катерина Білокур та інші майстри пензля, творча спадщина яких увійшла до скарбниці національної та світової культури. Насиченим інформативно та предметно є розділ «Українське сакральне мистецтво, портретна мініатюра та декоративно ужиткове мистецтво Західної Європи і Сходу».
Зал ім. Саші Путрі Полтавський художній музей ім. ЯрошенкаОдна із затишних зал першого поверху віддана дітям — це зала дитячої творчості імені Саші Путрі. Малюки тут не просто гості, а й автори та активні учасники виставок. Щомісяця змінюється експозиція зали, у постійному показі лишаються тільки малюнки юної полтавської художниці Сашеньки Путрі (1977-1989), посмертно нагородженої золотою медаллю Христа Спасителя та орденом Святого Миколая Чудотворця з девізом: «За примноження добра на Землі».
На другому поверсі — велика виставкова зала площею 450 кв. м, що дає можливість як репрезентувати творчість сучасних митців, так і експонувати музейні полотна; прес-центр, він же літературно-музична вітальня; «зимовий сад» із скульптурами, декоративними рослинами та акваріумом.
До структури кожної музейної установи, крім експозиційних площ, обов’язково входять фондосховища. У музейних фондах, як правило, зберігається переважна частина всієї колекції, адже однією з головних функцій музею є збереження культурних цінностей. Полтавський художній музей (галерея мистецтв) протягом останніх двадцяти років працює в напрямку популяризації своїх фондових колекцій, щорічно відкриваючи виставки за певними розділами історії мистецтва. Розподіляючись за групами збереження (живопис, скульптура, графіка, метал, дерево, кераміка, тканини), зібрання музею    на період  свого 100-літнього ювілею у 2019 році становило 9657 експонатів основного та 524 експонати науково-допоміжного фонду. Понад дві тисячі з них полтавські глядачі мали змогу побачити на тематичних фондових виставках, які стали результатом масштабного проекту «Відкриті фонди»,  що існує з 2001 року: «Шедеври із фондів Полтавського художнього музею», «Російський живопис ХІХ століття»; «Вік» (спільно з НСХУ, до 100-річчя відкриття у Полтаві пам’ятника І.П. Котляревському),  «Поговоримо про мир»,   «Мистецтво і час. Український живопис та графіка першої половини ХХ століття», «Квіткова посвята Катерині Білокур», «Орнаментальне диво дерева життя», «Григорій Мясоєдов і Товариство пересувних художніх виставок», «Портретний живопис ХVIII – ХХ століття»,  «Іван Мясоєдов та його доба», «Натхнення віків», «Дар на віки», «Живопис — моя любов і відрада», «Андрій Сербутовський. Роздуми»,  «Koles. Життя в мистецтві» та ін.
 Фондові виставки є запорукою успішного вирішення цілої низки завдань, що стоять перед музеєм. Їх організація та експонування сприяє широкій популяризації зібрання, розширенню комунікативних зв’язків з глядачем, дає новий імпульс науково-дослідницькій, видавничій, експозиційній, реставраційній роботі.
Виставка із фондів музею, проведена 2006 року, набула особливого звучання, адже це був захід, присвячений 160-річчю від дня народження Миколи Олександровича Ярошенка. Саме ця виставка довела щире ставлення жителів міста до творчої спадщини митця, твори якого були щедро подаровані всій полтавській громаді. У ході її підготовки було проведено перший у практиці музею благодійний аукціон, для якого полтавські художники надали 24 картини. На зібрані кошти замовили нові рами на полотна Миколи Ярошенка, що дозволило не тільки на високому рівні провести виставку, але й переоформити експозиційні зали із творами митця.
Того ж 2006 року Полтавський художній музей (галерея мистецтв) виконав настанову, дану майбутнім поколінням працівників музею його фундатором Михайлом Яковичем Рудинським: «Колись іншим разом, у кращі часи, ми мусимо опублікувати цілу колекцію творів Ярошенка із нашого музею».
Музей підготував і видав повнокольоровий альбом «Микола Ярошенко», до якого увійшло 55 живописних полотен митця, що вціліли у роки війни і заново склали основу післявоєнної музейної збірки.
Тема життя і творчості Миколи Ярошенка була і лишається однією із головних у роботі музею. Ще у 2004 році учасники науково-практичної конференції, присвяченої 85-річчю заснування Полтавського художнього музею, серед яких були і почесні гості — колеги із Кисловодського меморіального музею-садиби художника М.О. Ярошенка, вирішили порушити клопотання про присвоєння музею імені художника.
2008 року, за значний внесок у справу збереження та популяризації творчої спадщини видатного полтавця, музею було присвоєно ім’я Миколи Ярошенка.
На сучасному етапі, окрім науково-дослідної, видавничої та просвітницької роботи, музей розгорнув широку виставкову та культурно-масову діяльність. Уже встигли скластися добрі традиції проведення щорічних Різдвяних і Великодніх виставок, Міжнародного конкурсу-виставки карикатур, Міжнародних та Всеукраїнських конкурсів дитячого малюнку, концертів камерної та вокальної музики тощо. Сфера музейної та галерейної діяльності постійно розширюється, охоплює найрізноманітніші аспекти культурного та художнього життя Полтави, України і Світу. Оперативно реагує музей і на нові виклики часу, на ріст запитів сьогоднішнього суспільства. Впроваджуючи новітні технології та методи роботи, заклад став місцем інноваційного навчання, яке відкриває більш глибоке розуміння образотворчого мистецтва в сучасному інформаційному світі,  місцем зустрічі, взаємодії та інтерактивного спілкування людей, власне, альтернативою усталеному проведенню часу у вік цифрових техногій.  Він прагне здобути статус міжнародної платфоми для діалогу вчених-дослідників, художників, майстрів та широкої аудиторії поціновувачів мистецтва.  У цьому, насамперед, і полягає секрет популярності Полтавського художнього музею (галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка серед відвідувачів.
Світлана Бочарова